Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 38)

Біля коней, поки дільничний кріпив до сідел у тороки дичину, Сашко всівся на повалене бурею дерево і його охопила якась незбагненна туга. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. В душі ворушився непевний, незрозумілий неспокій. Може, тому, що навколишня тайга була чиста й одвічна. І Сашкові захотілося залишитися тут, щоб не повертатися у той світ, де за останні два роки зустрів стільки всякої нечисті. І вперше він розговорився з, по суті, випадковою людиною.

— Знаєте, Тимофію Спиридоновичу, тільки-но гольці на світанку заяскріли, так чудово стало навколо, в мене аж дух захопило. От сиджу й думаю, залишитися б тут назовсім, даремно, мабуть, пішов у карний розшук. Закінчив би інститут, приїхав би до вас або куди-інде в колгосп агрономом, і всі сходи сонця й світанки були б мої. Жив би просто, серед хороших людей. Полював би, рибалив. А тепер, Сашко зітхнув, — усякі кручені, смолені та юшки. Хіба то люди? Зі мною хлопець один навчався, разом нас комсомол послав у міліцію. Його батько тоді плакав. Він теж агроном і хотів усі свої праці синові залишити, щоб той далі продовжував. Начальство вирішило цього хлопця відрахувати, але він сам уперся: «Буду працювати в карному розшуку, і край». А через два місяці його вбили. А згодом один телепень з дурного розуму й зі страху ще одного нашого комсомольця поранив… Ні, кулі чи ножа я не боюся. Боюся до людей ставлення змінити. Раніше я як жив? Навчання, комсомольські справи, бокс, полювання, і скрізь хороші люди. Звичайно, знав з чуток, що є злодії, бувають убивства. Але це тільки з чуток. А тут, у карному розшуку, відразу все перевернулося. На вигляд порядна жінка виявилася запеклою злодійкою і попервах обвела мене круг пальця. Потім познайомився з рецидивістом, який ще за царя красти почав. Він усе про чесність злодійську нам розбазікував, а коли йому сутужно стало, то свою спільницю, а може, й коханкою йому вона була, не змигнувши оком, на той світ спровадив, щоб вона чогось зайвого про нього не бовкнула. Довелося зіткнутися з такою людською підлістю, про яку й гадки нё мав.

Інколи просто страшно — раптом я зможу змиритися з цим, — зачерствію, чи що?

Дільничний уважно слухав, розглядаючи щось під ногами, кілька разів глянув на Дорохова, а потім знову опускав очі, щоб не спантеличити його.

— Знаєш, Сашко… — Дільничний уперше назвав Дорохова на ім'я. — Важко, мабуть, усім у нас в міліції… Але ти тут не зайвий, робота у тебе йде на лад. Мені хлопці розповідали, що у вас та як. З Федором Дибовим разом в армії дійсну служив. Зі Степаном Простатіним, уважай, родичі. Його дружина наша, хараузька. Поважають вони тебе. А ті — чалдони, даремно хвалити нікого не будуть. Звісно, важко тобі після спокійного навчання та без рідних. Але дивися сам, навіщо тебе Сидоркін сюди витяг? На гусей йому самому з Прокопом зручніше. Мої справи він за годину, за дві сам завжди розбирав. Видно, хотів повагу до тебе виявити, виходить, цінує тебе. А запоганитися? Знаєш, як кажуть, свиня калюжу знайде. Так то ж свиня! А коли ти людина, то людиною й зостанешся, а в агрономи тобі вже тепер дороги нема. Я б теж на трактора сів. Жив би спокійно й удвічі більше заробляв би. Ну, а людей захищати від злодіїв та від бандитів хто буде?

Поверталися вони в Харауз опівдні. Прокіп Олексійович оглянув Сашкову здобич, подув під перо, виважив на руці й залишився задоволений.

— Цього року птиця гарно перезимувала. Вистачило покорму, от і жирок під шкірою є. А нумо чаювати, а то начальник вже далі збирається.

Олександр насилу умовив Хлинова взяти одного глухаря. За столом попросив Сидоркіна.

— Дозвольте мені, Леонтію Павловичу, ще на днинку в Хараузі зостатися.

— Вирішив пополювати?

— Ні. Допоможу Тимофієві Спиридоновичу із Слєпньовим розібратися.

— Давно пора, — втрутився господар. — Паскудний чоловічок. Таких, як на мене, треба з тайги в місто виселяти. Там не дуже розгуляєшся.

— Зоставайся, — вирішив начальник міліції.

— Тоді ще прохання. Мої трофеї захопіть, і рушницю також. Хай шофер половину собі візьме, а решту завезе Дормидонтівні.

Після Травневих свят хараузький дільничний доставив у місто Слєпньова. Привіз не сам, а в супроводі двох хлопців — хараузьких комсомольців. Вони втрьох привели Юшку до карного розшуку, і Дорохов, тільки глянувши на них, не зміг утриматися від сміху — настільки кумедний вигляд мала вся група. Двоє здоровенних парубків, обвішані зброєю, а між ними маленький, миршавий Слєпньов. У Юшки око підбите, а в славних молодців носи й губи порозпухали. Одразу було видно, що в запеклій сутичці хлопцям перепало значно більше.

— Ти чого смієшся, начальнику? Розв'яжи руки, я тебе ще не так розмалюю. А вам, товаришочки, це так не минеться. Зустрінемося — поквитаюся з кожним. За мною такі боржки не пропадали. І ти, Хлинов, запам'ятай.

Дорохов звелів відвести затриманого.

— Молодці, хлопці,— похвалив він юнаків. — Ну, розказуйте, як діло було?

— Більше двох тижнів ми з Мефодієм на займанці жили, — розповідав старший. — Юшка до нас звик і, видно, побоюватися перестав. Коли панти у звірів дозріли, став вночі в тайгу шастати. Вчора ми його вистежили. Він з кулаками, а ми ж битися остерігаємось. Ото лящів і нахапали, поки скрутили. Гвинтівку він з усім припасом у дуплі ховав, а дробовики на займанці під колодою.

— А карабіна японського так і не знайшли, — пояснив дільничний. — Я тут усі матеріали на нього привіз. Доповім Сидоркіну — і в прокуратуру. Мої комсомольці, та й я сам, — за свідків. Слідчий повинен за справу братися.

— Повернетеся в Харауз, гарненько пошукайте другої гвинтівки, — порадив Дорохов, — треба було б і її вилучити. Судитимуть Слєпньова й за цю зброю, яку тримав незаконно. Але краще б і ту також знайти. Спокійніше на душі буде.

ГРОМАДСЬКА РОБОТА — ХЛІБ ДЛЯ КОМСОМОЛЬЦЯ…

Сашко Дорохов був задоволений собою. До нього нарешті прийшла душевна рівновага і упевненість у своїх силах. І, мабуть, через це навіть хода змінилася. Він почав ходити розгонисто, грудьми вперед, високо несучи голову. На ту пору йшов йому двадцять другий рік. Було чого трошки й запишатися. Справи він розплутував успішно, злочинів в Петровську-Забайкальському та й у районі поменшало. І раптом його викликали на бюро міського комітету комсомолу.

Сашко збирався, насвистуючи улюблений мотив з фільму «Діти капітана Гранта: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…»

Він потай од Дормидонтівни розглядав себе в дзеркало, супив брови, щоб надати собі поважнішого вигляду, мружив ясно-блакитні очі — примружені, вони немовби набували глибшого, темнішого кольору. Шкода, що з вусами в нього нічого не виходило. На голові волосся росло ясно-золотистою хвилястою кучмою, а ось замість вусів стирчала ріденька руда щетина. Зате обличчя засмагло, обвітрилося. Зникла юнацька округлість. Це Сашкові подобалося, і він ще дужче зводив рідкуваті світлі брови. Та й статура начебто нічого — підібраний, худорлявий. В кожному разі, новий френч сидів як улитий, шкіряний ремінь блищав, а вже про чоботи, ті самі знамениті, пошиті в дядька Кості, і говорити не доводилося. «Нічого хлопець»», — оцінив себе Дорохов і, весело насвистуючи й далі, вийшов з дому.

На бюро міськкому йому запропонували розповісти про організацію боротьби зі злочинністю в місті. Сашко говорив поважно, розмірено, як і годиться, пив воду з склянки, передбачливо поставленої перед ним. Робив значливі паузи, поглядаючи на присутніх. Загалом, усе як годиться. І раптом…

Замість сподіваних похвал йому всипали, щоб пам'ятав до нових віників. Особливо повстав проти нього худорлявий рудий хлопець в окулярах.

— А по-моєму, ти, Дорохов, просто кар'єрист. «Ми зробили, ми домоглися…» — передражнив він Сашка. — А чому, окрім своєї посади та карного розшуку, ти нічого навколо не бачиш? Скажи, чому досі бригадмілу не організував? Чому комсомольців на допомогу не кличеш? Громадська робота як хліб для комсомольця! А тебе нічого не цікавить, крім твоїх карних справ. Одірвався від комсомолу, від людей. На лекції не ходиш, у бібліотеці не показуєшся. До міського комітету зайшов тільки на облік ставати та ось тепер, коли запросили. Може, ти й газет не читаєш? Не знаєш, що фашисти майже всю Європу захопили?

— Ну ти вже перебрав міру, Петров, — перебив його секретар, — помовч поки що, охолонь. Але ти все ж таки поясни, Дорохов, — звернувся він до Сашка, — чому ваші комсомольці до тсоавіахімовських шкіл не ходять. У снайперській з міліції нема нікого. Ви що ж там, усі відмінні стрільці? По-моєму, це непорядок. Давайте запишемо: «Доручити комсомольцеві Дорохову очолити військово-спортивну роботу в міліції». Крім того, хай Дорохов візьметься за організацію бригад сприяння міліції по всьому місту. Згодні? От і чудово. І ще: давайте зобов'яжемо члена бюро Петрова подати допомогу Дорохову з усіх організаційних питань. — Секретар подивився на хлопця в окулярах. — Не заперечуєш, Павле? Тоді перейдемо до наступного питання.

Після бюро Сашко забрів на берег ставу. За Будинком культури була лавка, він сів на неї і годину або й більше просидів, обдумуючи все, що почув. В інституті він був заступником комсорга курсу і сам так само, було, картав комсомольців, а коли прийшов в карний розшук в Іркутську, то якось вийшло, що їх, практикантів, попервах не залучали до громадської роботи. Тут, у Петровську-Забайкальському, одразу з головою поринув у різні справи і… виявився кар'єристом. «Загнув цей очкарик, — подумав Сашко. — А загалом в чомусь вони й мають слушність».