Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 22)

Біля шинквасу зібралося п’ятеро чи шестеро відвідувачів — їхня зовнішність свідчила про те, що ці люди працюють на землі. Замовивши в господаря кухоль сидру, я вмостився за столом трохи далі від них, маючи намір перепочити й зібратися з думками. Та невдовзі стало очевидно, що моя присутність бентежить місцевих, які, здається, відчули потребу виявити гостинність. Як тільки у їхній розмові наставала пауза, хтось із них кидав погляд у мій бік, так наче хотів підійти до мене, та все ніяк не наважувався. Урешті-решт один із тих чоловіків, підвищивши голос, сказав:

— Бачу, ви тут ночувати зібралися, сер.

Коли я підтвердив, що це справді так, він похитав головою і зауважив:

— Вам тут навряд чи вийде виспатися, сер. Хіба будете слухати, як старий Боб, — він кивнув у бік господаря, — тарабанить тут цілу ніч, а потім його жінка репетує на нього з самого ранку.

Господар намагався йому заперечити, а весь гурт тим часом аж заходився від сміху.

— Це справді так? — запитав я. І в цю мить мені сяйнув здогад — та сама, що останнім часом багато разів спадала мені на думку у присутності містера Фаррадея: від мене хотіли почути якийсь дотеп. І справді — місцеві чемно мовчали, дожидаючись, що я скажу далі. Я задіяв усю фантазію і зрештою промовив:

— Тутешній різновид кукурікання, я так розумію.

Мовчанка тривала ще якийсь час — напевно, вони думали, що я продовжу свої міркування. Але, помітивши радісну гримасу на моєму лиці, вони збентежено загиготіли. Після цього повернулися до своєї балачки, а я більше не промовив до них ані слова, тільки трохи пізніше побажав доброї ночі.

Я був досить задоволений власним дотепом у той момент, коли він спав мені на думку, і, чесно кажучи, трохи засмутився, що його належно не сприйняли. А найдужче мене засмутило те, що впродовж останніх місяців я присвячував багато часу й зусиль, аби вдосконалити свої здібності в тій царині. Я намагався поповнити фаховий арсенал умінням приязно балакати, щоб виправдати сподівання містера Фаррадея.

Останнім часом, як тільки випадала вільна хвилина — наприклад, коли містер Фаррадей ішов кудись увечері, — я взяв собі за звичку слухати радіо у своїй кімнаті. Одна з програм, які я слухаю, називається «Двічі на тиждень або частіше», хоча виходить насправді тричі на тиждень. Двоє ведучих обмінюються жартівливими коментарями на різні теми, про які йдеться в листах від слухачів. Я уважно слухаю цю програму, бо дотепи, які в ній звучать, завжди зі смаком і, як на мене, цілком відповідають тону тих добродушних балачок, що їх він мене сподівається містер Фаррадей. Узявши приклад із ведучих, я навіть вигадав невеличку вправу, яку стараюся виконувати бодай раз на день: як тільки настає якийсь дивний момент, я намагаюся сформулювати три дотепи про те, що мене в ту мить безпосереднього оточує. Або — як варіант тієї самої вправи — вигадати три дотепи на основі подій, що трапилися за останню годину.

Мабуть, ви розумієте, чому я так засмутився через учорашній невдалий жарт. Спершу я подумав, що причина мого скромного успіху в тому, що я не висловився достатньо чітко. Однак потім, повернувшись до своєї кімнати, я припустив, що міг образити тих людей. Адже вони могли подумати, що я натякаю, нібито господарева дружина схожа на півня, — але я і близько не мав такого наміру. Я намагався заснути, але ця думка не давала мені спокою і я вирішив, що вранці попрошу господаря мені вибачити. Та він, як мені здалося, був у цілком веселому настрої, коли приніс мені сніданок, тож я вирішив дати собі спокій.

Проте цей незначний епізод яскраво демонструє, які небезпеки приховують у собі різні дотепи. Перш ніж пожартувати, варто сповна оцінити всі ймовірні наслідки свого жарту, але на це завжди бракує часу, тож якщо ви не володієте потрібним умінням і досвідом, то ризикуєте бовкнути щось непристойне. З часом, як слід повправлявшись, я стану майстерно жартувати — сумніватися немає жодної підстави, але з цим пов’язані такі ризики, що я вирішив принаймні деякий час не виконувати цього обов’язку у присутності містера Фаррадея, допоки не здобуду більше практики.

Хай там як, а мушу з прикрістю повідомити, що те, про що вчора ввечері мене застерігали в дотепній формі місцеві — начебто я не зможу виспатися через шум унизу, — таки справдилося. Дружина господаря хоч і не кричала, та все ж теревенила безперестанку — до пізньої ночі, поки вони з чоловіком поралися по господарству, а тоді знову рано-вранці. Втім, я охоче пробачив цьому подружжю, бо видно було, що вони звиклі до важкої праці, а той галас, звісно ж, це підтверджував. Та й, крім того, не варто забувати про мій злощасний дотеп. Отож я у жоден спосіб не виказав того, що вночі погано спав, а подякував господареві й вирушив на прогулянку ярмарковим містечком.

Мабуть, мені вартувало заночувати тут, у закладі, де я зараз сиджу, попиваючи смачний ранковий чай. Адже на вуличній табличці написано не тільки «Чай, закуски і тістечка», а й «Чисті, тихі, затишні кімнати». Той заклад — на головній вулиці Тонтона, майже коло самої ринкової площі, у трохи осілому будинку з важкими дерев’яними балками на фасаді. Я сиджу у просторій залі, оббитій дубовими панелями, у якій вдосталь столиків, аби два десятки гостей почувалися вільно. За вітриною, де лежать розмаїті тістечка та інші ласощі, відвідувачів обслуговують двоє веселих дівчат. Словом, чудова місцина, аби скуштувати вранішнього чаю, але чомусь дуже мало мешканців Тонтона бажають сюди завітати. Наразі мені складають компанію лише дві літні пані, які сидять під протилежною стіною, і якийсь чоловік — може, колишній фермер — за столиком біля великого заскленого виступу. Я не можу добре його роздивитися, бо яскраве ранкове сонце перетворило його на силует. Та я бачу, що він читає газету, раз у раз піднімаючи голову, щоб подивитися на перехожих за вікном. Я спершу подумав, що він на когось чекає, та, здається, він просто хоче не проминути нікого зі знайомих, якщо ті пройдуть повз.

Сам я примостився майже в кінці зали, та навіть звідси виразно бачу залиту сонцем вулицю, а на протилежному хіднику — дороговказ, на якому позначено кілька поблизьких місць. Одне з них — село Марсден. Можливо, ця назва — Марсден — видасться вам знайомою, як видалася вчора мені, коли я побачив її в дорожньому атласі. Відверто кажучи, я навіть відчув спокусу трохи відхилитися від запланованого маршруту, аби побачити те село. Марсден, що у графстві Сомерсет, — саме те місце, де колись була компанія «Ґіффен енд Ко», і саме до Марсдена слід було надсилати замовлення на фірмові темні бруски поліролю, щоб потім їх «подрібнити, змішати з воском і накладати руками». Певний час поліроль для срібла від «Ґіффен енд Ко» вважався найкращим, і лише поява на ринку нових хімічних речовин незадовго до війни знизила попит на цей неймовірний продукт.

Наскільки я пригадую, поліроль Ґіффена з’явився на початку двадцятих, і багато хто вбачає зв’язок між його появою і зміною пріоритетів серед представників нашого фаху — зміною, завдяки якій полірування набуло особливого значення, що його має донині. Як і низка інших важливих подій того часу, ця теж була пов’язана зі зміною поколінь: саме в ті роки «досягнуло зрілості» наше покоління дворецьких, а його представники — як-от містер Маршалл — відіграли чільну роль у тому, що полірування срібла стало настільки важливим. Я, звісно, не маю на увазі, що полірування срібла — а надто столового — раніше вважалося другорядним обов’язком. Але не помилюся, коли скажу, що багато дворецьких — зокрема сучасників мого батька — не вважали це заняття головним: у ті часи дворецькі лиш інколи безпосередньо наглядали за поліруванням срібла, віддаючи цю справу в руки своїх помічників. Вважається, що містер Маршалл першим усвідомив, наскільки важливе срібло: жоден інший предмет у домі не буває об’єктом такої пильної уваги гостей, як столове срібло під час вечері, а отже, саме його можна назвати публічним виявом стандартів, що їх дотримуються в маєтку. І якраз містер Маршалл уперше приголомшив леді та джентльменів, які навідалися до будинку Шарлевіллів, коли сервірував стіл сріблом, наполірованим до небаченого доти блиску. Немає нічого дивного, що зовсім скоро під тиском господарів дворецькі по цілій країні зосередили свої сили на поліруванні срібла. Пригадую, що тоді де не взялися дворецькі, кожен з яких запевняв, начебто винайшов спосіб перевершити містера Маршалла, — і способи ці вони старанно тримали в таємниці, наче французькі шеф-кухарі, які стережуть свої рецепти. Однак тепер — як і тоді — я не сумніваюся, що вигадливі й загадкові методи, до яких вдавалися такі особи як містер Джек Нейборс, практично не впливали на результат. У моєму випадку формула була проста: добротний поліроль і пильний нагляд. Усі досвідчені дворецькі замовляли поліроль Ґіффена, а якщо його застосовувати правильно, можна не хвилюватися, що ваше срібло виблискуватиме не так, як у сусіда.

З радістю згадую численні оказії, коли срібло в Дарлінґтон-Голлі справляло приємне враження на гостей. Наприклад, одного разу леді Астор зауважила, що наше срібло «просто неперевершене» — щоправда, прозвучало це не зовсім доброзичливо. Ще пам’ятаю, як містер Джордж Бернард Шоу, славетний драматург, уважно розглядав покладену перед ним десертну ложку: підніс її до світла й порівнював її поверхню з поверхнею сусідньої тарілки, забувши на мить, що перебуває серед товариства. Та з найбільшою приємністю пригадую той вечір, коли до маєтку із суворо конфіденційним візитом завітала одна дуже поважна персона — член уряду, який невдовзі став міністром закордонних справ. Зрештою, результати цих візитів добре задокументовані, тому я не бачу причини замовчувати, що мова йде про лорда Галіфакса.