Ирина Вильде – Незбагненне серце, том 1 (страница 2)

Або яким моральним «кредо» для нас, «запрограмованих» на асиміляцію і денаціоналізацію, були слова О. Кобилянської з «Балаканки про руську жінку»: «Дальше бажав би я, щоб руська женщина перестала вже раз уважати себе за героїню через те, що говорить виключно лише матерньою мовою. Говорить до брата, знайомого й чужого. Це її обов'язок, і нехай не жде за це нагороди й похвали, бо хто ж буде нею говорити, як не вона?

І нехай не думають матері, хоч би й найчесніші, що вже все зробили, коли зробили з свого сина русина. В додаток до того нехай ще вимоделюють і характер його сильними, виразними лініями так, щоби той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського окружения свого» (Там же. С. 354).

Не знаю, чи доречно буде тут згадати, що 1924 р. в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) на передмісті Княгин-місто, в приміщенні читальні «Просвіта», засновано нелегальне молодіжне товариство імені Ольги Кобилянської. Ми написали про це Ользі Кобилянській («логіка»: нелегальне товариство й легальне про його існування повідомлення!) й отримали позитивну її відповідь. На жаль, лист письменниці загинув з багатьма іншими цінними документами у вирі війни. Проте не виключено, що наш лист, можливо, й досі зберігається в архівах музею О. Кобилянської в Чернівцях.

Останніми, мабуть досмертними, добрими моїми феями, коли мова йде про творче навіювання, є дві каріатиди польського письменства, два видатних таланти світової літератури — Марія Домбровська й Софія Налковська. Не починаю жодної своєї більшої речі без того, щоб не відкрити книжки котроїсь з них і не підкріпитись бодай ковтком з джерела вічного, бо прекрасного, й прекрасного, бо вічного.

* * *

З твого дозволу, шановний читачу, хочу повернутися до «коломийського періоду» своєї творчості, тобто до праці у газеті «Жіноча доля» в 1932— 1939 pp.

«Той, що видумав сон, не був дурний чоловік»,— сказав мені колись-колись виснажений непосильною працею мужчина. За асоціацією (а як же ж письменникові без неї?) хочеться сказати: той перший, що порівняв плин часу з рікою, був розумний чоловік. Ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі: намул — кон’юнктурщину залишає при берегах, а чисту воду — правду несе у море — історію.

Довший час друзі не рекомендували мені згадувати («би чого не вийшло»), що я працювала в часописі «Жіноча доля», а недруги тримали цей факт як камінь за пазухою, яким у зручну хвилину завжди можна кинути в авторку.

А ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі...

У вступній статті до мого п'ятитомника сказано про «Жіночу долю»: «Це був орган ліберально-феміністичного напрямку, який ще в редакційній статті першого номера проголосив, що його основна мета «просвітити нашу меншу сестру і зробити її гідною стати побіч чоловіка за наше горожанське право».

«Коломийський період» творчості авторки, безвідривно пов'язаний з працею в «Жіночій долі», не тільки найбільш плодотворний, але позначений для неї новим жанром — публіцистикою.

Між іншим, так, між іншим, культурно-громадське життя Коломийщини, другого після Львова центру того часу, ще й досі чекає на свого сумлінного, вдумливого, а над усе — об'єктивного дослідника.

Сьогодні, з перспективи близько сорока років, можуть здаватись наївними такі публіцистичні виступи, як «Хочу дитини», «Чи «ова» — це титул?», але коли врахувати «дух часу», то чи справді воно так?

Загальна економічна криза в усьому краю і денаціоналізаційна політика у східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціально створених законів відбирали в громадян української національності змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і г. д., створювали пригожий грунт для своєрідних таки «своїх» спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого «меншого брата», зокрема безробітну інтелігенцію.

Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок. Це було залізне правило, мотивоване тим, що треба би перш за все забезпечити працею чоловіків. А що було робити жінці, коли чоловік сидів дома без роботи?

В одному з перших своїх оповідань радянського періоду «Товаришка Маня» авторка наводить для прикладу пару, яка з тих же соціальних причин п'ятнадцять років ходила в «наречених».

Насправді суть справи була в тому, що заміжня жінка, мати в майбутньому, попросту була економічно невигідним робітником. (Хотіла б уникнути трафарету, але порівняння зі становищем матері в нашій дійсності не просить, а кричить, щоб про нього згадати).

І ось молода авторка, ще не заміжня, але вже з п'ятнадцятилітнім стажем нареченства (шлюб поки що не можливий через матеріальні умови) від свого імені і сотень таких, як вона, кидає прилюдно виклик суспільству: «Хочу дитини!»

Треба згадати, що тодішній редактор «Жіночої долі», сімдесятилітня Олена Кисилівська (нині покійна), виявила свого роду «прогресивність», «сміливість» надрукувати таку статтю в журнальчику для дівчат «Світ молоді» (вид[ання] «Жіночої долі»). Шкода, що внаслідок воєнних завірюх не збереглись письмові відзиви («за» і «проти») на цю статтю.

А сьогодні це теж в якійсь мікроскопічній мірі могло б стати причинком до історії культури тієї землі.

Не менш активну реакцію викликала й друга подібного плану стаття авторки п[ід] н[азвою] «Чи «ова» — це титул?»

Відома в свій час, безперечно, під впливом польської побутової культури, галицька титуломанія, яка іноді доходила до абсурду. Наприклад, в жіночих товариствах працювали нібито поспіль дружини лікарів, гімназійних учителів, священиків, інженерів з жінками малярів, шевців, кравців, двірників і т. ш. Але — власне, про те «але» — іритувало, коли жінок робітників називали просто по прізвищу, то жінкам мужів на відповідних становищах дочіпляли ще «гоноровий титул»: «пані радникова», «пані докторова», «пані інженерова» і т. д. І хоч як би не об'єднувала їх національна ідея, то соціальна — різко роз'єднувала, бо ж образою було б для дружини шевця, коли б почати титулувати «пані шевцова», чи скажім «пані кравцева».

Стаття Ірини Вільде (до речі, тоді вже «пані інженерової») не могла не викликати відзивів, які теж не збереглися до наших днів.

Що ж! Час не тільки найкращий лікар, але й чудовий художник. Скільки сірих днів у минулому позолотив він нам.

Якщо і на ці мої крихітні спогади впала позлітка часу, то хай мені читач вибачить: старість, як і молодість, кохається у романтиці, з тією різницею, що у першої придорожній знак вказує в майбутнє, а у другої — в минуле.

Війна, окупація були тяжкою веремією для всього нашого народу. Війна коштувала мені смерті чоловіка — і батька моїх синів (тому, мабуть, в мене нічого немає про війну, кажучи огульно).

Авторка воліла утверджувати відродження країни. З цих мотивів віддаю в тому часі чимало снаги публіцистиці. Якийсь час була навіть спеціальним кореспондентом «Правды Украины». І все ж таки, незважаючи на цікаву газетярську роботу, думки мої щораз настирливіше кружляли довкола сім'ї отця каноніка Річинського. Цитую (ще раніше попросивши дозволу в тебе, шановний читачу):

«Давно, десь ще в тридцятих роках, виникла в мене думка написати повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й відповідно до стилю кожного з них — і мова автора [...] Отож мала то бути повість про жінок, про кожну в іншій гамі. І от якось в розмові з однією приятелькою я почула таку фразу: «Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільша всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному».

В цій хвилині народилися «Сестри Річинські». Постали вони в досить скорому часі як сім'я зі своїми суто особистими радощами, клопотами й малими трагедіями.

І що воно вийшло? Вийшло, що на безлюдному острові живе родина сучасних Крузів — Річинських. Аж одного разу... еге ж, на одному, чи правильніше, першому моєму післявоєнному авторському вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема, покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від доколишнього світу, відсутність соціального фону, ігнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.

Стало трохи страшнувато, чи, як мовлять в нас на Буковині, «омкно». Авторці стало ясно, що готових вісімнадцять аркушів повісті доведеться помножити на ще раз стільки. Тут швидкісні обчислення підвели авторку. Роман розрісся не на тридцять, а на дев'яносто один друкований аркуш, тобто «дороблено» було ще... сімдесят три друковані аркуші.

Сумним в комічному є те, що роман «Сестри Річинські» навіть в розумінні його структури не закінчений ще. Логічно й аргументовано доказав мені це на одній з читацьких конференцій у Львівській обласній бібліотеці один з моїх читачів, за професією слюсар тресту ресторанів. (Чому, чому наша критика так мало звертає уваги на неймовірний темп росту нашого читача?) Згаданий читач звернув мені увагу на те, що з роману випадає лінія такого персонажа, як наймолодша з сестер Слава Річинська.