Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 28)

Утім, наші забави не обмежувалися лише цими вилазками в місто. У Морі-сана, здавалося, було незліченно багато знайомих зі світу розваг, і злиденні трупи бродячих акторів, танцівників і музикантів безнастанно прибували на віллу, і їх там зустрічали, як дорогих друзів, з якими давно не бачились. Тоді алкоголь лився рікою, а наші гості співали і танцювали цілісіньку ніч, і незабаром когось неодмінно доводилося посилати в найближче село, щоб розбудити продавця вина й поповнити наші запаси. Одним із тодішніх постійних гостей був казкар на ім’я Макі, опасистий веселун, який своїми оповідками про минулі часи міг учинити так, що ми то безпорадно реготали, то, вже за мить, гірко плакали. Роками пізніше я кілька разів натрапляв на Макі у «Міґі-Хідарі», і ми з певним зчудуванням згадували ті ночі на віллі. Макі уперто мене запевняв, що чудово пам’ятає, як багато з тих наших гульбищ затягувалися до других півнів і тривали весь наступний день до пізньої ночі. Хоча я не був у цьому аж такий упевнений, усе ж мусив визнати, що таки пам’ятаю випадки, коли вдень на віллі Морі-сана, хоч куди кинь, лежали сплячі або ж просто виснажені тіла, деякі з яких валялися просто на подвір’ї під пекучим сонцем.

Щоправда, одну з таких ночей я пам’ятаю досить добре. Пригадую, як мені на якусь мить вдалося втекти від забав, і я вийшов на подвір’я, вдячно насолоджуючись свіжим нічним повітрям. Пам’ятаю, як підійшов до входу в комірчину, і, перш ніж зайти всередину, озирнувся і глянув на кімнату, в якій розважалися мої приятелі й наші гості. Мені було видно, як за паперовими перегородками численні силуети кружляють у танці, і я чув, як крізь ніч до мене долинає голос музики.

Я подався до комірчини, одного з небагатьох місць на віллі, де можна було скільки завгодно просидіти у спокої. Припускаю, що за давніх часів, коли на віллі були охоронці і слуги, це приміщення використовували для зберігання зброї й обладунків. Та коли тієї ночі я зайшов у комірчину і запалив ліхтар, що висів над дверима, то побачив силу-силенну розкиданих на підлозі речей, аж годі було пройти, не перескакуючи з місця на місце; повсюди лежали купи зв’язаних мотузкою старих полотен, поламані мольберти, найрізноманітніші горщики та глечики, з яких стирчали пензлі або палички. Помітивши незаставлений шматочок підлоги, я дістався до нього і сів. Лампа біля дверей світила так, що від речей зусібіч мене лягали величезні тіні; ефект був моторошний, неначе сидиш посеред якогось гротескного мініатюрного кладовища.

Мабуть, я повністю поринув у власні роздуми, бо почувши, як двері в комірчину відсунулися, аж здригнувся від несподіванки. Підняв очі і побачив, що на порозі стоїть Морі-сан.

— Доброго вечора, сенсею, — поспішно привітався я.

Можливо, лампа над дверима недостатньо освітлювала ту частину кімнати, де я сидів, чи, може, моє обличчя попросту було в тіні. Хай там як, Морі-сан вдивився поперед себе і запитав:

— Хто тут? Оно?

— Так, сенсею.

Якийсь час він і далі вдивлявся поперед себе, а тоді, знявши ліхтар із балки і тримаючи його перед собою, почав пробиратися до мене, обережно переступаючи через розкидані на підлозі речі. Поки він ішов, через ліхтар у його руці тіні навколо нас заворушилися. Я поквапився розчистити для нього місце на підлозі, але, перш ніж устиг закінчити, Морі-сан уже вмостився на стару дерев’яну скриню. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Я вийшов на вулицю, щоб трохи дихнути свіжим повітрям, і побачив, що тут горить ліхтар. Усюди тьма-тьмуща, а тут — горить світло. І я собі подумав: та комірчина — геть нікудишній сховок для якоїсь пари коханців. Хоч би хто там був, йому, либонь, самотньо.

— Сенсею, я, мабуть, просто надто занурився у свої роздуми. Я не планував так надовго тут затримуватися.

Він поставив ліхтар біля себе на підлогу, і з того місця, де я сидів, мені тепер було видно лише його силует.

— Мені здалося, що ти дуже впав у око одній із танцівниць, — сказав він. — Вона розчарується, коли побачить, що як споночіло, за тобою і слід захолов.

— Сенсею, я аж ніяк не хотів нечемно повестися з нашими гостями. Як і ви, я просто вийшов подихати свіжим повітрям.

На якийсь час запала мовчанка. Через двір до нас долинали звуки співів і плескання в такт.

— Скажи мені, Оно, — знову озвався Морі-сан, — що ти думаєш про мого давнього приятеля Ґісабуро? Непересічний персонаж, еге ж?

— Авжеж, сенсею. Він видався мені напрочуд люб’язним джентльменом.

— Хай він тепер і вдягнений у дрантя, але колись був справжньою знаменитістю. І як ми сьогодні переконалися, він іще не втратив своєї колишньої майстерності.

— Так і є.

— Тоді, Оно, що ж тебе так тривожить?

— Тривожить, сенсею? Нічого, зовсім нічого.

— Може, тебе трохи ображає поведінка старого Ґісабуро?

— Анітрохи не ображає, сенсею, — ніяково засміявся я. — Ні, анітрохи. Такий привітний джентльмен.

Ми ще трохи побесідували, обговорюючи будь-які теми, що спадали на думку. Та коли Морі-сан знову заговорив про мої «тривоги», і я зрозумів, що він готовий сидіти тут доти, доки я не скину свій тягар із плечей, я нарешті сказав:

— Ґісабуро-сан справді справляє враження украй доброзичливого чоловіка. Дуже люб’язно з його боку і з боку його танцівників так чудово нас розважати. Але одне не виходить мені з голови, сенсею: такі самі артисти, як вони, багато разів навідувалися до нас за останні кілька місяців.

Морі-сан нічого на це не відповів, отож я продовжив:

— Даруйте, сенсею, я аж ніяк не хочу виказати неповагу до Ґісабуро-сана чи його друзів. Але часами така ситуація не вкладається мені в голові. Не розумію, чому ми, художники, мусимо присвячувати стільки свого часу розвагам у товаристві таких людей, як Ґісабуро-сан.

Здається, саме цієї миті мій учитель зіп’явся на ноги і, тримаючи ліхтар у руці, пробрався до задньої стіни комірчини. Раніше цю стіну огортала темрява, та коли він підніс до неї ліхтар, в яскравому світлі стало видно три дерев’яні гравюри, що висіли одна під одною. На кожній з них була зображена гейша, яка поправляє свою куафюру, сидячи на підлозі спиною до художника. Морі-сан кілька хвилин уважно розглядав картини, підносячи ліхтар то до однієї, то до іншої. Відтак він похитав головою і пробурмотів собі під ніс:

— Безнадійно дефектні. І все через буденні клопоти, — кілька секунд по тому, не відвертаючись від картин, він додав: — Але художник завжди особливо тепло ставиться до своїх ранніх робіт. Можливо, колись ти так само ставитимешся до тих робіт, які створив тут, — він знову захитав головою і сказав: — Але ці роботи безнадійно дефектні, Оно.

— Сенсею, я не можу з вами погодитися, — відповів я. — На мою думку, ці гравюри — чудовий приклад того, як талант художника може долати обмеження певного стилю. Я вже не раз думав, як же прикро, що ранні гравюри сенсея заховані в таких ось приміщеннях. Їх потрібно виставляти напоказ поруч з іншими його картинами.

Морі-сан був повністю поглинутий розгляданням своїх робіт.

— Безнадійно дефектні, — повторив він. — Але, мабуть, я просто був дуже молодий, — він знову поводив ліхтарем, від чого одна гравюра поринула в темряву, а інша виринула. Тоді сказав: — Це все гейші з одного окія в Хончо. За моєї молодості цей будинок для проживання гейш вважався одним із найкращих. Ми з Ґісабуро частенько навідувалися в такі місця, — потім, після короткої паузи, він додав: — Ці гравюри безнадійно дефектні, Оно.

— Але, сенсею, як на мене, навіть найприскіпливіший критик не побачить на них жодних дефектів.

Ще якийсь час він продовжував розглядати картини, а потім поволі пішов до іншого кінця кімнати. Мені здалося, що йому знадобилося на диво багато часу, щоби пробратися поміж предметів, які валялися на підлозі; час від часу я чув, як він бубонить щось собі під ніс і як відпихає ногою якийсь глечик чи ящик. Ба більше, раз чи двічі я навіть подумав, що посеред тих хаотичних куп мотлоху Морі-сан і справді щось шукає — може, ще якісь свої ранні роботи, — але зрештою він знову всівся на стару дерев’яну скриню й глибоко зітхнув. Після кількох хвилин тиші сказав:

— Ґісабуро — нещасна людина. Життя у нього було невеселе. Його талант зійшов нанівець. Усі, кого він любив, або вже давно померли, або зреклися його. Навіть за нашої молодості він уже був самотній і сумний чоловік, — Морі-сан на хвильку замовк, а відтак продовжив: — Але іноді ми ходили у квартали насолоди розважатися з жінками, і тоді Ґісабуро ставав щасливою людиною. Тамтешні жінки говорили йому все, що він хотів почути, і принаймні поки тривала ніч, він вірив їхнім словам. Звісно, з настанням ранку все змінювалося, бо він був занадто розумний, щоби продовжувати вірити всіляким небилицям. Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.

Морі-сан знову замовк. Я й досі бачив лише його силует, але мені здалося, що він прислухається до звуків веселощів, які долинали знадвору. Потім він сказав:

— Тепер він іще більше постарів і посмутнів, але у всьому іншому майже не змінився. Цієї ночі він такий самий щасливий, як колись у тих будинках розваг, посеред гейш, — він глибоко вдихнув, так наче курив люльку. А потім продовжив: — Найделікатніша, найкрихкіша краса, яку художник може надіятися відтворити, витає в тих будинках розваг після настання темряви. А в такі ночі, як сьогоднішня, Оно, дещиця цієї краси витає і в нашому скромному житлі тут. А щодо гравюр, які там висять, Оно, то вони не передають і крихти тієї скороминущості й ілюзорності. Вони фундаментально дефектні, Оно.