Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 3)

— Ох, Стівенсе! Подружка. У твоєму віці!

Лорд Дарлінґтон нізащо б не поставив слугу в таке незручне становище. Та я не маю на думці нічого образливого щодо містера Фаррадея: він, зрештою, джентльмен із Америки й часто поводиться геть по-іншому, ніж прийнято у цих краях. Він не хотів завдати мені прикрощів, про це й мови нема, але ви, безперечно, розумієте, якою ніяковою ця ситуація виявилася для мене.

— Ніколи б не подумав, що ти такий ловелас, Стівенсе, — казав далі містер Фаррадей. — Певно, це помагає тобі почуватися молодим. От тільки не знаю, чи добре мені бути твоїм поплічником у таких сумнівних затіях.

Я, звісно, відчув спокусу негайно заперечити те, що господар отак мені приписав, але тут же похопився, що в такому разі хіба втраплю містерові Фаррадею на гачок і тільки погіршу своє становище. Тому я так і стояв зніяковіло й чекав, коли господар дасть мені дозвіл вирушити в автомобільну подорож.

Хоч я й пік раків у ту хвилину, мушу сказати, що жодним чином не звинувачую містера Фаррадея, доброго в усіх розуміннях чоловіка. Він, без сумніву, просто насолоджувався балачками, які у Сполучених Штатах є, безперечно, ознакою міцного дружнього порозуміння між господарем і працівником. Насолоджувався такою собі невинною забавою. Задля справедливості скажу, що здебільшого саме такі балачки визначали взаємини між нами ці кілька місяців, хоча, чесно кажучи, я досі не впевнений, як на них реагувати. У перші дні на службі в містера Фаррадея я раз чи двічі неабияк дивувався з того, що він мені казав. До прикладу, якось я запитав його, чи один джентльмен, якого ми чекали того дня в гості, прийде разом зі своєю дружиною.

— Борони Боже, як вона прийде! — відповів містер Фаррадей. — Тримай її подалі від нас, Стівенсе. Поведи її до конюшні на фермі містера Морґана чи ще там кудись. Порозважай її там на сіні. Може, з вас вийде добра пара.

Спершу я не міг втямити, про що господар говорить. А потім зрозумів, що він так жартує, і спробував зобразити усмішку, хоча, боюсь, на моєму лиці залишилися сліди якщо не потрясіння, то щонайменше подиву. Проте з часом я навчився не дивуватися таким реплікам і чемно усміхався щоразу, як відчував у голосі господаря жартівливі нотки. Втім, я ніколи не був до кінця певен, як саме я маю поводитись у таких випадках. Можливо, він чекав, що я від усієї душі розсміюсь або скажу щось дотепне у відповідь. Думка про це не давала мені спокою останні кілька місяців — я й досі не вирішив, як із цим бути. Цілком можливо, що в Америці працівник мусить підтримувати жартівливі розмови — тоді його вважають фахівцем своєї справи. Пригадую, як містер Сімпсон, власник шинку «Плауменс-Армс», сказав якось, що якби він був американським барменом, то не балакав би з нами ввічливо й по-дружньому, а нападав би, безцеремонно перераховуючи всі наші гріхи й вади та обзиваючи нас пияками і ще ким завгодно, аби лиш втілити той образ, у якому його хочуть бачити клієнти. А ще пам’ятаю, як кілька років тому містер Рейн, камердинер Реджиналда Мовіса, який супроводжував його до Америки, розповідав, що водій таксі у Нью-Йорку постійно звертався до пасажирів у такій манері, за яку в Лондоні його б добряче вишпетили, а то й узагалі скрутили б і затягнули у найближчий поліційний відділок.

Отож, цілком можливо, господар сподівається, що я й собі жартуватиму у відповідь на його дотепи, і думає, що я його зневажаю, коли так не роблю. Це питання, як я вже казав, не дає мені спокою. Але мушу зауважити, що балаканина — не той обов’язок, який я колись зможу сповнювати з ентузіазмом. Звикати до нових обов’язків — чудова ідея у нинішні мінливі часи, однак жартівливі балачки — то геть інший вимір. Скажімо, звідки знати напевне, що жартівлива відповідь — це саме те, чого від вас очікують у той чи той момент? Не кажучи вже про можливу катастрофу: бовкнути якийсь жарт — й одразу зрозуміти, що він був геть недоречний.

Проте не так давно я зібрався з духом і спробував належно відповісти. Я саме приніс містерові Фаррадею ранкову каву у сніданковий покій, коли він запитав мене:

— Сьогодні рано хтось каркав, як ворона. То ж не ти, Стівенсе, правда?

Я збагнув, що господар має на увазі двох циган, які проходили повз маєток уранці й, гукаючи, збирали непотрібне залізяччя. За збігом обставин, саме того ранку я міркував над дилемою, відповідати на господареві жарти чи ні, й неабияк перейнявся тим, як він розцінює мою незмінну мовчанку після його дотепів. Отож я задумався над жартівливою відповіддю, що не видалась би образливою у разі, якби я хибно оцінив ситуацію. За хвилю чи дві я мовив:

— Я б сказав, що радше як ластівка, а не як ворона, сер. Вона теж пташина перелітна.

Після цих слів я стримано усміхнувся, щоб було цілком зрозуміло, що це жарт, бо не хотів, аби містер Фаррадей з надмірної ввічливості здержував веселощі, якщо йому зненацька стане смішно від моєї ремарки.

Проте господар тільки глянув на мене і мовив: «Перепрошую, Стівенсе?».

Аж тоді я збагнув: той, хто не знає, що мимо проходили цигани, не зрозуміє мій дотеп отак відразу. Я не знав, як у такому разі продовжувати розмову, тому вирішив поставити крапку і, вдавши, ніби раптово згадав про якусь нагальну справу, попросив пробачення й вийшов з кімнати, остаточно збивши господаря з пантелику.

То був украй бентежний початок того, що могло стати для мене цілковито новим обов’язком, — такий бентежний, що я, мушу визнати, облишив будь-які подальші спроби. Водночас, не можу позбутися відчуття, що містер Фаррадей незадоволений моїми відповідями на його численні дотепи. Ба більше: останнім часом господар стільки жартує, аж мені здається, що він спонукає мене відповідати йому так само. Хай там як, а після того першого дотепу про циган я жодного разу не зміг вчасно вигадати жарт у відповідь.

Тепер такі труднощі завдають ще більше клопотів, ніж колись, бо вже не випадає нагоди порадитися з колегами. Ще не так давно, коли виникали суперечливі питання, я надто не переймався, бо знав, що той, чию думку я поважаю, рано чи пізно прийде до нашого маєтку разом зі своїм господарем і тоді у нас буде вдосталь часу, аби обміркувати певне питання. До того ж за часів лорда Дарлінґтона, коли леді й джентльмени гостювали багато днів, з’являлася нагода досягнути прекрасного порозуміння із прибулими колегами. У сповнені клопотів дні найдобірніші професіонали Англії збиралися в кімнаті для слуг, грілися коло каміна й допізна розмовляли. І, скажу я вам, якби ви зазирнули у ту кімнату в котрийсь із вечорів, то почули б не якісь там плітки, а обговорення поважних справ, які хвилювали господарів нагорі, або ж важливих питань, про які писали в газетах. А ще, ясна річ, ми говорили про всілякі тонкощі нашого фаху, як зазвичай розмовляють колеги з найрозмаїтіших царин, коли збираються разом.

Інколи, цілком природно, спалахували палкі суперечки, проте зазвичай у товаристві панувала атмосфера взаємоповаги. Можливо, я краще передам настрій тих вечорів, коли скажу, що серед постійних гостей були містер Гаррі Ґрем, камердинер і дворецький сера Джеймса Чемберса, а також містер Джон Доналдс, камердинер містера Сідні Дікенсона. Були там й інші особи — можливо, не такі поважні, проте їхня жвава присутність робила кожну зустріч незабутньою: як-от містер Вілкінсон, камердинер і дворецький містера Джона Кемпбелла, який умів знатно зображати відомих джентльменів; містер Девідсон з Істерлі-Гауз, який умів відлякувати незнайомців своїм запалом під час суперечок і водночас зачаровувати їх своєю безневинною лагідністю; містер Герман, камердинер містера Джона Генрі Пітерса, чиї сповнені крайнощів думки неможливо було спокійно слухати і якого, водночас, не можна було не любити за його особливий утробний сміх і йоркширський шарм. Можу продовжувати ще довго. Попри дрібні відмінності в підходах, серед представників нашого фаху в ті часи панував справжній дух товариськості. Ми всі були, так би мовити, з одного тіста. Не те, що тепер, коли слуга — якщо він узагалі супроводить сюди гостя — зазвичай виявляється новаком, який має що сказати хіба про футбол, а вечори проводить не перед каміном в кімнаті для слуг, а за чаркою у «Плауменс-Армс», а то й, дедалі частіше, у готелі «Стар-Інн».

Я щойно згадував про містера Ґрема, камердинера й дворецького сера Джеймса Чемберса. Місяці зо два тому я дуже зрадів, дізнавшись, що сер Джеймс збирається навідатись до Дарлінґтон-Голлу. Я з нетерпінням чекав його візиту не тільки тому, що гості з часів лорда Дарлінґтона сьогодні тут мало коли бувають, — у містера Фаррадея, природно, доволі інше коло спілкування, ніж у його світлості, — ай тому, що я припустив: сера Джеймса супроводжуватиме, як і колись, містер Ґрем, отож я матиму шанс почути його думку на тему жартівливих балачок. Тому я здивувався і розчарувався водночас, коли за день до візиту дізнався, що сер Джеймс прибуде сам-один. Крім того, поки сер Джеймс у нас гостював, я зрозумів, що містер Ґрем уже не працює в нього, ба більше: сер Джеймс узагалі не тримає постійного персоналу. Мені кортіло дізнатися, як далі склалися справи у містера Ґрема, бо хоч ми й не зналися дуже добре, під час зустрічей знаходили спільну мову. Втім, мені не випало нагоди запитати про це. Чесно кажучи, я доволі засмутився, бо залюбки поговорив би з ним про дотепні розмови.