Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 30)

— От дідько, а я звідки знаю? Може, якесь магічне шоу.

Як ми повернулися до себе на поверх, я не пам’ятаю. Намагаючись зійти зі сцени, я знову заблукав серед завіс, аж тут де не взялася Лінді, схопила мене за руку і потягла за собою. Далі ми мчали готелем, геть уже не переймаючись тим, щоб не шуміти чи не потрапити комусь на очі. Десь по дорозі, під якимись дверима, я й залишив статуетку — на таці з-під замовленої в номер їжі, біля решток чиєїсь вечері.

Опинившись в номері Лінді, ми просто-таки звалилися на диван і розреготалися. Реготали й реготали, аж доки у повній знемозі вже мало не падали одне на одного. Потім Лінді підвелася, підійшла до вікна і підняла жалюзі. Надворі було вже світло, хоч ранок і видався похмурий. Лінді пішла до мінібару змішати напої — «найсексуальніший у світі безалкогольний коктейль» — і подала мені склянку. Зараз сяде поруч і сама, подумав я, але вона, потягуючи свій коктейль, спроквола подалася назад до вікна і за якусь хвилю спитала:

— А вам не терпиться, Стіве? Чекаєте, коли нарешті знімуть бинти?

— Мабуть, так.

— Ще минулого тижня я не надто про це й замислювалася. Здавалося, це ще так довго... А тепер уже зовсім скоро.

— Ваша правда, — кивнув я. — Мені теж зовсім уже не довго. — А потім тихо додав: — Ісусе любий...

Лінді ковтнула зі своєї склянки і визирнула у вікно.

— Агов, серденько, — почув я, — що це з вами?

— Все гаразд. Просто треба трохи поспати, оце й усе.

Кілька секунд вона не зводила з мене очей і врешті мовила:

— Кажу вам, Стіве, все буде добре. Борис — найкращий. Самі побачите.

— Еге ж.

— Та що з вами таке? Слухайте, для мене це вже втрете. Вдруге у Бориса. Все буде гаразд. І вигляд у вас буде чудовий, просто чудовий. А ваша кар’єра піде вгору, мов ракета.

— Може, й так...

— Ніяких «може»! Різниця буде разюча, повірте мені. Ви з’явитеся в журналах, на телебаченні...

Я промовчав.

— Ну ж бо! — вона ступила кілька кроків до мене. — Веселіше! Ви ж більше на мене не гніваєтесь, правда? Там унизу ми були чудовою командою, хіба ні? І ще щось вам скажу. Відтепер я збираюся бути у вашій команді на постійній основі. Ви, чорт забирай, — геній, і я маю намір посприяти, щоб у вас усе склалося добре.

— Це не спрацює, Лінді, — похитав головою я. — Не спрацює.

— Спрацює, о, ще й як спрацює. Я поговорю з людьми. З людьми, які можуть зробити вам багато добра.

Я далі хитав головою.

— Дуже мило з вашого боку, але пуття з цього не буде. Це не спрацює. Та й не могло спрацювати. Не треба було мені слухати Бредлі.

— Та ну. Я, може, вже й не дружина Тоні, але друзів у мене в цьому місті таки чимало.

— Звісно, Лінді, я знаю. Але не в тому річ. Розумієте, це Бредлі, мій менеджер, намовив мене погодитися на операцію. Я повівся як ідіот, послухав його, але іншого виходу не бачив. Зайшов був у глухий кут, і тут він зі своєю теорією: мовляв, увесь цей план придумала Гелен, моя дружина. Каже, насправді вона від мене не пішла, ні, просто це — частина того її плану. Все це — задля мене, щоб дати мені змогу зробити цю операцію. І коли бинти знімуть, вона повернеться й усе знову буде гаразд. Ось таке торочив мені Бредлі. Навіть тоді, слухаючи його, я розумів, що все це яйця виїденого не варте, але куди ж було дітися? Як не крути, це принаймні давало якусь надію. І Бредлі цим скористався, скористався сповна, він такий, знаєте... гидотний тип. Думає тільки про бізнес. І про вищу лігу. Яке йому діло до того, повернеться Гелен до мене чи не повернеться?

Я нарешті спинився. Лінді довго не озивалася, а потім сказала:

— Послухайте, серденько... Сподіваюся, ваша дружина таки повернеться. Дуже на це сподіваюся. Але навіть якщо цього не трапиться, що ж... перед вами щойно почала розкриватися якась перспектива. Ваша Гелен, цілком можливо, — чудова людина, але життя насправді таке безкрає, що зводити його до любові до когось не годиться. Вам, Стіве, треба з усього цього вибиратися. Такі, як ви, до звичайної публіки не належать. Подивіться на мене. Коли бинти знімуть, я справді виглядатиму, як двадцять років тому? Не знаю. Та й від заміжжя я давно вже не відпочивала. Та все одно я вийду — і зроблю спробу, — вона підійшла і тицьнула мене рукою в плече. — Ви просто втомилися. От поспите трохи — й усе постане у зовсім іншому світлі. Послухайте мене. Борис і справді найкращий. Завдяки йому в нас обидвох усе владнається. Самі побачите.

Я поставив склянку на стіл і підвівся.

— Напевне, ви таки маєте рацію. Борис же, як ви кажете, найкращий. А там унизу з нас дійсно вийшла гарна команда.

— Команда була просто чудова.

Я подався вперед, поклав руки Лінді на плечі і поцілував її в обидві забинтовані щоки, а тоді сказав:

— Вам теж треба добре виспатися. Я скоро зайду, і ми знову зіграємо в шахи.

Одначе після того ранку бачилися ми мало. Міркуючи про все це згодом, я дійшов висновку, що таки наговорив тієї ночі зайвого, і варто було, мабуть, усе ж вибачитися або принаймні спробувати свою поведінку пояснити. Коли ми повернулися в її номер і разом реготали до знемоги там на дивані, мені здавалося, що знову піднімати цю тему не варто, що це було б навіть неправильно. Тож коли ми того ранку прощалися, я думав, що все це вже в минулому. Хай там як, я сам бачив, як легко Лінді перемикається. Можливо, згодом мої слова таки збігли їй на пам’ять і знову її розсердили. Хто його зна? Так чи так, хоч я й чекав на дзвінок від неї, вона так і не подзвонила — ні того дня, ні наступного. Натомість я чув, як за стіною на повну гучність звучать один за одним записи Тоні Ґарднера.

Коли я врешті-решт таки до Лінді зайшов, днів через три-чотири, вона поводилася привітно, але тримала дистанцію. Як і під час першої нашої зустрічі, багато говорила про своїх знаменитих друзів, однак про те, що спонукає когось із них посприяти моїй кар’єрі, не обмовилася більше жодним словом. Утім, мені й самому про це не йшлося. У шахи зіграти ми спробували, але у Лінді постійно дзвонив телефон, і вона йшла у спальню говорити.

А два дні тому ввечері постукала до мене у двері і сказала, що виписується. Борис був усім задоволений і погодився зняти бинти у неї вдома. Попрощалися ми по-дружньому, але справжнє прощання відбулося, таке враження, того ранку після нашої ескапади, коли я поклав руки їй на плечі і поцілував її в обидві щоки.

Ось це і є історія про те, як я ненадовго став сусідом Лінді Ґарднер. Я зичу їй усього найкращого. Що ж до мене, то до мого, так би мовити, розкриття ще шість днів, а до того моменту, коли мені дозволять подути в мундштук, — набагато довше. Та я до цього життя вже звик і збавляю годину за годиною цілком задоволено. Вчора телефонувала Гелен — поцікавитися, як у мене справи, і коли я розповів, з ким познайомився, вона була просто вражена і спитала:

— Хіба Лінді не вийшла знову заміж?

А коли я пояснив їй усе з цього приводу, сказала:

— Ага, правильно. Я, напевно, переплутала з тою... ну, ти знаєш, як там її...

Ми довго говорили про всяку не надто важливу всячину — що вона дивилася останнім часом по телебаченню, як до неї навідалася подруга з дитиною. Потім Гелен обмовилася, що про мене запитував Прендерґаст, і в голосі її тієї миті прозвучала явна напруга. Мені мало з язика не зірвалося: «Агов, що це? Невже ім’я твого коханця справді тебе дратує?». Та я промовчав. Лише попросив передати йому привіт, і вона більше про нього не згадувала. А може, мені здалося. Звідки я знаю, може, вона просто під’юджувала мене йому подякувати.

Коли Гелен ось-ось мала вже покласти слухавку, я мовив: «Люблю тебе», — дещо наспіх, тим повсякденним тоном, яким зазвичай говоримо це дружині чи чоловікові. Вона на кілька секунд примовкла, а тоді відповіла мені — тими самими словами, тим самим тоном. І відключилася. Бог його знає, що це все означало. Тепер, гадаю, робити нічого — лише чекати, коли знімуть пов’язки. А що тоді? Може, Лінді має рацію. Може, як вона каже, мені потрібна якась перспектива, а життя не можна зводити лише до любові до когось одного. Може, для мене це й справді поворотний момент, і попереду — вища ліга. Може, вона таки має рацію.

Віолончелісти

Після ланчу ми грали тему з «Хрещеного батька» вже втрете, тож я поглядав на туристів, що сиділи на площі, і намагався вирахувати, хто з них слухає її того дня вже не вперше. Взагалі вони здебільшого не проти послухати улюблений мотив ще раз чи й два, проте давати їм таку можливість надто часто не можна, а то ще подумають, наче ви не маєте гідного репертуару. Втім, цієї пори року у повторенні номерів зазвичай нічого такого немає. Завдяки першому натяку на осінні вітри і просто сміховинній ціні на каву люди за столиками не засиджуються. Хай там як, саме тому я й блукав поглядом по обличчях на площі, коли раптом побачив Тібора.

Він махав рукою, і спершу я подумав, що то до нас, але потім збагнув, що це радше спроба привернути увагу офіціанта. На вигляд він постаршав, додав на вазі, та все ж упізнати його було зовсім не важко. Я легенько підштовхнув ліктем Фабіана, який сидів зі своїм акордеоном поруч, і кивнув у бік Тібора; показати як слід не міг, бо саме мусив обіруч тримати саксофон. Якраз тієї миті я й усвідомив, що з гурту, який того літа познайомився з Тібором, нікого, крім нас із Фабіаном, уже й не зосталося.