Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 34)
Собак Сашко любив з дитинства. Це тільки в Іркутську, в комунальній квартирі, вони з батьком не могли тримати доброї лайки, а поки жили в селі та по різних військових містечках, у них завжди був собака, а коли й два зразу. Особливо запам'ятався Сашкові Лахміт — величезний пес, більший за будь-яку лайку. Дід привіз його місячним щеням узимку звідкись з Байкалу. Приніс за пазухою і сказав, що щеня від найкращих звірогонів. І щеня почало тягати по хаті різне ганчір'я та лахміття, от і прозвали його Лахмітом. Серйозний з цього собака виріс. На полюванні з батьком ведмедя сам на сам запросто тримав, а ізюбра або лося — й казати нічого. Але норовливий пес був. Крім батька, нікого не визнавав. Вважав нижче своєї гідності звертати увагу на діда, Сашка, а тим більше на матір. Він і до батька ставився якось поблажливо. От коли на полювання збиралися — інша річ, характер розкривався. І то не заскавчить, не застрибає від радості, як інші собаки. Потягнеться раз-удруге, прищулить вуха, махне хвостом, немов з чемності, і селом слідом за господарем ступає поважно. Розумні в Лахміта були очі. Сяде осторонь і дивиться, і здається, все він бачить, усе розуміє. Отакі самі очі були й у Байкала.
З перших днів Дорохов узяв за звичку приходити на роботу трохи раніше. Зайшов одного разу за стайню, де був вольєр. Пес лежав за дротяною огорожею в буді на солом'яній підстилці, висунув передні лапи на поріжок, поклавши на них голову, і якось знизу вгору почав розглядати гостя, здалося Сашкові, ніби вивчав його. Подивився, подивився, а потім одвернувся. «Не сподобався», — подумав Сашко. Тоді він тихенько покликав собаку. Байкал покрутився в своєму житлі й сховав голову зовсім. «Гордий! Ну достоту Лахміт».
Дорохов почав заходити до Байкала щоранку й обов'язково приносив щось смачне. Першого разу цукор пес не взяв. Глянув, куди закотилася кинута грудочка, і навіть не схотів по неї потягнутися. Щоправда, наступного дня обрізки ковбаси з'їв. Їв повільно, мов знехотя, для годиться. За кілька днів Байкал зустрів Сашка, сидячи на снігу й помахуючи хвостом. Дорохову навіть здалося, що пес йому усміхнувся.
Про те, що Варфоломєєв ставиться до тренування собаки абияк, знали всі. А провідник щоразу відповідав, що собаку «поставлять», тобто навчать працювати, в школі, куди влітку все одно їх з Байкалом викличуть на перепідготовку. До розмов цих звикли й дали Варфоломєєву спокій. Але Сашко вважав, що навряд чи варто чекати тієї перепідготовки, адже добрий собака-шукач, та ще в сільській місцевості, велика підмога.
Якось уранці він попросив Простатіна піти разом з ним у гай, що починався прямо за відділенням міліції, і подивитися на тренування Байкала.
Провідника, помічника з рядових міліціонерів і Байкала застали на узліссі. Було видно, що всі троє відбувають повинність. Варфоломєєв удавав, що хоче чогось навчити собаку, а Байкал так само мляво виконував його не дуже чіткі вимоги.
— Ви, товаришу начальник, відверніть увагу Варфоломєєва, щоб він не бачив, куди я піду, — попросив Простатін, — а я прокладу слід, дещо розкидаю дорогою і повернусь у відділ. Хай-но потім Варфоломєєв разом з собакою пробіжаться по тому сліду і зберуть усе, що я позаховував.
Через годину в карному розшуку вибухнув скандал. Усі четверо співробітників шпетили провідника, а Дорохов, сидячи осторонь, слухав.
— Давай носовика й газету, — вимагав од Варфоломєєва Простатін. — Газета свіжа, я сьогодні її ще й не розгортав, поклав просто на сніг. Якщо пес не вчув, то ти й сам міг її помітити. А носовика що, теж не знайшов? Від нього одеколоном за п'ять верстов пахне.
— Чого ти від нього носовика вимагаєш? — утрутився Дибов. — Він минулої осені в бур'яні мішка з речами не знайшов. А я потім цілий тиждень умовляв злодія, щоб показав, де речі кинув.
Провідникові пригадали всі його похибки й помилки. Варфоломєєв сидів розгублений і не пробував навіть виправдовуватися.
— Не вмію я їх тренувати, — нарешті вичавив він із себе. — Але все зроблю, слово честі. Мені б книжку якусь…
—Є в місті при Тсоавіахімі секція любителів собак, — повідомив Дибов, — разом з ними тренуй.
— А книжки в канцелярії різні лежать, ціла шафа, — подав голос Простатін. — І все службові. Мабуть, і про собак є.
Того ж дня Дорохов знайшов у шафі купку цікавих книжок. Знайшлися підручники з судової медицини, з судової фотографії та багато інших. Знайшлася книжка й з тренування собак-шукачів. Її урочисто вручили Варфоломєєву.
Найближчого вихідного Сашко засів за книжки. У місті було тихо, ніяких пригод, а вдома тепло й затишно. Почав з фотографії. В інституті захоплювався нею. Там була навіть фотолабораторія і не тільки пластинковий апарат Ленінградського оптико-механічного заводу, а й дуже рідкісний вузькоплівковий ФЭД. Сашко знімав, проявляв, друкував і навіть ретушував. Загалом, у нього виходили досить гарні фотографії, але теорії він не знав і зовсім не розумівся на спеціальній дослідній фотографії…
Господиня кілька разів намагалася одірвати Сашка від книжок, радила піти погуляти, казала, що надворі весною запахло, що гріх сидіти в таку годину вдома, але Сашко тільки хитав головою. Покликала його обідати і знову взялася за своє.
—І що ти за людина? То спиш, то день і ніч гибієш на своїй роботі, а тепер, як відлюдок, засів за книжки. Пішов би погуляв. Дівку собі якусь нагледів би чи на лижах побігав. Занидієш так.
Дормидонтівна швидко звикла до свого пожильця і цілком щиро турбувалася про нього.
Надвечір, коли Сашко закінчував виписки з книжки про фотографію, до нього заглянула господиня. Подивилася на розкладені на столі напери, зітхнула:
— Підеш кудись чи вдома будеш? Не підеш, ну тоді чекай. Я тут до родичів збігаю, а прийду — самовар приготую. Разом чаюватимемо.
Скільки ходила Дормидонтівна, Сашко не завважив, та повернулася вона не сама. Було чути, як господиня весело з кимось розмовляла, але тільки не міг розібрати відповідей, надто вже тихо говорила гостя.
—Іди, Дмитровичу, вечеряти, — знову зазирнула до ванькирчика Дормидонтівна й пошепки, по-змовницькому попросила: — Та сорочку переодягни, родичка моя в гостях.
Сашко зняв футболку, в якій звичайно ходив удома, надів шовкову косоворотку, штани від костюма і, щоб догодити бабусям, витяг з-під ліжка темні штиблети. Одягнувся й попрямував до кухні. На його подив, стіл був накритий у залі. На скатерці були розставлені закуски, пляшка горілки, а за фікусом, біля вікна, на лаві сиділа й гостя — «бабуся» років вісімнадцяти, ставна рум'яна дівчина в синій кашеміровій сукні та в чорних хромових півчобітках Вона сиділа дуже прямо, поклавши великі робочі руки на коліна, немов на фотознімку, що їх роблять на базарах… Коли Сашко увійшов, гостя опустила очі й перекинула товсту русу косу на груди. Дормидонтівна, яка метушилася біля столу, хитро всміхаючись, підійшла до нього.
— Ось познайомся з Любашею, племінниця моя. Йду додому, а вона мені назустріч. «Чому це ви, тьотю, до нас не заходите та як живете?» — «Заходь, — кажу. — Як живу — побачиш». Ну й затягла її додому, думаю, чайком дівчину почастую.
Любаша геть зашарілася, ніяково подала Сашкові велику тверду долоню, а коли сіли за стіл, то так ні до чого й не доторкнулася, лише відпила кілька ковтків чаю. Як не намагалася Дормидонтівна розговорити пожильця й небогу, нічогісінько у неї не вийшло. За цілий вечір Любаша тільки й сказала, що працює на будівництві і збирається вчитися на інженера, а Сашко почав був розповідати про судову фотографію, та осікся, зрозумів що тема не дуже застольна.
Дівчина почала збиратися додому, і Дорохов зрозумів, що просто зобов'язаний провести її. Але й надворі розмова не вийшла, ішли мовчки, цілу дорогу Сашко злився на себе й на Дормидонтівну і ніяк не міг придумати, про що говорити. Дівчина запитала, чи бачив він картину «Помилка інженера Кочина», та Сашко в Петровську-Забайкальському ще жодного разу не був у кіно. Люба спробувала розповісти про фільм, але так і не встигла — дійшли до її дому. На прощання вона не зовсім упевнено запросила Сашка разом з Дормидонтівною заходити до них у гості. Повернувшись, Сашко, щоб уникнути повторного сватання, збрехав старенькій, що в нього в Іркутську залишилася наречена.
ПОЇЗДКА В ХАРАУЗ
Через тиждень Сашка викликав до себе Сидоркін і несподівано запропонував:
— Збирайся. Завтра вранці поїдемо в район, днів на п'ять, на шість, перевіримо роботу дільничних інспекторів, у сільрадах побуваємо. В тебе, кажуть, є добряча рушниця, ось і прихопи її. Можливо, на гусей підемо. А то, дивлюся, зовсім ти запрацювався.
…У Забайкаллі й справді настала весна. Південний вітер продув і висушив дорогу, зігнав із сопок сніг, а тепло, що стояло вдень, з'їло його навіть по ярах та вибалках. Бруньки на деревах набубнявіли, а на шелюгах порозпукувалися і вкрилися жовто-сірим пухом. На осонні, на пагорбах з'явилася зелена памолодь. Дика цибуля повикидала тонке гостре пір'я завдовжки з сірник чи й з півтора. Побіля міста, куди не глянь, по сопках лазили баби й дітвора, збираючи до столу молоденьку цибулю — перші вітаміни. Сірою торішньою стернею потяглися за тракторами чорні смуги. Вивернуті лемешами плугів скибки, що вилискували на сонці масною чорнотою, обстежували граки, перевальцем походжаючи по ріллі. Навіть удень по небу пливли ключі птахів…