Ирина Вильде – Незбагненне серце, том 1 (страница 6)

ВАВІЛОНСЬКА ВЕЖА

Стояла при відчиненім вікні й дивилася голубими очима на весну в саду. Цвіт вишні пригадав їй похорони мами. Домовина тонула вся в морі вінків і квітів. Хтось невідомий прислав цілий сніп білих троянд. Хто міг це бути? Мамин чи татів вірний приятель? Батько велів тими трояндами встелити домовину, хоч не міг догадатися, від кого прийшли... Тоді обоє ще, батько й мама, були молоді, обоє могли мати приятелів, про яких люди не знали.

Зачинила одну половину вікна, вдивилася у свій образ на шибі й снувала далі свої думки: сині очі люблять багато плакати, з роду вже м'які. З часом сльози змивають з них голубінь, тому на старість сині очі звичайно бліднуть. Покійна мама мала чорні очі. По мам одідичила вона тільки чорний волос. Очі батькові...

Відгорнула волосся з-над чола: що з краси, коли щастя хтось вкрав з їх родини. Бабка жила тільки рік з чоловіком. Заблукана куля забила його на ловах.

Покійна мама кого іншого кохала, а з ким іншим одружилася. Видно, так було вже записано в книзі її життя. Пригадала собі портрет прабабки-красуні в салоні. Краса не завжди ходить в парі із щастям. Розказують, що прабабка кохалася з чоловіком своєї сестри... Заборонене кохання — нещасливе кохання... Він застрілився, сестра прабабки померла на сухоти. Вмираючи, нещасна мала проклясти невірну сестру аж до дев'ятого покоління. Задумалася: прабабка перше покоління, бабка друге, мама третє, я — четверте... Мої діти й внуки будуть теж прокляті.

Вихилилася за вікно, побачила далеко на гостинці «його», як ішов проти її вікон, і сховалася за завісу. Людське серце — як мала, нерозумна дитина: все простягає руки за тим, чого дістати не може.

Як зрівнявся з її вікнами, не перемогла нерозумного серця й гукнула прохожому:

— День у день проходиш попри мої вікна, а вступити боїшся... Ще стануть плескати сусіди, що ми у гніві... Пригадуєш собі, як ми сюдою дітьми ганяли?

Він підійшов ближче:

— Чому не мав би я собі пригадувати? Я пригадую собі навіть, що ти обіцяла мені зробити мене найбагатшим чоловіком у своїм королівстві.

— Як ти це все собі добре пригадуєш,— сказала й подумала: «Королівни тепер вимирають, до багатства світу мені далеко, але серце своє давно подарувала я тобі, та ти цього бачити не хочеш».

Він вдивився в неї, як у незнайому: терпіння одухотворює лице людини... «Очі твої стали наче більші, наче всевидющі. Що з тобою? Знаєш, ти вигарніла останніми часами... Лиш би тільки краса твоя не стала прокльоном для когось».

Вона хотіла ще щось спитати чи сказати, але побачила його простягнену руку й замовкла.

— Будь здорова, я мушу йти. Ліда недужа, ти знаєш, але, певно, не знаєш, що лікарі не можуть знайти ліку на її недугу.

Думала вслід за ним: «Лік на недугу твоєї коханої лежить в землі... Ти ноги свої виходив до неї, очі свої видивив за нею, а не знаєш, що вона конає з жалю за своїм першим любком, що вже три роки як помер... Любов твоя осліпила тебе так, як мене моя, а твою недужу любку її... Але ні одне з нас не може збагнути кохання... Ніхто з нас не вміє сказати, що таке кохання... Чим можна здобути його собі, а чим вбити в собі?

Ні коханням, ні приязню з дитячих літ, ні молодістю, ні красою не можу приєднати твого серця. Ти теж не можеш відвернути думок своєї любки від споминів про тамтого. Вавілонська вежа... Зовсім вавілонська вежа: хтось переплутав нам мову серця, і ми зрозуміти себе не можемо. Втікаємо від кохання, що за нами гонить, а гонимо до того, що від нас втікає...»

Задивилася на захід сонця і просила когось, хто мав владу над злим і добрим: «Я не прошу тебе: приверни його серце до мене, я прошу тебе: відверни від нього кожне ласкаве йому людське серце... Розбуди в ньому голод кохання й оточи самими бездушними, з камінним серцем людьми. Голод зродить тугу, що її люди з камінним серцем заспокоїти не можуть, і туга та сама шукатиме дороги до мене».

Задумалася: «Але навіть ти у своїй всемогутності вчинити цього не можеш... бо коли б ти хотів вислухати молитв кожного серця на землі, ти мусив би заново творити світ і людей і дати їм одну мову серця... Тепер ми, як будівничі вавілонської вежі: що серце — то інша туга, що серце — то інша пісня».

1933

ВСЮДИ ОДНАКОВО

Кажуть мені, що ти повернувся із заграниці. Як птах, що вертається під весну у рідні сторони. Та птаха тягне під рідну стріху туга, а тебе вона вигнала у далекі світи.

Я не маю відваги запитати, що тебе завернуло у рідні сторони: у всьому багатстві нашої мови не знаходжу слова, яким могла б запитати тебе про це. Не знаходжу слова, яке тебе заболіло б, а мене не стривожило б до глибини душі.

Деякі слова, як мелодії, дзвенять у душі, а передати їх не можна. Вночі буджусь із сну й думаю: хто й який ти тепер? Що залишив із себе, а що нового придбав у великім місті? Хто тужить там по тобі й за ким твоя думка не дає тобі тут спокою?

У всьому багатстві нашої мови не знаходжу відповіді на ці питання.

Пригадую собі: ти вже тут мав славу — сам міг диктувати ціну за себе й свою музу. Твоя мати (вибач мені, але я ніколи не полюблю її) називала це «успіхом» в житті... могти за добру ціну продати себе.

Я була раз свідком, як ти обсипав публіку, що була купила собі тебе на той вечір, усмішками. Тоді подумала я: варто посидіти у в'язниці за підроблювання грошей, щоб тільки могти купити собі таку твою одну усмішку.

Того вечора, відпроваджуючи мене додому (ще ніколи не були такі короткі дороги у нашому місті, як того вечора), сказав ти мені: «Завтра виїжджаю до Відня»,— так, як кажемо: «Завтра вибираюсь до театру».

«Бережись,— хотіла я шепнути тобі,— бережись перед світом, бо кажуть, що він, такий здалека широкий і незбагненний, зблизька видається химерною дитячою забавкою».

Ти зняв мою руку із дзвінка, коли я хотіла подзвонити сторожеві і спитав:

— Нічого не скажеш мені на дорогу?

Щоб не зрадити своєї думки, хотіла я сказати те, що звичайно в таких випадках кажуть — «Багато щастя», але заломилася на останньому слові: що значить, серце моє, «багато» щастя? Може бути «багато» й «мало» щастя? Може так бути, думко моя?

Що значить це слово «щастя»? Значить це — могти продавати себе тільки за високу ціну? Чи значить це — могти за гроші купити півсвіту? Навіть те, що непродажне? Чи, може, значить це — могти нехтувати грішми й жінками? Чи значить це — вбити в собі тугу за невідомим? Що значить це слово, серце моє?

Тієї ночі туга моя не давала мені до білого ранку спокою. їй здавалось, що вона тієї ночі відгадала те закляте слово: «щастя». Значило це — бути всюди там, де ти.

— Цить, цить,— казала я їй,— далекі світи не для таких, як ми з тобою. Цить, бо кажуть, що тут і там, близько й далеко, всюди однаково...

Але ми обидві не вірили в те, що всюди однаково.

Мала трагедія малої людини, що не має змоги шмат світу побачити.

Вчора бачила я твої очі: вони не повеселішали від того, що половину світу оглянули. Мені здається, що вони такі втомлені, начеб не хотіли більш нічого вже бачити.

Я подумала собі: «Трагедія великої людини, що забагато знає й бачила».

— Всюди однаково... всюди однаково,— говорять твої втомлені очі,— а світ, такий здалека великий і незбагненний... зблизька видається химерною дитячою забавкою...

Чуєш, туго моя?

1933

КРАДІЖ

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

— Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

— Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто.

— Справді? — ніби щойно вчула й відразу здивувалася.— Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю... Дайте мені спокій, докторе.

— Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають... Я обіцяв їм...— Я — це, може, надто сміливо з мого боку,— запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева.

— Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви... так впевнені у моїй згоді.

— Чи маю змусити вас на вашу згоду? — спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

— Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука... Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

— Можу... От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік... Закурю з ним папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету... Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка матиме всі риси правдоподібності... І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет... Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

— З правом реваншу з мого боку,— додала Марта.

— Хай буде... Тільки можливості скомпрометувати мужчину дуже малі.

— А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

— Вибачте, ласкава пані... Жінки мають тільки одну, так звану «жіночу», честь... Пождіть, не перебивайте мене! Бачите, жінка може бути брехлива, химерна, словом, людина без характеру, але коли поводитиметься бездоганно як «жінка», себто буде моральна у загальному розумінні цього слова, її ніхто не зневажатиме. З нами, мужчинами, навпаки. Ми можемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці, словом, «неморальні», але коли ми у громадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша жіноча честь дуже, так би сказати, мімозна. Наприклад, досить мого одного двозначного слова про вас, щоб всі ці люди тут, що так захоплюються вами та вашим талантом, похитнулись у своїй добрій вірі у вас і ваш талант... Зате наша «чоловіча» честь тверда, як наші голови. Щоб похитнути мою добру славу в очах у цих людей, не досить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів, от що... Ось у чому наша над вами перевага. А про якісь рівні шанси тут, як бачите, і мови не може бути. Марта вислухала все, але не зразу відповіла. Вона паче шукала когось у залі і, не знайшовши, спинилася знову очима на обличчі Ігорева. Очі в неї були поважні.