Иван Франко – Для домашнього огнища. Детективна повість (страница 28)
— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?
— Ну, так, — мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.
— А на котрім поверсі?
— На першім.
— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?
— Там.
— І дитина у пана капітана справді хора?
— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха нездорова. Та може, вже їй ліпше.
Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що сей проклятий напівп’яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.
Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше, ніж найрізкіша зневага.
— О, певно, вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!
Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоби не кинутися на сього огидника і не розчерепити йому голови.
— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злості.
— Нічого, нічого!.. — успокоював його Гірш. — Адже ж я нічого злого... Адже ж я розумію! О, все, все розумію.
— Що таке розумієте?
— Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати і не сказали.
— Що таке?
— Як то що таке? Пан капітан мали мені сказати, для чого так інтересуються тою брудною справою... тою торговлею дівчатами?
Капітанові похололо коло серця. Чув, що Гірш помаленьку, та певною рукою вбиває йому ніж у груди. В його голові мішалося.
— Ах, се би довго оповідати...
— Пощо довго? Пощо довго? — по-свойому всмі-хаючися, цідив Гірш, не перестаючи ані на хвилю скоса позирати на капітана. — Знають пан капітан, я се пану капітанові коротко скажу.
І Гірш положив руку на капітанових плечах, а в протягу дальшої бесіди почав навіть протекціонально клепати його по плечі. На горе, зміст того балакання був такий, що капітан уже не міг встати, вхопити крісло або виломити ногу від стола і одним замахом зробити кінець Гіршевим усміхам, балаканням і всім його планам.
— Я знаю, пан капітан є добрий чоловік, службовий чоловік, гоноровий чоловік. Одним словом — благородний чоловік. Пан капітан був для мене дуже людяний і чемний, не погордував моїм товариством. Я для того пану капітанові хочу щось сказати.
І, нахиляючися зовсім аж до капітанового вуха, мовив:
— Нехай пан капітан зараз ідуть додому. Нехай пан капітан добре перешукають всі шухляди, шафки, коробки і комодки пані капітанової. І нехай пан капітан повибирають усі папери, листи, білети візитові — але то все чисто! Хіба метрики і урядові свідоцтва нехай лишаться. А тамте все нехай пан капітан завинуть у стару газету, занесуть до кухні і кинуть у огонь. Але то зараз!
Капітан сидів мов оголомшений.
— Що се значить? Чого ви хочете? — запитав мов крізь сон.
Гірш не переставав плескати його по плечі.
— Ну, адже ж пан капітан — мудрий чоловік! Що пану довго говорити! Адже ж пан знають, я є ревізор поліції і вмію трошка думати. А тут прецінь не треба великої мудрості, щоби зміркувати, що ота вдова капітанова, що займалася вербуванням дівчат, — се не хто інший, як тілько ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми її вчора арештували, не була також і з нею в спілці? Се дуже можливе, а комісари, що перебирають папери тої пані, мусили се вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапиться! Я йду тепер на поліцію, і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараюся — з чемності для пана капітана се зроблю, бо пан капітан, певно, в тій цій поганій історії зовсім не винний, — що ревізія прийде до панства хіба аж десь надвечір або, може, аж завтра рано. Так значить — кланяюсь панові капітанові!
І, не чекаючи капітанової відповіді, Гірш ухопив капелюх і щодуху вибіг з комнати.
Капітан кільканадцять мінут сидів, як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчилося, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес життя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілився б подумати — величезна, нічим не змита віковічна ганьба впала на нього і роздавлює його на шматочки своїм тягарем. Дізнавав такого почуття, немовби був зерном, що в шалених обертасах крутиться в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскується на тисячі частинок, на порошок, на муку, а кожда з тих частинок одну малесеньку хвилину почуває ще безмірний біль, справлений насильним вирванням її з її природного зв’язку.
Та нараз прокинувся зі свойого остовпіння. Його опанувала безумна тривога. Одно-однісіньке слово держало в своїх пазурах цілу його істоту, шарпало її, кидало його в дрож і в гарячку.
— Поліція!
Задзвонив, заплатив і кинувся бігти додому. Мав тільки кількадесят кроків, та проте йому здавалося, що власне в тих кількох мінутах може там без нього статися щось нечувано страшне. Може прийти поліція, застати цілі купи обридливих паперів, — усе було тепер для нього верхом усякої страховини. Які будуть наслідки сього факту — про се не думав. Сама хвиля, коли поліція входитиме до його помешкання, що ще вчора було для нього земним раєм, сама ціль того приходу видавалась йому тепер пеклом, мукою, якої не може знести ніяка людська сила. Треба відповідно приготовитися на сю хвилю! Треба зробити, що буде можна!
І, добуваючи остатніх сил, капітан вбіг по сходах на перший поверх, швидко отворив двері і ввійшов до передпокою, а не заставши там нікого, так само швидко, зовсім з таким самим нервовим поспіхом, як в день свойого повороту з Боснії, відчинив другі двері і ввійшов до салону.
XII
В салоні застав Анелю. Стояла при столику, оперта о нього лівою рукою, з очима, вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному, і рівночасно мимовільний окрик зачудування вирвався з уст обоїх. Не пізнали одно одного. Обом показалося, що від учорашнього пополудня, від хвилі, коли бачилися востаннє, минули десятки літ, що отсе стоять насупроти себе не живі люди, а якісь мари, що тілько слабо нагадують давно-минувші, гарні і щасливі часи.
Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожде крутилося в колісці своїх власних думок і спостережень, кожде мучилося своїм власним стражданням, не почуваючи потреби ділитися ним з другим.
«Чи се та сама Анеля, — думав капітан, — котру я вчора лишив у цвіті здоров’я і свіжості, живу, енер-гічну, з блискучими очима? Чи се та сама зламана, зів’яла і немов з хреста знята жінка, що її бачу перед собою? Лице її постаріло о десять літ, на висках зарисувалися морщини, волос стратив свій полиск, очі зробилися скляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали мої очі і не давали мені бачити тої руїни, чи справді одна ніч, одна доба могла довершити такої великої переміни? Але що ж могло бути сьому причиною?»
«Він зовсім посивів! — з переляком думала Анеля. — Його лице пожовкло, очі запалися глибоко, повіки червоні. Очевидно, не спав усю ніч. Очевидно, знає все. Очевидно, все пропало. Ну, для мене нема вже ніякої несподіванки, але він, бідний! Скілько ж він мусив перетерпіти!»
Капітан усе ще стояв неначе вкопаний при дверях салону, не можучи відважитися підійти ближче до жінки. Вона також не могла рушитися з місця. Вкінці капітан видобув із кишені квит, одержаний в канцелярії генеральної коменди на своє подання о відставку, і, розвинувши його, мовчки наблизився до стола і положив його перед Анелею. Вона уважно зирнула на ту зім’яту чвертку паперу, а потім, усміхнувшися сумовито, кивнула головою.
Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім, вийшовши до передпокою, вніс відтам свою тяжку подорожню валізу, що її досі не розпаковував. Поклавши її на помості близько кахлевої печі, прикляк коло неї, знайшов у кишені ключик і почав звільна відпинати ремені і відмикати замки.
Анеля мовчки, мов зачарована, без руху придивлялася його роботі. Відчинивши валізу, капітан нараз пригадав собі щось і, не встаючи з помосту, в клячущій поставі і похилений лицем над валізою, обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:
— А маєш там які папери?
— Які? — запитала Анеля ледве чутно.
— Ану, які-небудь листи від твоїх агентів, квити, рахунки, загалом усе, що могло б тебе компрометувати.
— Не маю нічого.
— Пригадай собі добре! — мовив капітан, не підносячи голосу. — А як маєш що-небудь таке, то спали. В кождій хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.
— Не маю ніяких таких паперів, — відповіла Анеля так само рівнодушно, немовби давно була приготована на таку пригоду.
Бачачи, що він починає шукати чогось у своїй валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі, обернена до нього лицем, і пильно слідила за кождим його рухом.
Пошукавши кілька мінут у валізі, капітан видобув із неї невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на від’їзнім із Боснії. На ручці виднівся виритий напис: «Zum Andenken»[27]. Дуло було майстерно цизе-льоване, покрите багатим орнаментом в стилі босняць-ких людових виробів. Капітан поклав сю гарну забавку на помості, а потім, пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи, видобув із неї пачечку патронів, дібраних до сього револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан, не кваплячися, поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув її, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад, узяв револьвер і патрони, поклав на столі, а потім, оберта-ючися до Анелі, з виразом холодної рівнодушності а навіть ненависті промовив: