Иван Франко – Для домашнього огнища. Детективна повість (страница 15)

Поки був сам один у залі, почував себе свобідним і віддавався тій подекуди поетичній радості, яку в нім збуджували ті дневники, а радше ті здавна знайомі імена і назви, що в них стрічалися на кождім кроці. Та бачачи офіцерів, що шасталися по залі, брязкали острогами, шелестіли аркушами газет, а особливо заглядали йому в лице і тікали від нього в різні боки, він швидко позбувся сеї поетичної ілюзії. Що значило те бокування? Чи воно навмисне, чи припадкове? Не відвертаючи очей від аркуша газети, але не бачачи в ній нічогісінько, капітан силкувався вмовити сам в себе, що се зовсім припадкова пригода, що офіцери — делікатні люди, і, бачачи, що він так пильно читає, не хочуть йому перешкоджувати і для того не зближаються до нього. Правда, супроти інших вони не були такі делікатні. Он сей поручник також пильно читає, та свіжо прибувший товариш без церемонії кладе йому руку на плече, розпочинає з ним розмову і відриває його від читання. «Ну, між близькими приятелями се діло звичайне, та ми, сказавши правду, чужі собі», — міркує капітан, спідлоба і не без якоїсь зависті поглядаючи на прояви близької і сердечної приязні між тими чужими для нього людьми. Щось немов шептало йому: ану від-ложи набік газету, чи котрий із них приступить до тебе? Та в тій самій хвилі така тривога проняла його, що ану ж ніхто не приступить і скандал вийде вже зовсім безсумнівний, що він не відважився відірвати очі від газети, похилився над нею і держав її руками, як який щит, як потопаючий дошку, що рятує його від загибелі.

Та сидіти ось так над часописсю, цілковито для нього байдужою, подавати вид, що читає, хоч по правді не читав, мовчати і крадькома тільки позирати на інших, — се було для нього дуже прикро, а чим далі, тим більше мучило його. Капітан, властиво, не розумів, що діється з ним? Що його так знесмілило? Чому не може в тій хвилі встати і з свобіднісіньким видом підійти до он тої купи, що розсілася близько печі і притишеним голосом розпочала якусь розмову? З вчорашньої учти пригадує собі майже всі їх фізіономії. Пили з ним Bruderschaft, тож не можуть його відіпхнути, а втім, що ж могло би спонукати їх відпихати його? А все ж таки, хоч кілька разів збирався на відвагу, в душі називав сам себе дурнем і трусом, все-таки не міг встати і прилучитися до балакливої групи. Чув, що кров б’є йому до голови, що в очах морочиться і думки путаються. Тільки слух його заострився незвичайно, уші поробилися шпіонами, щоби підслухати розмову, що велася в противнім кінці зали. Розмова оживлювалася чимраз більше. З повені слів виривалися цинічні сміхи, грубі жарти, переплітані шептами або розсудливими упімненнями старших, оглядніших офіцерів. Помалу кружок близько печі робився чимраз численніший; майже всі, що були в залі, покинули газети і зібралися довкола печі.

Капітан сидів, немов на розжарених вуглях. Йому здавалося, що вся та розмова йде про нього, що всі позираються на нього, згірдливо моргають в його бік, показують на нього пальцями. Уривані фрази і речення, які він десь-колись ловив ухом, робили на нього таке вражіння, як коли би хто жевріючим приском посипу-вав його по голім тілі. Терпів страшенно, та даремно силкувався відгадати, чому і за що терпить.

Вкінці дехто з тих, що стояли коло печі, особливо молодші, почали голосно викрикувати поодинокі уривані речення.

— Се не може бути! Ми не можемо се стерпіти! — кричав один.

— Але ж він, правдоподібно, ні про що не знає, — уговкував другий.

— Що ж то він сліпий і глухий, щоб не знав, що твориться довкола нього?

— Ні, ми такого пана не можемо стерпіти між собою!

— Але ж треба би поперед усього переконатися, дати йому змогу витолкуватися.

Гармидер зробився загальний. Капітанове положення зробилося вкінці зовсім неможливе. З найбільшим зусиллям своєї волі він відложив набік газету, встав і, наближаючися до якогось поручника, що стояв найближче нього, промовив до нього чемно, м’яким, злегка тремтячим голосом:

— Не прогнівайся, товаришу, коли тебе запитую, про кого властиво тут мова?

Поручник зирнув на капітана якимсь збентеженим, заклопотаним поглядом і процідив:

— Е, то... так...

— Що будеш крутити, поручнику? — гукнув голосно якийсь капітан від піхоти, здоровенний мужчина, крепким баритоновим голосом. — Адже ж раз треба йому сказати правду. Так, отже, Ангаровичу, знай, що ми розмовляли про тебе.

Грім з ясного неба, вдаривши ось тут обік нього, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось против нього, то все ж таки в глибині душі вважав се за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не няти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий, і та страшна дійсність прошибла капітана, мов карабінова куля. Поблід, захитався на ногах, та, тримаючися за поруччя крісла, якимсь розбитим голосом запитав:

— А не можна би знати, що ви, товариші, говорили про мене?

— Ми спорили над питанням, чи можемо толерувати тебе дальше в своїм товаристві, чи ні?

— Мене? — скрикнув Ангарович. — Що ж я таке зробив, щоб ви мали аж не толерувати мене в своїм товаристві?

— Не гнівайся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в житті людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він, може, не то своєю рукою, але навіть думкою не причинився до сповнення поганого вчинку.

— Значить, на мене паде якась погана тінь? — запитав остро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положення вернула його воєнну хоробрість. — Прошу вияснити мені, що се за тінь?

— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.

— Я знав би про себе щось злого і смів би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.

— Ну, братику, не знаємо тебе ближче, — мовив один із старших військових. — А прийти в наше товариство, почуваючися до негарних учинків, — се, певно, не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.

— Для мене се зовсім неможливе!

— Га, може бути. Та нам здавалося неможливим також се, щоби ти досі не знав, з ким жиєш і як жиєш.

— Що? що? що? — з зачудуванням скрикнув капітан. — Сих слів то вже абсолютно не розумію.

— Ну, а я не маю обов’язку вияснювати їх тобі, — мовив гордовито його інтерлокутор і обернувся до нього плечима.

— Як же се? — ледве здержуючи свій гнів, скрикнув Ангарович, озираючися довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене, як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерті і виконуєте його, а про те не хочете мені сказати, в чім моя вина!

Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все-таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що від-

верталися від нього, — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся незвісно як і за що. Якісь великі кроваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим, очевидно, байдужісінько було до його страждання.

— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і, обертаючися до капітана, додав: — Він, певно, схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.

— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший-ліпший з нас готов тобі служити.

— Редліх! — озвався один з-поміж офіцерів до Редліха, занятого витиранням своїх окулярів. — Є тут Ангарович і хоче розмовитися з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому ситуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого-будь із нас.

— Так, так, кождий з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери і гурмою вийшли з зали, лишаючи обох приятелів самих.

Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіявся застати тут Ангаровича; не знати чому був певний, що Ангарович прийде до нього на квартиру і зажадає вияснення тої нечемності, якої допустився в полуднє. Вже укладав собі в голові якнайделікатніші, якнайбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! Тут! Один позирк на ситуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшення правди, про її делікатне трактування або часткове заховання не може бути ані мови.

Які наслідки мусить мати серед таких обставин його розмова з капітаном, се також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили їх самих, Редліх почув, що їх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого заліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб його душу. Чи вмити руки від усього? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля, чи ж не буде сто разів більше болючий? Та, з другого боку, чи ж товариші не будуть мати права вважати його трусом?

Кілька хвиль стояла в залі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе, як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очі. Вкінці Редліх перший наблизився до капітана і подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні як лід.

— Що маєш мені сказати? — глухим голосом запитав капітан.