Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 25)
— Але я вже тут так давно, — сказав вона і махнула рукою, відганяючи цигарковий дим.
— Але, Обасан, ви можете відкрити новий чудовий заклад. У районі Кітабаші чи навіть у Хончо. Не сумнівайтеся, я неодмінно заходитиму до вас щоразу, як буду в тих краях.
На якийсь час пані Кавакамі затихла, наче прислухаючись до звуків будівництва назовні. Відтак вона широко всміхнулася й сказала:
— Колись це був такий чудовий квартал. Пам’ятаєте, сенсею?
Я всміхнувся їй у відповідь, але нічого не відповів. Звісно, колись це був хороший квартал. Ми чудово збували час, а настрій, який витав тут, посеред наших жартів і суперечок, завжди був украй щирий. Утім, можливо, той самий настрій не завжди був нам на користь. Як і безліч всього іншого, можливо, це і на краще, що той маленький світ канув у вічність і вже не повернеться. Мені захотілося сказати про це пані Кавакамі, та я передумав, вирішивши, що це буде нетактовно. Бо ж очевидно, що старий квартал дуже дорогий її серцю — вона вклала в нього майже все своє життя й енергію, — і тому цілком можна зрозуміти її небажання змиритися з думкою, що він зник назавжди.
Листопад 1949 року
Я досі чітко пригадую своє перше знайомство з доктором Сайто і тому не маю сумнівів, що мої спогади про цей день справді правдиві. Це сталося аж шістнадцять років тому, наступного дня після того, як я переїхав у свою нову оселю. Пам’ятаю, тоді стояв погожий літній день, я був на подвір’ї — чи то поправляв паркан, чи ремонтував ворота, — і водночас знай вітався з новими сусідами, які проходили мимо. І раптом, якийсь час простоявши спиною до стежки, відчув, що хтось стоїть позаду мене, нібито спостерігаючи за моєю роботою. Озирнувшись, побачив чоловіка приблизно мого віку, який зацікавлено розглядав нову табличку з моїм іменем на воротньому стовпі.
— То ви і є містер Оно, — сказав він. — Що ж, для нас це честь. Справжня честь, що в нашому районі оселився хтось такий авторитетний, як ви. Розумієте, я й сам почасти належу до мистецького світу. Мене звуть Сайто, я викладаю в Імператорському університеті.
— Доктор Сайто? Це для мене неймовірна честь. Я так багато про вас чув, сер.
Ми ще декілька хвилин поговорили, стоячи біля воріт, і я впевнений, що чітко пам’ятаю, як доктор Сайто ще кілька разів схвально прокоментував мою роботу і кар’єру. І, перш ніж доктор пішов собі далі схилом пагорба, пам’ятаю, він неодноразово повторив щось на кшталт: «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника, як ви, пане Оно».
Відтоді ми з доктором Сайто завжди поштиво віталися, зустрівшись на вулиці. Щоправда, після тієї першої зустрічі — і до недавніх подій, які дозволили нам більше зблизитися, — майже ніколи не зупинялися для довшої розмови. Але мої спогади про те перше знайомство, і про те, як доктор Сайто впізнав моє прізвище на воротньому стовпі, достатньо чіткі, щоб я міг упевнено стверджувати, що моя старша донька, Сецуко, глибоко помилялася принаймні щодо деяких речей, на які вона натякала минулого місяця. Зокрема, навряд чи можливо, що доктор Сайто і гадки не мав, хто я такий, аж поки торішні шлюбні домовини змусили його дізнатися про мене більше.
Оскільки цього року Сецуко приїжджала до нас ненадовго, й оскільки вона зупинилася в Норіко й Таро в їхньому новому домі в кварталі Ізумімачі, моя прогулянка з донькою парком Кавабе того ранку була єдиною нагодою як слід з нею поговорити. Тож анітрохи не дивно, що опісля я неодноразово прокручував ту розмову в голові, і цілком закономірно, що деякі її коментарі того дня викликають у мене дедалі більше і більше роздратування.
Але тоді я не надто замислювався над словами Сецуко, бо мав хороший настрій, я радів нагоді знову побачитися з донькою й насолоджувався прогулянкою парком Кавабе, де я вже давненько не бував. Це сталося трохи більше місяця тому, коли, як ви пам’ятаєте, дні ще стояли сонячні, хоча листя вже почало опадати. Ми з Сецуко йшли широкою центральною алеєю, обсадженою обабіч деревами, й оскільки до зустрічі з Норіко й Ічіро біля статуї імператора Тайшьо було ще довго, ми йшли неквапом, часто зупиняючись, щоб помилуватися осінніми пейзажами.
Можливо, ви погодитеся, що парк Кавабе — найкращий з міських парків; після довгих блукань вузькими людними вуличками району Кавабе особливо приємно опинитися на одній з просторих довгих алей під гілляччям дерев. Але якщо ви в цьому місті віднедавна і не знаєте історії парку Кавабе, мені, мабуть, варто пояснити, чому це місце завжди викликало в мене такий інтерес.
Гуляючи алеями парку, ви неодмінно звернете увагу, що то тут, то там по всій його території можна натрапити на поодинокі, завбільшки як шкільне подвір’я, порослі травою ділянки, які видніються з-за дерев. Складається враження, що ті, що планували парк, збилися з пантелику і на півдорозі перестали дотримуватися узгодженої схеми. Насправді, все майже так і було. Багато років тому в Акіри Суґімури — художника, що його будинок мені вдалося придбати невдовзі після його смерті, — був напрочуд амбітний план щодо парку Кавабе. Я розумію, що тепер ім’я Акіри Суґімури згадується нечасто, але дозвольте наголосити, що не так давно він беззаперечно вважався одним із найвпливовіших людей нашого міста. Подейкували, що на одному з етапів життя він був власником чотирьох маєтків, і просто неможливо було пройтися містом, рано чи пізно не наткнувшись на якусь компанію, яка або належала Суґімурі, або була тісно з ним пов’язана. Потім, приблизно 1920 чи 1921 року, коли його кар’єра сягнула неймовірних висот, Суґімура вирішив ризикнути більшістю свого багатства і капіталу, щоб підтримати проект, який би дозволив йому назавжди залишитися в пам’яті цього міста і його жителів. Він запланував перетворити парк Кавабе — який тоді був геть безликий і занедбаний — на епіцентр культурного життя міста. Він хотів не лише розширити сам парк, щоб було більше простору для відпочинку містян, але й побудувати просто в парку декілька розкішних культурних центрів, зокрема, музей природничих наук, новий театр
Схоже на те, що роботи в парку йшли повним ходом, коли Суґімура зіткнувся з серйозними фінансовими труднощами. Я не дуже добре знаю деталі цієї справи, та в результаті «культурні центри» Суґімури так ніколи і не були збудовані. А сам художник втратив багато грошей і назавжди позбувся свого колишнього авторитету в місті. Після війни парк Кавабе перейшов під безпосередній контроль міської влади, яка і проклала в ньому обсаджені деревами алеї. А від грандіозних планів Суґімури залишилися лише порослі травою незасаджені ділянки, де мали б височіти його музеї і театри.
Можливо, я вже згадував, що мої стосунки з сім’єю Суґімура після його смерті — коли я купував останній із його будинків — не зовсім налаштували мене на доброзичливе ставлення до пам’яті цього чоловіка. Попри це, варто мені нині опинитися в парку Кавабе, як я починаю думати про Суґімуру і його плани, і, мушу визнати, починаю захоплюватися цим чоловіком. Бо ж справді людина, яка прагне піднятися над посередністю й виділитися посеред пересічності заслуговує захвату, навіть якщо в результаті вона зазнає невдачі і втрачає цілі статки через свої амбіції. Ба більше, мені видається, що Суґімура не помер нещасною людиною. Бо та поразка, якої він зазнав, аж ніяк не схожа на безславні поразки звичайних людей, і така людина, як Суґімура, не могла цього не розуміти. Якщо тобі не вдалося зробити те, на що іншим забракло б і сміливості, і сили волі, щоб навіть спробувати, то усвідомлення цього може бути відрадою — навіть джерелом глибокого задоволення, — коли оглядаєшся назад на прожите життя.
Але я не планував так захопитися історією про Суґімуру. Як уже сказав, того дня я насолоджувався прогулянкою парком Кавабе і товариством Сецуко, незважаючи на деякі її коментарі — значення яких я зміг цілком збагнути лише пізніше, коли прокручував нашу розмову в голові. Хай там як, нам усе одно довелося перервати нашу розмову, бо наближався час зустрічі з Норіко й Ічіро і попереду вже завиднілася статуя імператора Тайшьо, біля якої ми домовилися зустрітися. Я саме кинув поглядом на лавки, розташовані навколо статуї, аж почув, як хтось вигукує:
— А ось і Оджі!
Ічіро біг мені назустріч, розкинувши руки, наче очікував обіймів. Але добігши, Ічіро вирішив стриматися і з урочистим виглядом простягнув мені руку для рукостискання.
— Доброго дня, — дуже діловито привітався він.
— Що ж, Ічіро, ти справді стаєш справжнім чоловіком. Скільки тобі вже років?
— Мені вісім років. Прошу, Оджі, ходи сюди. Мені треба з тобою дещо обговорити.
Його мати і я пішли слідом за ним до лавки, на якій сиділа, чекаючи, Норіко. Моя молодша донька була вбрана в яскраву сукню, якої я ніколи досі не бачив.