Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 13)
Я запропонував час за два дні, і Тельма сказала, що повідомить Метью. Після цього вона ще й ще аналізувала свою телефонну розмову і вже планувала нашу зустріч. Тельма ніколи не згадувала всіх подробиць своєї телефонної розмови, але дуже добре пам’ятала, про що вони
— Як тільки я поклала слухавку, почала картати себе за те, що побоялась і не поставила два важливих запитання. Перше — що ж
— Давайте домовимося, що після нашої тристоронньої зустрічі ви не будете себе картати, що чогось не спитали в Метью. Я обіцяю допомогти вам поставити всі запитання, які хочете, всі запитання, що допоможуть звільнити вас від влади Метью, якої ви йому й надали. Це буде моє основне завдання під час нашого сеансу.
Усю наступну годину Тельма повторювала одне й те саме: вона говорила про свої почуття до Метью, як у них
Тельма приїхала за двадцять хвилин до початку. Того ранку я займався кореспонденцією й кілька разів виходив до секретарки. Я одразу помітив Тельму в кімнаті очікування. Вона була вдягнена в яскраво-синю трикотажну сукню, яка гарно її облягала, — відважний крок для сімдесятирічної леді, але я думаю, що вона успішно впоралася зі своїм завданням. Пізніше, коли я запросив її до кабінету, я зробив їй комплімент, а вона повідомила мені змовницьким шепотом, приклавши палець до вуст, що цілий тиждень обирала, що вдягнути. Це була перша нова сукня, яку вона купила за останні вісім років. Підправляючи помаду на губах, вона заявила, що Метью приїде за хвилину-другу — точно в призначений час. Він сказав їй, що не хоче довго чекати перед кабінетом, щоб часом не зіштовхнутися з кимось із колег, які можуть проходити повз. Я не міг засуджувати його за це.
Раптом вона замовкла. Я залишив двері відчиненими, тому ми почули, що Метью вже прийшов і завів розмову з моєю секретаркою.
— Я приходив сюди на якісь лекції, коли департамент ще був у старій будівлі… Коли ви сюди переїхали?.. Мені дуже подобається те, що ця будівля світла і простора. А вам?
Тельма поклала руки на груди, ніби хотіла вгамувати серцебиття, і прошепотіла:
— Бачите? Тепер розумієте, як природно та без пафосу він виявляє свою турботу?
Метью зайшов. Уперше за вісім років він побачив Тельму, і, якщо й був вельми вражений тим, як сильно вона постарішала, приємна хлопчача усмішка не зрадила його. Він був старшим, ніж я очікував: можливо, йому було десь за сорок. Дуже консервативно вбраний — у невластивий каліфорнійцю костюм-трійку. У принципі, він був саме таким, як Тельма його описала: стрункий, з вусами та гарною засмагою.
Я був готовий до його щирості, і тому вигаданий образ не міг увести мене в оману. (Соціопати часто презентують себе дуже добре, подумав я.) Для початку я швидко подякував йому за те, що він прийшов.
Він не розгубився й одразу знайшовся, що сказати:
— Я прагнув цього сеансу вісім років. Це
Так, у нього є певний шарм, подумав я, але не хотів зав’язувати непотрібну розмову з Метью на особисті чи професійні теми. Таке марнослів’я могло тільки відволікти нас від головного — найкраще було мені перебрати на себе другорядну роль на цьому сеансі і дати Тельмі та Метью можливість поспілкуватися якомога більше. Я змінив тему розмови:
— Нам потрібно багато про що поговорити сьогодні. Почнемо?
Почала Тельма:
— Це дивно, але я навіть не збільшила дозу ліків сьогодні. — Вона обернулася до Метью. — Я досі на антидепресантах. Уже минуло вісім років — о Боже, вісім років, у це важко повірити, — і за вісім років я, напевно, спробувала вісім нових видів антидепресантів. Жоден з них так і не допоміг мені. Цікаво те, що чим далі, тим більше всі їхні побічні ефекти посилюються. У мене пересохло в роті, тому я ледве можу говорити. Чому так? Стрес посилює побічні ефекти?
Тельма вела свою плутану розповідь і явно марнувала наш дорогоцінний час, витрачаючи його на передмови до передмов. Переді мною постала дилема: за звичайних обставин я мав би спробувати пояснити наслідки її непрямої розмови. Наприклад, я мав зауважити, що вона показує свою слабкість, а це, своєю чергою, завжди відбиває охоту бути щирим та заважає одвертій розмові, якої вона так хоче. Чи мав нагадати їй, що вона запросила сюди Метью, щоб поговорити вільно, але така її розповідь одразу викликає в нього почуття провини, нагадуючи, що вона на антидепресантах від того часу, як він покинув її. Проте такі інтерпретації мали б результат під час більшості звичних індивідуальних сеансів терапії — не в нашому випадку. Було очевидно, що зараз цього не хотів ніхто з нас трьох. Крім того, якби я почепив на Тельму ярлик людини з проблемною поведінкою, вона відчула б себе приниженою і нізащо не пробачила б мені цього.
Однак я покладав дуже багато надій на цю годину. Я не міг слухати, як Тельма марнує свої можливості незв’язними промовами. Це був її єдиний шанс отримати відповіді на запитання, які мучили її вісім років. Це був її шанс стати вільною.
— Я збираюся перервати вас на хвилинку, Тельмо. Ви дозволите? Якщо ви обоє згодні, то сьогодні я буду наглядати за хронометражем та контролювати, чи ми не відхилились від теми. Ми можемо витратити ще хвилину чи дві, щоб визначитися з планом дій?
Деякий час в кабінеті тривала тиша, поки Метью не порушив її:
— Я прийшов сюди сьогодні, щоб допомогти Тельмі. Я знаю, що вона переживає важкий час, і знаю, що я несу певну відповідальність за це. Я буду відкритим для будь-яких запитань, наскільки це можливо.
Це був чудовий сигнал для Тельми. Я подивився на неї, спонукаючи її до розмови. Вона зрозуміла й почала:
— Немає нічого гіршого, ніж почуватися нещасною, знати, що ти абсолютно самотня в цьому світі. Коли я була дитиною, однією з моїх улюблених книжок — я зазвичай брала книжку, йшла з нею в парк Лінкольна, коли ми жили ще у Вашингтоні, і читала її на лавочці — була…
І тут я кинув на Тельму найбільш виразний та роздратований погляд, який тільки міг у мене вийти. Вона перехопила його і зупинилася.
— Я перейду до справи. Гадаю, основним запитанням для мене є, — і вона повільно й обережно повернулася до Метью, — що ти відчуваєш до мене?
Молодець, дівчинко! Я схвально посміхнувся їй.
Відповідь Метью змусила мене відкрити рота від здивування. Він подивився просто на неї і сказав:
— Я думав про тебе щодня всі ці останні вісім років! Я переймався тобою. Я дуже переживав. Я хочу знати, як твої справи. Я хочу, щоб ми знайшли якийсь спосіб зустрічатися приблизно раз на кілька місяців, щоб обмінюватися новинами. Я не хочу припиняти наші стосунки.
— Тоді, — запитала Тельма, — чому ти мовчав усі ці роки?
— Інколи турбота може виявлятися мовчанням.
Тельма хитнула головою:
— Це якісь твої буддистські штучки, які я ніколи не могла зрозуміти.
Метью вів далі:
— Коли я намагався поговорити з тобою, ставало тільки гірше. Ти щоразу просила все більше й більше, поки твої прохання не досягали межі і я вже не мав що тобі запропонувати. Ти телефонувала мені десятки разів на день. Ти приходила знову й знову до мене в офіс, сиділа в кімнаті для відвідувачів. Потім ти майже вчинила спробу самогубства, і я подумав — і мій психотерапевт із цим погодився, — що найкраще буде припинити наші стосунки взагалі.
Із жахом я помітив, що промова Метью дуже нагадувала сценарій, який Тельма розіграла у своїй виставі на одному з сеансів.
— Але, — зауважила Тельма, — це природно для людини — почуватися нещасною, якщо вона раптово втрачає щось важливе.
Метью з розумінням кивнув головою і ненадовго поклав на руку Тельми свою. Потім він повернувся до мене.
— Я вважаю, вам важливо знати, що сталося вісім років тому. Зараз говоритиму радше до вас, а не до Тельми, тому що я вже розповідав їй цю історію, причому більше ніж один раз. — Він повернувся до неї. — Перепрошую, що ти змушена слухати це знову, Тельмо.
Потім Метью з простодушним виглядом повернувся до мене й почав:
— Це нелегко для мене. Але найкращий спосіб це зробити — просто зробити. Отож, розпочну.
Вісім років тому, десь за рік, як я закінчив своє навчання, у мене був серйозний психічний зрив. Тоді ж я зацікавився буддизмом й інтенсивно зайнявся медитацією Віпасана — це форма буддистської медитації… — Коли Метью побачив, що я кивнув, він перервав свою історію. — Здається, ви знайомі із цим — мені було б дуже цікаво дізнатися вашу думку. Так, так, але зараз краще продовжити… Я медитував по три-чотири години на день. Я навіть хотів стати буддистським ченцем і їздив до Індії в Ігатпурі, маленьке селище на північ від Бомбею, де мав можливість усамітнено медитувати. Але випробування було занадто складним для мене — суцільна тиша, повна ізоляція, потрібно було займатися медитацією по чотирнадцять годин на день — і я почав втрачати себе. На третьому тижні в мене почалися галюцинації, і мені здалося, що я можу бачити крізь стіни та маю повний доступ до своїх попередніх і майбутніх життів. Ченці відправили мене до Бомбея, де індійський лікар призначив мені антипсихотичні ліки і подзвонив моєму братові, який прилетів за мною до Індії. Чотири тижні я пролежав у лікарні в Лос-Анджелесі. Коли мене виписали, я одразу полетів назад до Сан-Франциско, а наступного дня зустрів Тельму, абсолютно випадково, на Юніон-сквер.