Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 9)

— Тельмо, для вас найважливіше — це те, щоб Метью не думав про вас погано. Розкажіть мені все про це почуття.

— Це важко передати словами. Думка про те, що він ненавидить мене, просто нестерпна. Він — єдина людина, яка знає про мене все. Отож, те, що він міг мене кохати всупереч тому, що знав, дуже багато означає для мене.

Гадаю, саме з цієї причини психотерапевтам не слід встановлювати з пацієнтами тісний емоційний зв’язок. Через їхню виняткову роль, їхній доступ до глибинних почуттів та найзаповітніших секретів пацієнтів їхній відгук завжди має колосальне значення. Пацієнти ніколи не мають бачити свого лікаря таким, яким він є насправді. Моя злість до Метью зросла ще більше.

— Але, Тельмо, він же просто людина. Ви не бачили його вісім років. Яка різниця, що він про вас думає?

— Я не можу сказати вам чому. Я знаю, це звучить безглуздо, але, десь в глибині душі, відчуваю, що зі мною було б усе гаразд і я була б щасливою, якби він думав про мене тільки добре.

Ця думка — основне оманливе переконання, яке й було ворогом. Я мусив знищити її. І я зробив емоційну заяву.

— Ви — це ви, у вас своє власне життя, ви продовжуєте бути людиною, якою ви є, щохвилини, щодня, незважаючи ні на що. Ваше життя має бути несприйнятливим до чиїхось швидкоплинних думок чи до електромагнітних хвиль, які виникають у чужій голові. Спробуйте зрозуміти це. Усю владу, яку Метью має над вами, ви самі йому й надали!

— Мене нудить від думки, що він мене зневажає.

— Те, що відбувається в голові іншої людини, якої ви, швидше за все, не побачите, людини, яка, можливо, навіть не цікавиться вашим життям та переймається своїми власними проблемами, не мусить впливати на вас.

— О, він знає все про моє життя і понині. Із цим усе гаразд. Я залишаю йому купу повідомлень на його автовідповідачі. Так, наприклад, останнє повідомлення я залишила минулого тижня, про те, що йду до вас на прийом. Я подумала, що йому слід знати, адже я буду говорити з вами про нього. Я завжди повідомляю йому, що в мене змінився психотерапевт.

— Але я так зрозумів, що ви не обговорювали його з усіма своїми психотерапевтами.

— Ні, не обговорювала. Я обіцяла йому це, хоча він ніколи й не просив. Я дотримала слова — аж до сьогодні. Хоча я нікому не говорила про нього всі ці роки, я вважала, що йому слід знати, до якого психотерапевта я ходжу. Багато з них навчалися разом з ним. Вони навіть могли бути друзями.

Через мої мстиві почуття до Метью я не був засмучений словами Тельми. Навпаки, я із задоволенням уявив його багаторічне замішання через те, що він змушений був вислуховувати ці турботливі повідомлення на плівці. Я вже подумав над тим, щоб відмовитися від ідеї помститися Метью. Ця дамочка знала, як покарати його, і не потребувала моєї допомоги у цьому.

— Але, Тельмо, повернімося до того, про що ми говорили раніше. Хіба ви не розумієте, що самі собі шкодите? Його думки насправді не можуть змінити ту людину, якою ви є. Ви самі дозволяєте йому впливати на вас. Він звичайний чоловік, як і всі інші. Якщо ви думаєте погано про людину, з якою ви ніколи не стикаєтеся, то навряд чи ваші думки вплинуть на цю людину, так? Єдине, що може вплинути, — це магія вуду. Чому ви самі надали таку владу Метью? Він людина, така ж, як і будь-хто, він бореться за життя, він постаріє, він помре.

Тельма мовчала. Я підвищив ставки.

— Раніше ви казали, що ніхто не зміг би навмисно завдати вам більше болю, ніж він. Ви навіть думали, що він намагався довести вас до самогубства. Йому байдуже до вас. То чому ви підносите його на п’єдестал? Невже ви досі вірите, що в житті немає нічого важливішого за те, щоб він про вас не подумав нічого поганого?

— Насправді я не вважаю, що він намагався довести мене до самогубства. Це просто дивна думка, яка зрідка опановує мене. Я не можу визначитися зі своїми почуттями до Метью. Однак все-таки здебільшого для мене важливіше, щоб він про мене думав добре.

— Але чому його бажання має першочергове значення для вас? Ви возвеличили його, зробили якоюсь надлюдиною. Здається, що в нього самого є психологічні проблеми, він просто якийсь невротик. Також ви згадували, що в нього серйозні сексуальні розлади. Та просто проаналізуйте цю проблему з точки зору порядності — лікарського етичного кодексу. Він порушив основні принципи особи, яка за своєю професією має допомагати іншим. Згадайте ті страждання, яких він вам заподіяв. Ми обоє знаємо, що ви просто помиляєтеся щодо свого психотерапевта, який заприсягнувся діяти в інтересах пацієнта і не кривдити нікого.

Але радше я говорив би до стіни.

— Це було тільки тоді, коли він почав діяти як лікар, коли він повернувся до своєї офіційної ролі. Саме тоді він мене й образив. Коли ми були звичайними закоханими, він подарував мені найдорожчий подарунок у світі.

Це мене вкрай розчарувало. Безумовно, Тельма сама відповідальна за своє скрутне становище. Безумовно, це вигадка, що Метью мав над нею якусь владу. Безумовно, вона сама надала йому цю владу, у пориві відмовитися від власної свободи та відповідальності за свої життєві труднощі. Вона зовсім не хотіла повертати собі свободу. Вона мала сильне бажання підкорятися.

Звичайно, ще від самого початку я знав, що мої аргументи, якими б потужними вони не були, не зможуть радикально щось змінити. Це майже нереально. Це ніколи не спрацьовувало, навіть коли я сам проходив лікування. Лише тоді людина розуміє, коли починає усім своїм єством усвідомлювати правду. Тільки після того вона може піддатися цій правді і змінитися. Модні психотерапевти завжди кажуть про «взяття на себе відповідальності», але це лише слова: насправді це дуже важко, навіть страшно — розуміти, що ти, і тільки ти, відповідальний за власне життя. Отож, під час терапії слід вирішити проблему, як рухатися від неефективного інтелектуального розуміння правди про себе до емоційного її сприйняття. Лише тоді, коли під час терапії залучають глибокі емоції, вона стає потужною силою, здатною щось змінити.

Саме безсилля становило проблему під час терапевтичних сеансів з Тельмою. Мої спроби пробудити в ній бодай якусь силу були ганебно невдалими, адже в основному вони являли собою невиразне бубоніння, багаторазове повторення фраз про одержимість та обговорення варіантів, як її позбутися.

Як же я прагнув під час таких складнощів упевненості у своїх діях та результативності, яку обіцяють консервативні підходи! Психоаналіз належить до найбільш ліберальних ідеологічних шкіл психотерапії і завжди переконує в необхідності дотримання певного порядку дій. Тому здається, що лікарі-психоаналітики більше впевнені абсолютно в усьому, ніж я у будь-чому. От би було чудово хоча б одного разу відчути, що я точно знаю, що роблю під час сеансів, наприклад, що я шанобливо обговорюю, у правильній послідовності, етапи лікування пацієнта.

Але, звичайно, це все лише нездійсненні мрії. Якщо вони взагалі допомагають пацієнтам хоч трохи, то всі ці ідеологічні школи з їхніми складними метафізичними доктринами були б успішними тому, що вони умиротворяли б страх психотерапевтів, а не пацієнтів (а це означає, що вони дозволяли б психотерапевтам сміливо дивитися в очі страху під час лікування). Чим більше психотерапевт може терпіти страх через незнання, тим менше він потребує традиційних методів. Креативні члени будь-якої консервативної школи цілком переростають своїх вчителів і виходять за межі здобутих знань.

Хоча є щось заспокійливе у всезнаючому досвідченому спеціалістові, який завжди намагається контролювати ситуацію, однак може бути і щось принадне у невмілому психотерапевтові, який готовий борсатися разом з пацієнтом, аж поки вони разом не наштовхнуться на вирішення проблеми. На жаль, під час курсу лікування Тельми я зрозумів, що на одного пацієнта може бути змарновано безліч чудових прийомів!

Шукаючи джерело сили для Тельми, я дійшов до межі. Я намагався збентежити її і вивести з рівноваги.

— Уявімо на хвилину, що Метью помер! Що це для вас означає?

— Я намагалася це уявити. Коли я уявляю, що він помер, на мене спадає страшний сум. Я жила б у спорожнілому світі. Ніколи не зможу це пережити.

— Як ви самі можете звільнитися від усього цього? Як можна вас звільнити? Чи міг би Метью відпустити вас? Можливо, ви колись уявляли розмову, під час якої Метью вас відпускає?

Тельма засміялася. Вона подивилася на мене, і краєм ока я зловив щось на зразок поваги у її погляді — так ніби вона була вражена моїм умінням читати думки. Мені вдалося заскочити її на серйозній фантазії.

— Часто, дуже часто.

— Розкажіть мені про це. Як це відбувалося б? — Зазвичай я не покладаюся на рольову гру чи метод «поміняйтеся стільцями», але це на той момент здалося чудовою думкою. — Давайте спробуємо розіграти це. Сідайте в оте крісло, ви будете у ролі Метью і говоритимете до Тельми, яка сидить тут біля вас.

Раніше Тельма опиралася всьому, що я пропонував, і я вже готував свої аргументи, щоб переконати її цього разу, але, на мій подив, вона з ентузіазмом погодилася. Можливо, за двадцять років терапії вона працювала із гештальт-психологами, які використовували ці прийоми, а можливо, це був її сценічний досвід. Вона майже зіскочила зі свого крісла, прочистила горло, щоб було краще чути її голос, жестами показала, що одягнула краватку і застібнула піджак, злегка всміхнулася та чарівно перебільшила доброзичливий і великодушний вираз обличчя, знову кашлянула, ніби перевіряючи, як звучить голос, сіла в інше крісло і стала Метью.