Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 16)

Тельма нахилилася, підняла свою сумку, швидко відкрила її, дістала газету і тицьнула пальцем у статтю про вбивство. Вона зачекала кілька хвилин, поки я читав текст. Ще вдома вона обвела червоним маркером абзац, у якому автор стверджував, що самогубство — це фактично подвійне вбивство.

— Я побачила це в недільному випуску. Чи може це описувати мою ситуацію? Можливо, коли я спробувала вчинити самогубство, я насправді хотіла вбити Метью? Знаєте, мені здається, що це правда. Чиста правда. — Вона приклала руки до серця. — Я ніколи не думала, що це може бути саме так!

Я намагався зберігати спокій. Я дуже переймався через її депресію. Але зараз, безсумнівно, вона була просто у розпачі. А хіба могло бути інакше? Тільки відчай міг спровокувати фантазію, яка міцно тримала її всі вісім років. І якщо ми знищили цю фантазію, тоді я мав бути готовим зустрітися з її відчаєм, який був прихований за одержимістю. Отож, незважаючи на те, що все виглядало вкрай погано, депресія Тельми була дуже хорошим знаком, знаком, що вона повертається, знаком, що ми нарешті наближалися до мети. Усе йшло добре. Ми завершили підготовку і зараз могли почати справжній курс терапії.

Насправді терапія почалася раніше! Разючі зміни настрою Тельми та її несподівана злість на Метью були знаком, що старі захисні споруди більше не працюють. Її стан був украй нестійкий у той момент. Інколи трапляється, що в пацієнта із серйозною одержимістю з’являється злість, але я був не готовий до її появи у Тельми. Урешті, я вважав її гнів, попри його ірраціональність, чудовим знаком покращення її психічного здоров’я.

Я був такий захоплений зміною її стану та складанням плану нашої майбутньої роботи, що пропустив початок наступної репліки Тельми — але дуже чітко почув закінчення речення:

— … і ось чому я маю припинити терапію!

Я був спантеличений і не міг відповісти одразу.

— Тельмо, як ви можете думати про таке? Це найгірший момент для припинення терапії. Саме зараз є можливість для невеликого прогресу.

— Я не хочу більше лікуватися. Я пацієнтка з двадцятирічним стажем, і я втомилася, що до мене всі ставляться як до ненормальної. Метью ставився до мене як до пацієнтки, а не як до друга. Те ж саме з вами. Я хочу бути такою, як усі.

Зараз я вже не пам’ятаю, що казав далі. Лише знаю, що я відкинув ідею припинити терапію та всіма можливими й неможливими засобами намагався змусити її передумати. Я нагадав про її шестимісячну обіцянку, з якої залишалося ще п’ять тижнів.

Але вона була проти:

— Навіть ви погодитеся зі мною, що інколи настає час, коли людина має захищати себе. Ще трошки такого «лікування» я не витримаю, — додала вона з кривою усмішкою. — Зайва дещиця терапії просто вб’є пацієнтку.

Ніякі мої аргументи не мали ваги. Я наполягав, що ми дійсно досягли певного прогресу. Я нагадав їй, що вона прийшла до мене на прийом для того, щоб звільнитися від своїх нав’язливих думок, і ми значно просунулися вперед у цьому. Зараз якраз був час, коли ми могли братися до усунення домінуючого відчуття пустки та непридатності, яке живилося її одержимістю.

Вона відповіла, що насправді її втрати були занадто великими — більшими, ніж вона могла витерпіти. Вона втратила надію на майбутнє (для неї це означало, що вона втратила свій «одновідсотковий» шанс на примирення з Метью), також втратила двадцять сім днів свого життя (якщо вони, як я доводив їй раніше, не були «справжніми», то тоді вона втрачала спогади про найважливіший момент у її житті), і, наостанок, вона втратила вісім років, принісши себе у жертву (якби вона й далі захищала свою фантазію, то її жертва виявилася б марною).

Слова Тельми так вплинули на мене, що я не міг знайти бодай якийсь ефективний спосіб суперечити їй. Я не міг визнати всі її втрати і не міг погодитися, що в неї багато причин, щоб горювати стільки, скільки вона це робить. Я дуже хотів допомогти їй припинити це. Також я намагався звернути її увагу на те, що жаль був украй болісний і не можна отак просто його терпіти — ми мали зробити щось, щоб попередити подальші каяття, поки вони ще не розрослися в її думках. Наприклад, їй слід було обміркувати своє рішення: чи буде вона — може, місяць, а може, ще цілий рік — глибоко шкодувати про те, що припинила терапію?

Тельма відповіла, що, хоча я й мав рацію, вона пообіцяла сама собі припинити терапію. Вона порівнювала нашу тристоронню зустріч із візитом до лікаря, коли людина підозрює, що в неї рак.

— Вона відчуває велике сум’яття — така налякана, що відкладає цей візит знову і знову. Лікар підтверджує, що це дійсно рак, і її тривога через те, що вона не знає правди, зникає — але що в неї лишається?

Чим більше я намагався розібратися у своїх думках, тим більше усвідомлював, що одну з моїх перших реакцій можна було висловити запитанням: «Як ви могли так вчинити?» Хоча, поза сумнівом, мій гнів виник з моєї власної розгубленості. Я був також певен, що якоюсь мірою відгукувався на почуття Тельми до мене, і мав визнати, що я ніс відповідальність за всі її втрати. Тристоронній сеанс був моєю ідеєю, і саме я був тією людиною, яка вирвала її з фантазій. Я знищив її світ. Так сталося, що я робив невдячну справу. Навіть вислів знищувати мрії, з його негативним, нігілістичним значенням, мав викликати в мене пересторогу. Я подумав про О’Ніла та його п’єсу «Продавець льоду гряде» і долю Гікі[6]. Ті, кого він намагається повернути до реальності і чиї марні сподівання хоче розвіяти, повстають проти нього і згодом повертаються до життя серед мрій.

Я згадав своє відкриття, яке зробив кілька тижнів тому: Тельма знала, як покарати, і не потребувала моєї допомоги. Я подумав, що її спроба самогубства таки була спробою вбивства, і я зараз вірю, що її рішення припинити терапію було також спробою подвійного вбивства. Вона вважала припинення курсу ударом для мене — і вона мала рацію! Вона відчувала, яким важливим для мене як лікаря був успіх її терапії, адже я хотів задовольнити свої інтелектуальні потреби та прагнув довести справу до кінця.

Її помста мала зруйнувати мої плани. Не має значення, що катастрофа, яку вона готувала для мене, могла поглинути і її також: фактично її садомазохістські нахили були такі очевидні, що їй уже починала подобатись ідея подвійного жертвопринесення. Я криво занотував у себе в блокноті кілька слів. На моєму професійному жаргоні слова означали, що я дійсно дуже злий на неї.

Я намагався проаналізувати ці думки з Тельмою.

— Я розумію ваш гнів на Метью, але мені також цікаво, чи ви заодно не відчуваєте розчарування в мені. Я зрозумів би навіть, якби ви були розлючені — страшенно розлючені — і на мене. Після всього, що сталося, певною мірою ви маєте відчувати, що це я спричинив той стан, у якому ви перебуваєте зараз. Це була моя ідея — запросити Метью, моя ідея — поставити йому ваші запитання.

Мені здалося, що вона кивнула головою.

— Якщо так, Тельмо, хіба є кращий момент, щоб попрацювати над вашим станом саме тут і тепер?

Тельма кивнула головою уже більш рішуче.

— Мій розум каже мені, що ви маєте рацію. Але інколи ми повинні робити те, що повинні. Я пообіцяла собі, що не буду більше проходити терапію, і збираюся дотримати свого слова.

Я здався. Переді мною сиділа кам’яна стіна. Наш час давно вичерпався, і я мав поговорити з Гаррі, якому пообіцяв десять хвилин. Перед тим як попрощатися, я взяв з Тельми кілька обіцянок: вона погодилася ще обміркувати своє рішення і зустрітися зі мною за три тижні, а також пообіцяла дотримуватися своїх зобов’язань, які взяла на себе в ролі об’єкта наукового дослідження. Це означало, що вона все-таки має зустрічатися шість місяців поспіль якщо не зі мною, то з іншими лікарями, котрі беруть участь у проекті. Також Тельма пообіцяла заповнити всі опитувальники, які потрібно. Я завершив сеанс, розмірковуючи, чи виконає вона свої обіцянки. Як на мене, шанс, що вона поновить терапію, був дуже малим.

Сумнівна перемога була на її боці, отож вона могла дозволити собі незначну щедрість. Коли виходила з мого офісу, то подякувала за всі мої старання і запевнила: якщо вона коли-небудь і повернеться до терапії, я буду першим психотерапевтом, до якого вона звернеться.

Я провів Тельму і повернувся до кабінету уже з Гаррі. Він говорив швидко і прямолінійно:

— Я знаю, що таке брак часу, докторе, — я служив в армії протягом тридцяти років — і не хотів би вас затримувати. Ви ж, вочевидь, будете відставати від графіку цілий день, чи не так?

Я кивнув, але запевнив, що в мене достатньо часу, щоб з ним поговорити.

— Ну, я можу все пояснити досить швидко. Я не Тельма. Я ніколи не ходжу околяса. Одразу до справи. Поверніть мені мою дружину, докторе, колишню Тельму — ту, якою вона колись була.

Слова Гаррі лунали швидше як благання, а не погроза. Але мою увагу привернуло інше, від чого я ніяк не міг відвернути своїх думок: поки він говорив, я весь час дивився на його великі руки, руки людини, яка легко може когось задушити. Він вів далі, але в його голосі з’явилися нотки докору, коли він описував, як стан Тельми погіршився з тих пір, коли вона почала проходити в мене курс терапії. Коли я це почув, я спробував якось виправдатися і наголосив, що тривала депресія — це завжди так само важко для родини, як і для пацієнта. Ігноруючи мої аргументи, він відповів, що Тельма завжди була хорошою дружиною і що, можливо, він дещо сам загострив проблему, оскільки часто бував у відрядженнях і багато подорожував у робочих справах. Нарешті, коли я повідомив йому, що Тельма вирішила відмовитися від терапії, він, здавалося, відчув полегшення і був задоволений: сказав, що сам спонукав її до цього уже кілька тижнів.