Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 33)
Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.
Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й, мабуть, для того, щоб наголосити, як сильно знайомство з Мацудою вплинуло на мою подальшу кар’єру. Я почав регулярно бачитися з Мацудою за кілька тижнів до того ранку, коли Черепаха вперше побачив мою роботу. Той факт, що я й далі з ним бачився, свідчить про те, наскільки сильно мене привабили його ідеї, бо сам Мацуда, як я пригадую, мені попервах не дуже сподобався. Більшість наших ранніх зустрічей закінчувалася тим, що наше ставлення один до одного ставало страшенно ворожим. Скажімо, одного вечора, невдовзі після нашої прогулянки бідним районом Нішідзуру, ми пішли разом в якийсь бар у центрі міста. Я вже не пригадую ні як той бар називався, ні де він розташований, але чітко пам’ятаю, що це була темна, брудна забігайлівка, куди вчащали представники низів міського населення. Варто було нам увійти, як я вже відчув щось зле, але Мацуда, схоже, добре знав це місце, він привітався з якимись чоловіками, які грали за столом у карти, а потім повів мене до ніші, в якій стояв маленький вільний столик.
Мої побоювання лише підтвердилися, коли невдовзі після того, як ми сіли за столик, двоє кремезних чоловіків, обидва добряче напідпитку, підійшли, хитаючись, до нас у нішу і захотіли приєднатися до розмови. Мацуда досить безцеремонно сказав їм забиратися геть, і я вже приготувався до неприємностей, але, вочевидь, було в моєму супутнику щось таке, що їх насторожило, і вони мовчки забралися.
Після цього ми ще якийсь час сиділи, випиваючи і розмовляючи, але вже незабаром наша бесіда набула образливого тону. Пам’ятаю, як в один момент я сказав йому:
— Авжеж, ми, художники, часом заслуговуємо насмішок від таких, як ви. Але, думаю, ти помиляєшся, висновуючи, що ми всі аж так наївно ставимося до світу довкола.
Мацуда засміявся і сказав:
— Але, Оно, не варто забувати, що я знайомий з багатьма художниками. Загалом, ви вкрай декадентська братія. І часто знаєтеся на подіях, які відбуваються у світі, на рівні малої дитини.
Я вже збирався заперечити, але Мацуда провадив далі:
— Оно, розгляньмо, для прикладу, оцей твій план картини. Той самий, який ти щойно так завзято мені описував. Це все, звичайно, дуже зворушливо, але, вибач за грубість, відображає всю ту наївність, яка так притаманна вам, художникам.
— Мені годі зрозуміти, чому моя ідея викликає в тебе самі лиш насмішки. Вочевидь я помилився, припустивши, що ти переймаєшся долею міської бідноти.
— Твої дитячі докори тут геть недоречні. Ти чудово знаєш, чим я переймаюсь. Але повернімося на хвильку до твого плану. Припустімо, станеться неможливе і твій учитель співчутливо поставиться до твого наміру. Тоді всі ви, що живуть на віллі, витратите цілий тиждень або і два, щоб створити — скільки? — двадцять картин? Щонайбільше тридцять. Немає сенсу малювати більше, ви і так не продасте більше, ніж десять чи одинадцять робіт. І що ти тоді робитимеш, Оно? Тинятимешся бідними районами міста з маленькою торбинкою монеток, які назбирав завдяки своїй важкій праці? І роздаватимеш по сену кожному бідняку, який тобі трапиться?
— Перепрошую, Мацудо, але я мушу повторитися — ти помиляєшся, вважаючи мене аж таким наївним. Я зовсім не мав на увазі, що на виставці повинні бути представлені лише роботи учнів Морі-сана. Я цілком усвідомлюю масштаби бідності, яку ми намагаємося зменшити, і саме тому звернувся до тебе з такою пропозицією. Ваше товариство «Окада-Шінґен» має всі ресурси для реалізації такого плану. Регулярна організація виставок по всьому місті, які б приваблювали чимраз більше і більше художників, значно покращить становище цих бідних людей.
— Вибач, Оно, — відповів Мацуда, всміхаючись і хитаючи головою, — але, боюся, я таки мав слушність у своїх припущеннях. Ви, художники, всі без винятку безнадійно наївні, — він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. Уся поверхня столу була вкрита сигаретним попелом, і Мацуда замислено виводив на ньому візерунки краєм порожньої сірникової коробки, яку залишили попередні відвідувачі. — Нині існує певний тип художників, — провадив він далі, — що найбільший їхній талант полягає в умінні ховатися від реальності. На жаль, тепер таких художників більшість, і ти, Оно, потрапив у залежність від одного з них. І не треба на мене так сердито дивитися, це ж правда. Ти знаєш про реальний світ не більше за малу дитину. Приміром, сумніваюся, що ти можеш мені бодай розповісти, хто такий Карл Маркс.
Я кинув на нього ображений погляд, але промовчав. Мацуда засміявся і сказав:
— От бачиш? Але не засмучуйся. Більшість твоїх колег теж нічого про нього не знає.
— Не говори дурниць. Звичайно я знаю, хто такий Карл Маркс.
— Ой, вибач, Оно. Може, я тебе таки недооцінив. Прошу, розкажи мені про Маркса.
Я знизав плечима і сказав:
— Як я знаю, він очолював Російську революцію.
— А що ти тоді скажеш про Леніна, Оно? Може, він був заступником Маркса?
— Вони були колегами, — я помітив, що Мацуда знову в’їдливо посміхається, тож, перш ніж він устиг щось сказати, додав: — Хай там як, твоє запитання достоту безглузде. Це проблеми якоїсь далекої країни. А мені йдеться про бідне населення нашого рідного міста.
— Так і є, Оно, так і є. Але знову ж таки, бачиш, ти геть нетямущий. Ти мав рацію, коли припустив, що товариство «Окада-Шінґен» стурбоване і прагне розтормошити художників і показати їм реальний світ. Але я, вочевидь, збив тебе з пантелику, якщо з моїх слів ти виснував, що «Окада-Шінґен» хоче перетворитися на жебрака з простягнутою рукою. Нас не цікавить благодійність.
— А я в благодійності не бачу нічого поганого. І якщо така акція ще й допоможе розкрити очі нам, занепадницьким художникам, то тим краще, мені так здається.
— Оно, тобі й справді треба розкривати очі, якщо ти віриш, що якась добросердечна благодійна ініціатива здатна зарадити бідному населенню нашої країни. Правда ж у тім, що Японія невідворотно рухається до кризи. Ми перебуваємо в руках жадібних ділків і слабких політиків. А такі люди вже подбають про те, щоби бідність зростала з кожним роком. Їм завадити можемо лише ми, молоде покоління, якщо будемо діяти рішуче. Але, бачиш, Оно, політичний агітатор із мене нікудишній. Мене хвилює лише мистецтво. І такі художники, як ти. Молоді талановиті художники, які ще не стали безповоротно обмеженими людьми завдяки тому закритому маленькому світові, в якому ви всі живете. Товариство «Окада-Шінґен» існує для того, щоб допомогти таким, як ви, розкрити очі і почати створювати по-справжньому цінні роботи для нашого складного часу.
— Пробач, Мацудо, але мені все більше видається, що якщо серед нас і є хтось наївний, то це ти. Художника хвилює одне — намагатися відтворити красу цього світу, хоч би де вона йому траплялася. Та хоч би як уміло він це робив, усе одно не матиме і крихти впливу на такі речі, про які ти оце зараз кажеш. І якщо товариство «Окада-Шінґен» достоту таке, як ти описуєш, то воно і справді препогано продумане. Бо ж складається враження, що в його основі лежить хибне і наївне уявлення про те, що може і чого не може мистецтво.
— Оно, ти чудово знаєш, ми не вважаємо, що все так просто. Річ у тім, що «Окада-Шінґен» не існує окремішньо. В усіх сферах життя — в політиці, в армії — є молоді чоловіки, які розділяють наші погляди. Ми і є тим молодим поколінням. І, об’єднавшись, нам стане під силу досягти чогось по-справжньому вартісного. Просто сталося так, що дехто з нас дуже переймається мистецтвом і прагне, щоб воно відповідало сучасному світу. Правда ж у тому, Оно, що в такий час, як нині, коли люди навколо стають дедалі бідніші, а діти — дедалі голодніші і хворі, попросту замало, щоб художник десь собі переховувався від зовнішнього світу, удосконалюючи свої картини із зображенням куртизанок. Я бачу, що ти на мене розгнівався й навіть зараз гарячково обдумуєш, що б такого дошкульного мені відповісти. Але, Оно, мої наміри якнайкращі. Сподіваюся, ти як слід усе це обміркуєш. Бо ти, насамперед, людина великого таланту.
— Що ж, Мацудо, тоді скажи мені ось що. Як ми, декадентські обмежені художники, можемо допомогти роздмухати цю твою політичну революцію?
Мацуда знову зневажливо посміхнувся, й це мене неабияк роздратувало.
— Революцію? Оно, слово честі... Це комуністи хочуть революцію. А ми такого і близько не прагнемо. Ба більше, наші бажання достоту протилежні. Ми прагнемо відновлення. Ми всього лише вимагаємо, щоб його Величність Імператора відновили на його законній посаді глави нашої держави.