Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 38)

Я приїхав до цього міста вчора по обіді й вирішив тут заночувати, щоб нікуди не квапитися. Чесно кажучи, я радів, що більше не сиджу за кермом, бо хоч я й люблю мандрувати автомобілем, за якийсь час втомлююся від їзди. Я можу дозволити собі ще день побути тут — виїду завтра рано-вранці й устигну повернутися до Дарлінґтон-Голлу до того, як подаватимуть вечірній чай.

Минуло два дні, відколи я побачився з міс Кентон у чайному салоні «Роуз-Ґарден» у Літтл-Комптоні. Так, ми зустрілися в готелі, бо міс Кентон сама несподівано прийшла до мене. Я збавляв пообіддя у ресторані — сидів за столиком і дивився, як за вікном періщить дощ, — коли до мене підійшов працівник готелю і повідомив, що біля стійки портьє на мене чекає якась леді. Я підвівся й вийшов у вестибюль, але нікого знайомого не побачив. Жінка за стійкою помітила мене і сказала: «Леді чекає на вас у чайному салоні, сер».

Увійшовши у двері, на які вона показала, я опинився в кімнаті, де стояло кілька столиків і недбало дібраних м’яких крісел. У кімнаті не було нікого, крім міс Кентон; побачивши мене, вона усміхнулась і простягнула мені руку.

— О, містер Стівенс! Рада знову вас бачити.

— І я дуже радий, місіс Бенн.

Через дощ у кімнаті панував напівморок, тож ми підсунули два крісла до вікна. Там ми з міс Кентон і проговорили дві години в калюжці сірого світла під стукотіння дощу на площі.

Вона, звісно, трохи постаріла, але, як на мене, дуже достойно. Фігура її залишилася стрункою, а постава — рівною. Голову вона й далі тримала високо піднятою. У тьмяному світлі, що падало на її обличчя, я помітив зморшки, що з’явилися то тут, то там. Але загалом міс Кентон, яка сиділа переді мною, була на диво подібна до тієї особи, що всі ті роки жила в моїй пам’яті. Я був надзвичайно радий знову її бачити.

Перші двадцять хвилин ми обмінювалися загальними фразами, ніби незнайомці: вона ввічливо поцікавилася, чи дістався я до міста без пригод, чи сподобалося мені мандрувати, які визначні місця я побачив. Під час розмови я помітив й інші, делікатніші зміни, які сталися з нею. Скажімо, міс Кентон видалася мені трохи млявою. Можливо, вона просто стала спокійна, як буває з віком. Я старався зрозуміти, чи дійсно це так, але не міг позбутися відчуття, що насправді то життєва втома: моя давня знайома більше не мала ні краплини тієї енергії, що колись додавала їй жвавості, а іноді й безтурботності. Час від часу, коли міс Кентон замовкала і її лице ставало непорушне, мені здавалося, що на ньому застиг смуток. Але, звичайно, я міг і помилятися.

За якийсь час зніяковіння перших хвилин розвіялося і бесіда набула особистого характеру. Ми згадували різних знайомих і розповідали одне одному новини, які про них чули; щиро кажучи, це було дуже приємно. Те, про що ми говорили, а ще дужче усмішка, яка з’являлася на обличчі міс Кентон після певних реплік, її делікатні жарти, характерні порухи плечима й руками нагадали мені про наші розмови багато років тому.

Мені вдалося дещо з’ясувати про її теперішні обставини. До прикладу, я дізнався, що її шлюб був не в такому жалюгідному стані, як я вирішив, прочитавши листа, бо хоч вона й пішла з дому на чотири чи п’ять днів — лист був написаний саме тоді, — та незабаром повернулася, і містер Бенн дуже зрадів, коли її побачив.

— Добре, що хоч один із нас має голову на плечах, — сказала міс Кентон, усміхнувшись.

Я прекрасно розумів, що це не моя справа, і відразу хочу зауважити, що не мав жодного наміру розпитувати її про таке, якби не важливі причини професійного характеру, про які я вже згадував, тобто нестача персоналу в Дарлінґтон-Голлі. Хай там як, а міс Кентон, схоже, сама воліла про все мені розказати, і я сприйняв це як підтвердження того, наскільки міцні робочі стосунки у нас колись були.

Пригадую, міс Кентон ще деякий час розповідала про свого чоловіка, який от-от готувався вийти на пенсію — трохи раніше, ніж мав би, через клопоти зі здоров’ям, — і про доньку, яка вийшла заміж і восени мала народити дитину. Вона навіть дала мені адресу своєї доньки в Дорсеті, й мені було дуже приємно, коли вона сказала, щоб я неодмінно заїхав до неї дорогою назад. Я пояснив, що навряд чи проїжджатиму тією частиною Дорсета, проте міс Кентон не відступала: «Кетрін стільки про вас наслухалася, містере Стівенс. Вона буде на сьомому небі від щастя, коли познайомиться з вами».

Я, своєю чергою, спробував якнайдокладніше описати, чим тепер живе Дарлінґтон-Голл. Намагався передати, яким добрим господарем є містер Фаррадей, розповів про зміни в маєтку, про перепланування і простирадла, якими позавішували меблі, а ще про те, як працює персонал. Мені здалося, що міс Кентон зраділа, коли зайшла мова про маєток, і незабаром ми вже, сміючись, пригадували різні випадки з минулого.

Наскільки я пам’ятаю, про лорда Дарлінґтона мова зайшла тільки раз. Сталося це тоді, коли ми з усмішкою згадували одну пригоду з молодим містером Кардиналом, і я повідомив міс Кентон, що він загинув у Бельгії під час війни. І додав: «Його світлість, певна річ, дуже любив містера Кардинала й важко пережив цю звістку».

Мені не хотілося псувати радісної атмосфери поганими новинами, тому я відразу спробував змінити тему. Але, як я й остерігався, міс Кентон прочитала свого часу в газетах про безуспішний судовий позов за наклеп і скористалася нагодою, щоб детальніше мене про це розпитати. Я не дуже хотів починати розмову на цю тему, та зрештою таки сказав:

— Річ у тім, місіс Бенн, що під час війни про його світлість говорили й писали багато жахливої брехні, а найбільше — та газета, яку ви назвали. Доки країна була в небезпеці, лорд Дарлінґтон це ще якось терпів, та коли війна скінчилася, а на нього далі зводили наклепи, він не бачив змісту мовчки страждати. Тепер зрозуміло, що в той час і за тих обставин звертатися до суду було ризиковано. Але сталося так, як сталося. Його світлість щиро вірив у те, що справедливість візьме гору. Натомість газета збільшила тираж. І назавжди знищила добру репутацію його світлості. Після того — як би це краще сказати, місіс Бенн? — лорд Дарлінґтон був геть розбитий. У будинку стало тихо-тихо. Бувало, я принесу йому чай до вітальні, а він... Словом, дуже важко було на все це дивитися.

— Як прикро про таке чути, містере Стівенс. Я й подумати не могла, що все було так погано...

— Дуже погано, місіс Бенн. Але досить про це. Я знаю, що ви пам’ятаєте ті часи, коли в Дарлінґтон-Голлі відбувалися великі зібрання, на які заїжджалися поважні гості. Його світлість заслуговує, щоб про нього і про його маєток згадували саме так.

Як я вже казав, то був єдиний раз, коли ми заговорили про лорда Дарлінґтона. Решту часу ми присвятили гарним спогадам, і ті дві години, які ми просиділи в чайному салоні, видалися надзвичайно приємними. За той час до салону заходили й інші гості — пили чай і йшли геть, — але вони анітрохи нам не заважали. Чесно кажучи, коли міс Кентон глянула на годинник, що стояв на полиці над каміном, і сказала, що їй пора вертатися додому, я не повірив, що минуло аж дві години. Дізнавшись, що вона планує іти під дощем до автобусної зупинки на краю села, я наполіг, що підвезу її туди своїм «фордом». Ми позичили у портьє парасолю і разом вийшли надвір.

Там, де я залишив автівку, на землі зібралася велика калюжа, тож мені довелось допомогти міс Кентон дістатися до свого місця. Незабаром ми вже їхали головною вулицею села, а тоді крамниці закінчилися — і ми опинилися серед поля. Міс Кентон, яка досі мовчки спостерігала з вікна за краєвидами, повернулася до мене й запитала:

— Чому ви усміхаєтеся, містере Стівенс?

— Ой... Перепрошую, місіс Бенн, мені просто згадалися деякі уривки з вашого листа. Вони мене трохи стурбували, але тепер я розумію, що хвилюватися не було причини.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого.

— Ну будь ласка, скажіть, я хочу знати.

— Ну добре, — засміявся я. — От ви, наприклад, писали у листі... зараз я згадаю, як там точно було: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». Щось у цьому дусі.

— Та що ви таке кажете, містере Стівенс, — посміхнулася вона. — Я не могла такого написати.

— Та ні, ви справді таке написали, місіс Бенн. Я дуже добре запам’ятав те речення.

— Ох, ну, мабуть, деколи й бувають дні, коли я так думаю, але вони скоро минають. Повірте, містере Стівенс: моє життя не простягається переді мною як порожнеча. Справді. От зовсім скоро в нас народиться онук. А потім, може, ще один чи два.

— Безперечно. Матимете велику радість.

Ми кілька хвилин проїхали мовчки. Врешті міс Кентон запитала:

— А ви, містере Стівенс? Яке майбутнє чекає на вас у Дарлінґтон-Голлі?

— Не знаю, що саме на мене чекає, місіс Бенн, але точно не порожнеча. Якби ж то! Праця, праця і ще раз праця.

Ми обоє розсміялися. Міс Кентон показала рукою на зупинку вдалині. А коли ми під’їхали до неї, мовила:

— Почекаєте зі мною? Автобус буде за кілька хвилин.

Надворі далі падав дощ, коли ми вийшли з «форда» й поквапилися до зупинки. Кам’яна споруда з викладеним черепицею дахом здавалася дуже міцною, як і годилося, адже вона стояла серед порожніх полів, відкрита всім вітрам. Усередині було досить чисто, хоч зі стін пооблущувалася фарба. Міс Кентон сіла на лавку, а я став там, звідки було видно дорогу. По той бік простягалися поля, а ген-ген вдалину бігла шерега телеграфних стовпів.