Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 38)

— А нині я все більше й більше нервую через листи Сорайї і тому запитую вас, докторе, чи не змогли б ви їх потримати у себе. Це ж так просто.

Ми обоє подивилися на його велику валізу зі словами кохання від Сорайї — люба Сорайя, якої вже давно не існує, чиї думки і пам’ять зникли, чиї розкидані молекули ДНК просочилися назад у землю; яка не думала ні про Дейва, ні про щось інше протягом останніх тридцяти років.

Я спитав себе, чи міг Дейв зробити паузу і подивитися на себе збоку. Щоб побачити, яким сміховинним, яким жалюгідним, яким ідолопоклонницьким він виглядав — старий чоловік, до якого смерть уже стукає в двері, може знайти спокій тільки в купі старих листів, які були свідченням, що він кохав і його кохали по-справжньому тридцять років тому. Чи зміг би Дейв побачити той образ? Чи можна було припустити, що він подивиться на себе з іншого боку, але не подумає, що я глузує з нього і з його листів?

На мою думку, «хороша» терапія (яку я міг назвати словом «глибока» чи «проникальна», а не «ефективна» чи, мені навіть незручно це казати, «помічна») з «хорошим» пацієнтом є підґрунтям для ризикованої спроби лікаря знайти правду. Моєю метою, коли я був ще новачком, було розкрити минуле, прослідкувати всі життєві події і таким чином пояснити, що ж відбувається в теперішньому житті пацієнта, з’ясувати його патологічні аномалії, його мотиви та дії.

Я був такий впевнений у собі. Яка зарозумілість! А зараз яку правду я шукаю? Я гадаю, моя мета — ілюзія. Я веду війну з магією. Я вірю, що ілюзія в остаточному підсумку неодмінно послаблює та пригнічує дух, але вона часто може мотивувати і заспокоювати, якщо її правильно використати.

Однак час збирати каміння і час розкидати каміння. Ніколи не слід нічого забирати у людини, якщо ти не можеш запропонувати щось краще натомість. Будь обережним і не знімай з пацієнта покривало ілюзії, якщо не впевнений, що він витримає холод реальності. І не виснажуй себе, змагаючись із релігією: це тобі не під силу. Жага релігії надто велика, коріння надто глибоке, а культурне підґрунтя надто міцне.

Я не вважав себе невіруючою людиною, але моєю молитвою була сократівська формула «Невивчене власне життя не варте нічого». Однак це була не Дейвова віра. Отож, я намагався стримувати свою допитливість. Дейв навряд чи цікавився первинним значенням цього стосу листів, які зараз були туго зв’язані вузлом і вже доволі крихкі від часу. Він не сприймав такого розпитування. Я зрозумів, що йому це не допоможе — ні тепер, ні іншим разом.

Найгірше, що мої запитання створювали замкнене коло. Я бачив себе у Дейві, і моє лицемірство мало свою межу. Я також мав свій мішок листів як згадку про давно втрачене кохання. Я також ховав їх в одному хитрому місці (згідно з моєю системою, під літерою Х, що означало «Холодний дім», мій улюблений роман Діккенса, щоб проглядати в найбільш гнітючі періоди життя). Але я також ніколи не перечитував ці листи. Щоразу як я намагався це зробити, то відчував страшний біль, а не розраду. Вони так і лежали у схованці майже п’ятнадцять років, і я також не міг викинути їх.

Якби я сам був пацієнтом (чи моїм психотерапевтом), я сказав би: «Уявіть, що листи зникли, їх хтось зіпсував чи ви їх загубили. Що б ви відчули? Зануртеся в це почуття, проаналізуйте його». Але я не міг. Часто я думав про те, щоб спалити їх, але ця думка завжди викликала невимовний біль. Я знав причину мого величезного інтересу до Дейва, мого сплеску допитливості та захоплення: я просив його зробити мою роботу за мене. Чи нашу роботу за нас.

Від самого початку я відчував симпатію до Дейва. На нашому першому занятті шість місяців тому я запитав його після кількох жартів:

— Що вас турбує?

Він відповів:

— У мене не стоїть!

Я був вражений. Я пам’ятаю, як вперше його побачив — високий, худорлявий, спортивної статури, густе блискуче сиве волосся і жваві пустотливі очі. Він не виглядав на шістдесят дев’ять років, і я подумав: «Скидаю капелюха!» У мого батька перший коронаротромбоз стався, коли йому було сорок вісім. Я сподівався, що, коли мені буде шістдесят дев’ять, я буду живий і матиму достатньо енергії для того, щоб «він стояв».

Дейв і я, обоє мали схильність розглядати все, що нас оточує, з точки зору сексу. Я стримував себе краще, ніж він, і вже давно навчився контролювати свої почуття та не дозволяв їм панувати над моїм життям. Я також не поділяв пристрасті Дейва до секретності. У мене багато друзів, включно з моєю дружиною, з якими я ділюся всім.

Але повернімося до листів. Що мені слід робити? Взяти листи Дейва? У принципі, чом би й ні? Урешті, хіба це не було позитивним знаком того, що він хоче мені довіритися? Він ніколи не міг покладатися на когось, а особливо не довіряв чоловікам. Хоча імпотенція була головною причиною, з якої він обрав саме мене, я відчував, що справжнім завданням терапії було вдосконалити його навички спілкування з іншими людьми. Довірливі, відверті стосунки — це передумова будь-якої терапії, а у випадку з Дейвом потрібно було знайти якісь інструменти, щоб здолати його патологічну потребу в секретності. Зберігати листи означало для мене сфальсифікувати довіру між нами.

Можливо, листи дали б мені додатковий контроль над ним. Я ніколи не відчував, щоб Дейву було комфортно на заняттях, незважаючи на те, що лікування його імпотенції йшло досить добре. Моєю тактикою було сфокусуватися на родинних конфліктах і наголосити на тому, що імпотенція в більшості випадків виникає у стосунках, де багато злості і взаємних підозр. Дейв, який нещодавно одружився (уже вчетверте), описав свій теперішній шлюб так само, як описував і попередні: він відчував, що перебуває у в’язниці, а його дружина править за тюремщика: вона підслуховувала його телефонні розмови й читала його листування. Я допоміг йому усвідомити, що якщо він і був у в’язниці, то сам її створив. Звичайно, його дружина намагалася дізнатися бодай щось про нього. Звичайно, вона цікавилася, що він робив, які листи отримував. Але він сам підігрівав її цікавість, відмовляючись ділитися навіть невинними новинами.

Дейв послухався мене і зробив вражаючі спроби поділитися з дружиною своїм життям і внутрішніми переживаннями. Його вчинок розірвав порочне коло: дружина заспокоїлася, його власна злість зменшилася, і сексуальна активність знову зросла.

І зараз під час терапії я повернувся до аналізу підсвідомої мотивації. Що він отримував, коли вірив, що ув’язнений жінкою? Що підтримувало його пристрасть до секретності? Що завадило йому побудувати хоча б раз близькі стосунки без сексу? Що сталося з його палким бажанням самотності? Чи міг він, навіть зараз, у шістдесят дев’ять, відновити ці прагнення, реанімувати їх та втілити в життя?

Але це здавалося більше схожим на мене, ніж на Дейва. Я підозрював, що частково він погоджувався досліджувати свою підсвідому мотивацію просто заради того, щоб розсмішити мене. Він любив поговорити зі мною, але я вважав, що основною принадою була можливість згадати минуле, знову пережити безтурботні дні сексуального тріумфу. Мій зв’язок з ним здавався гіпотетичним. Я завжди відчував, що якщо зайду занадто далеко, занадто наближусь до його страхів, то він просто зникне — не прийде на наступний сеанс, і я ніколи не зможу навіть зв’язатися з ним.

Тоді я подумав, що якщо візьму листи, то вони будуть своєрідним тросом, який триматиме його і не дасть утекти. Принаймні йому буде важко перервати курс терапії: доведеться зустрітися зі мною, щоб попросити свої листи назад.

Крім того, я відчув, що повинен прийняти ці листи. Дейв відзначався підвищеною чутливістю. Як міг я відхилити його листи і не змусити його відчути, що я не приймаю його? Він також був дуже швидкий на осуд. Маленька помилка могла бути фатальною: він рідко давав людям другий шанс.

Але прохання Дейва було не дуже приємне мені. Я почав думати про вагомі причини, щоб не брати його листи. Це було б укладанням угоди з його тінню — союзом із патологічними відхиленнями. Ми поводились як двоє неслухняних підлітків. Чи міг я побудувати міцні стосунки між пацієнтом та лікарем на такому крихкому фундаменті?

Я дуже швидко збагнув, що думка про те, ніби зберігання листів втримає мого пацієнта від переривання терапії, була безглуздою. Я відмовився від цієї ідеї, оскільки вона була цілковитою дурницею, прикладом моїх необачних та оманливих хитрощів, що завжди призводять до протилежних результатів. Такі підходи не допоможуть Дейву ставитися до інших зі щирістю та відвертістю — я повинен змоделювати для нього пряму та чесну поведінку.

Крім того, якби він захотів припинити терапію, він знайшов би якийсь спосіб забрати листи. Я згадав одну пацієнтку, яку лікував двадцять років тому, її терапія ускладнилася брехнею. Вона страждала на розлад множинної особистості, і два її персонажі (яких я назву сором’язлива Блаш і зухвала Бразен) вели підступну гру один проти одного. Особу, яку я лікував, звали Блаш, вона була пригніченою та скромною дівчиною, тоді як Бразен, яку я зрідка зустрічав, називала себе «сексуальним супермаркетом» і зустрічалася з королем каліфорнійського порнобізнесу. Блаш часто «прокидалася» здивованою і з’ясовувала, що Бразен спустошила її банківський рахунок і купила сексуальні пеньюари, червону мереживну білизну чи авіаквиток на поїздку до Тіхуани та Лас-Вегаса. Одного дня Блаш не на жарт стривожилася, бо знайшла на кухонному столі авіаквиток у навколосвітню подорож, і подумала, що зможе завадити цій мандрівці, зачинивши весь свій сексуальний одяг у мене в офісі. Я був збентежений і прагнув хоч чимось допомогти, тому й погодився покласти її речі під стіл. Тиждень потому одного ранку я прийшов на роботу і побачив, що двері виламані, в офісі все перевернуто догори дриґом, а весь одяг зник. Зникла і моя пацієнтка. Я ніколи більше не бачив Блаш (чи Бразен) від того часу.