Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 5)

№ 7 Возный и выборний. Ой доля людськая — доля єсть слiпая! Часто служить злим, негiдним i їм помагає. (2) Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. (2) До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. (2) Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. (2) Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (2)

()

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

прядет, шьет.

а. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?..

а. Менi з думки не йде наше безталання.

а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.

а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.

а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.

() Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!

а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?

а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди!

а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

( )

№ 8 Ой мати, мати! Серце не вважає, Кого раз полюбить, з тим i умирає. (2) Лучче умерти, як з немилим жити, Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2) Бiдность i багатство — єсть то Божа воля; З милим їх дiлити — єсть щаслива доля. (2) Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина, Коли моя мука тобi буде мила? (2) I до мого горя ти жалю не маєш, Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

()

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()

() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

№ 9 Чи я тобi, дочко, не добра желаю, Коли кого зятем собi вибираю? Ой дочко, дочко! що ж мнi начати? Де ж люб’язного зятя достати? Петро десь блукає, може, оженився, Може, за тобою не довго журився. Ой дочко, дочко! що ж мнi начати, Де ж люб’язного зятя достати? По старостi моїй живу через силу, Не дождавшись Петра, пiду i в могилу. Ой дочко, дочко… Тебе ж без приюту, молоду дитину, На кого оставлю, бiдну сиротину? Ой дочко, дочко… .

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()

а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

()

() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)