Ирина Вильде – Незбагненне серце, том 1 (страница 22)

Тому й Міка, хоч пальці синіють від внутрішнього неспокою, робить щораз «миле лице», коли доводиться їй згорнути гроші з віконечка й видати решту.

Міка не бачить (хоч увесь час слідкує за цим!), щоб тамті двоє, офіцер і панна з вілли «Аврора», виходили.

Запримітивши сиву голову Попеску, знає напевно, що тамті двоє вийшли через двері приватного мешкання.

Чому?

Хто може це знати?.. Попеску, покрутившись коло буфета (тому «французові» Мігаєві треба безнастанно дивитись між пальці), стає напроти оркестру, і його очі раз у раз звертаються до віконечка Мікиної каси.

Його вираз лиця (боже, як Міка навчилась тут читати різні лиця!) не злісний, але до краю здивований і засмучений. Міка відвертає очі, щоб не потрапляти на цей докірливий, повний збентеження погляд. Чого він від неї хоче? Нема сумніву, що тут є якийсь зв'язок з візитом тамтих двох.

Але тепер не час на балачки. Власне, тепер, надвечір, коли гості повертаються з-над берега моря... Тепер треба мати не тільки голову на плечах, але й вуха на своїм місці, бо гості-чужинці думають і калькулюють злотими, франками, шилінгами, тільки не леями...

— Вісімдесят вісім леїв? Скільки це буде на злоті? Сто леїв — п'ять злотих, отже...

І так все треба думати за них.

Об одинадцятій Міка передає касу.

Чотири леї надміру. Таке часом трапляється, хоч Попеску раз у раз кривиться на це. Тепер ніби не бачить надміру.

— Домнішоро Міка, я маю з вами (чому з «вами»?) поговорити...

— Так,— притакує і чує, як гаряча хвиля заливає їй лице.

— Прошу!

Потім сидять у золотаво-рожевім будуарі пані Попеску й розмовляють. То значить, поки що говорить Попеску.

— Ви мене ошукали, домнішоро Міка... я мав вас за румунку. Чому ви затаїли переді мною, що ви русойка?

— Ви мене ніколи не питали про мою національність, домнуле Попеску.

— Гм...— він уже третій раз запалює люльку на довгім цибусі, яка все чомусь гасне.— Я вас не питав. Можливо. Але ви знали... ви знали... що мені військо поставило за умову, щоб я давав працю у себе тільки самим румунам, бо інакше... перестануть харчуватися у нас... ті всі панове... з «Романія», «Стефан чел маре»... знали ви це?

— Потім дізналась.

Міка каже неправду: знала це з самого початку, але... не так легко було опертись спокусі на цю посаду. Тим паче, що та бідна мама в Хотині із своїм паралічем ніколи не зможе вже досить заробити на своє утримання...

— Гм, так... а чи ви знаєте, що є на вас підозріння, що ви більшовицька агентка?

— Що... що...— Міка схоплюється. Раптом в ній щось розірвалось і вистрілило вибухом. її голос високий, неопанований. Очі в неї горять, іскри сиплються, можна сказати, коли вона говорить це: — Домнуле Попеску... домнуле... я не румунка... і я можу піти... я піду... І навіть не «русойка», як ви кажете. Я українка... не чули ви ще такого слова? А як та панна ще раз щось зважиться подібне скачати... тоді я буду знати, що робити... Інтригантка! Підла!

Попеску і собі встає. Він не сподівався такого вибуху від цієї тихої, такої, здавалось, покірної дівчини.

— Ну... ну,— кладе їй руку на плече і відразу переходить на батьківське «ти».— Чого ти так сприймаєш? Я сам висміяв її тим шпигунством... Не бійся, я вже ту справу полагоджу.

Його голос справді лагідний.

«Добрий старий»,— думає Міка й дивиться з вдячністю йому в вічі.

— Ви дуже добрі, пане шеф,— каже вголос.

— Бачиш,— сміється старий і плеще себе вдоволено по животі,— а бачиш... все може бути добре, як є добра воля до того. Але знаєш, мала гусочко, ти мусиш в карті мельдунковій подати себе за румунку. Ну... ну, не хмур носика, бо дістанеш зморшки на тім місці... Я знаю, що ти русойка, чи як ти кажеш, українка... Ми це знаємо... але для них... хай буде румунка. Тільки це секрет, мала. Навіть перед персоналом...

Він бере її за підборіддя і повертає лицем до себе. Це ясно, що він чекає подяки від неї за своє добре серце. Воно справді добре, те серце... але... Міка посміхається якоюсь кривою посмішкою:

— Я ще раз вам дуже дякую, але не можу... Попеску кам'яніє від здивування:

— Що значить «не можу»? Що ти не можеш? Міка ще більше бентежиться: направду прикро, що цей чоловік не може її зрозуміти.

— Не можу, домнуле Попеску, подати себе за румунку...

— Навіть так... проформа?

— Навіть проформа, домнуле Попеску...

Він став, розвів руками й так з напіврозтуленими устами дивився на Міку, як на дев'яте чудо світу.

1938