Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 27)
— Не до одруження мені, мамо. Крім спортзалу та управління, ніде й не буваю. Ні на риболовлю, ні на полювання не можу вибратися. Яке вже тут одруження! Виспатися ніколи, а тут ще в комітеті комсомолу вилаяли, що громадською роботою не займаюся, і прикріпили до групи бригадмілу медичного інституту.
— Куди прикріпили? — не зрозуміла мати.
— В інститутському гуртожитку на Четвертій Радянській організували з студентів бригаду сприяння міліції. Ну, мене послали допомогти їм налагодити роботу. Доведеться тепер у перерву до цих студентів бігати. Вони хочуть у своєму районі порядок навести, щоб хуліганства там чи бійок не було.
— Куди ж вони, твої начальники, дивляться? А коли відпочиватимеш?
— Ну, не щодня ж я туди ходитиму. Адже комсомольці, які в бригадміл пішли, також свій вільний час на громадську справу витрачають.
— А що, в тому бригадмілі й дівчата є?
—Є, мамо, медички, майбутні лікарі.
— Ото й оженить тебе котрась.
— Ну, це ми ще побачимо…
Мати поїхала до батька, і Сашко оселився у своїй власній квартирі. Перше відчуття від самостійності було якесь невиразне, дивне. У маленькій квартирі все було його власне. Хоче — поставить стілець в один куток, хоче — в інший. Надумає топити грубу — і затопить. Може лежати на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись. Може зовсім не спати і читати хоч до ранку. Самостійність несподівано приносила радість, але іноді трохи щеміло серце: нема поряд батька, не стало буркотливого піклування матері, залишився він, Сашко, сам-один…
Але віддаватися самотності в своїй новій квартирі йому не довелося. Незабаром після того як він сюди перебрався, над ранок його розбудив стукіт у віконце. Він подумав, що викликають на роботу. Підійшов до вікна, спробував роздивитися, хто там, але в сірій імлі було видно тільки розмитий силует людини. Сашко натягнув штани й пішов відчиняти. Тільки-но відсунув засув, як побачив незнайомого чоловіка з двома чемоданами в руках. Не мовлячи й слова, чоловік уніс до передпокою чемодани, оглянув Сашка, звелів ці чемодани прибрати і, буркнувши, що у візника ще дещо зосталося, вийшов. Сашко метнувся до кімнати, вихопив з кишені пальта пістолет, намірився йти зустрічати гостя, але той з'явився сам з великою пакою, загорнутою у рогожаний мішок. Кинувши її, лайнув Сашка, що не прибрав чемоданів, заніс їх до квартири, зачинив на засув вхідні двері й пошепки запитав:
— А де сама?
— А сьогодні не ночувала, — не розгубився Сашко.
Він устиг натягнути чоботи, щоправда, без онуч, і накинув піджак. Увімкнув електрику. Чоловік не був здорованем. Оглядаючи нову обстановку, він, мабуть, зміркував, що в кублі сталися деякі зміни. Сашко також зрозумів, що баритися не можна, наставив зброю — Підніми-но, дорогий гостю, руки та стань обличчям до стіни. — Сам притис пістолет до стегна, щоб цей невідомий випадково не вибив у нього зброю, а лівою обшукав кишені, витяг плаский гаманець, одібрав невеликий складаний ніж.
Зброї у незнайомого не виявилося. Не одягаючись, Дорохов вивів гостя в двір і подумав, як бути з дверима. Поки морочитиметься з замком, цей тип може втекти. Вирішив залишити квартиру незамкнутою.
— Ходімо, тут недалеко. Побіжиш — застрелю.
До управління вони йшли мовчки. Черговий з півслова зрозумів Сашка.
— Ходімо разом, треба подивитися, що він тобі привіз, і акта скласти.
Оглянувши кімнату, Сашко переконався, що сюди ніхто не заходив. За розпорядженням чергового запросив як поняту сусідку. Речей виявилося багато. Всі нові, видно, щойно з крамниці. На більшій частині збереглися етикетки. Понята навіть перехрестилася.
— Ну, слава богу, в нашому дворі свій міліціонер завівся. Тепер хоч дихнемо спокійно. Та відьма, як тільки щось не так, погрожувала. Весь двір тримала в страху. Хай у пеклі їй чорти зайвого корячка смоли не пошкодують.
Затриманий поводився на диво тихо. Він наче змирився зі своєю долею і тільки двічі попросив води. Незабаром з'ясувалося, що прибув він здалеку, з міста Петровська-Забайкальського Читинської області, де обчистив крамницю.
Як кажуть, аби почати, а там воно й піде. Днів через десять Сашко, прийшовши додому пізно вночі, на ґанку спіткнувся об великий клунок з оберемком одягу. Він повернувся до управління, застав Андрія Нефедова, який ще не встиг піти додому, і запросив його до себе. Над ранок вони вдвох затримали приїжджих квартирних злодіїв, які прийшли до «хазяйки» по розрахунок.
Товариші по службі сміялися, що тепер вивчення слідчої роботи у Саші Дорохова йде без відриву від дому.
Життя йшло своїм звичаєм.
У ті дні незвичайне торжество охопило місто. Святкували перемогу при Халхин-Голі.
На заводах стихійно виникали мітинги, вулицями йшли демонстранти.
Раділи всі бурхливо, піднесено. Піонери в червоних галстуках салютували зустрічним військовим, не соромлячись, просили показати новенькі ордени. Ніхто не знав, що це лише мала війна й зовсім не за горами та, величезна, страшний тягар якої ось-ось упаде на плечі всього народу…
Дорохов особливо радів за батька, який встиг побувати зі своїм батальйоном на Халхин-Голі. Він написав, що живий, здоровий і все гаразд. У газетах, по радіо розповідалося про те, як доблесна Червона Армія разом з монгольськими військами розгромила Шосту Квантунську армію японських самураїв.
Разом з іншими працівниками карного розшуку Сашко виходив на вокзал зустрічати героїв Халхин-Голу.
На привокзальній площі зібралася сила-силенна людей. І коли прийшов поїзд і з м'якого вагона вийшли командири, люди їх підхопили на руки й бережно понесли. Що говорили на мітингу, Сашко не чув, бо стояв далеко, але зате сам, на власні очі бачив щуплого хлопця, анітрохи не старшого за нього, Сашка, в якого на гімнастерці сяяла справжня Зірка Героя Радянського Союзу. Живий герой — і Сашко бачив його на власні очі!
Але радісний настрій затьмарила біда. Тяжко поранили Стьопу Колесова. Троє практикантів (що лишились) — Нефедов, Боровик та Дорохов — зібралися в кабінеті у Фоміна, й Нефедов — при ньому все це сталося — почав розповідати:
— Послав Картинський мене зі Стьопою сьогодні вранці одного цигана привести до управління — Кольку Волбенка. Йому недавно вісімнадцять виповнилося. Він у нас у карному розшуку до цього разів зо три був. У справі рябого — того самого, пригадуєте? Так ось, цей Волбенко, від кого, ми так і не знаємо, одержував паспорти на коней і перепродував їх у зграю рябого. Але не самому, а комусь з учасників. З тими паспортами вони і збували коней — у Черемхові, на Байкалі. Волбенка ми могли б узяти, але Картинський захотів докопатися до того, хто ті паспорти дістає, от і вирішив Волбенка не заарештовувати.
Ну, а сьогодні вранці Картинський каже: «Ідіть розшукайте Миколу Волбенка. Поговорю з ним востаннє. Може, все-таки схаменеться». Підійшли ми до хати, Степан і каже мені: «Я цього Волбенка минулого разу випустив. Постукав у двері, а він у вікно — і тільки п'яти блиснули. Тепер ти стукай у двері, а я ззаду, за хату зайду». Постукав. Мати Кольчина почала розпитувати, хто, та що, та чого. А я бачу, Колька цей у віконце на мене глянув. Ну, думаю, вдома, значить, недарма грязюку місили. А дощ так і періщить. Чую, загримотіли защіпки, засуви дверні. Тільки зайшов у сіни, а надворі постріл, другий. Кинувся я у двір, дивлюся, Стьопа й Колька по грязі качаються. Волбенко хоче вирватися, а Стьопа обхопив його обома руками, лежить під ним і не пускає. Скрутив я цигана ременем, а Степан підвестися не може, просить: «Подивися, що в мене з животом». Розстебнув я пальто, піджак, а її нього вся сорочка в крові. Схопив його — і в хату. Куля йому в лівий бік влучила. Перетягнув рушником. Сусіда послав «швидку» викликати. Лікар каже: погано, крові багато втратив. Але Стьопа навіть не стогнав. До лікарні його відвезли. Ми з Картинський туди їздили. Сказали, що порожнинна операція і ще не закінчили.
Вперше хлопці бачили Нефедова таким розгубленим.
— А циган утік? — не витерпів Сашко.
— Ні, я ж його добре зв'язав… Потім під вікном знайшли ми іржавий «сміт-вессон» у ньому один патрон зостався. Колька каже, що вистрелив з ляку, боявся, що заарештують.
— Де він, цей Волбенко? Піду на нього гляну, — вирішив Боровик.
— Не пустять, — зітхнув Андрій. — Його сам Чертов разом з прокурором допитують.
Лише через тиждень їм дозволили провідати Колесова. У палаті було ще двоє післяопераційних хворих, і хлопці спершу Степана не впізнали. Він лежав на спині і, коли вони зайшли, насилу повернувся на правий бік. Змінився він страшенно: ніс загострився, очі запали, сіра з жовтизною шкіра обтягнула лоб і вилиці. Побачивши сумні обличчя практикантів, Степан винувато всміхнувся:
— Здається, видряпаюся. От тільки двох ребер не вистачатиме. Мабуть, знову в учителі доведеться йти…
Медична сестра відібрала в хлопців гостинці й випровадила з палати. У лікарняному сквері вони всілися на лаву.
— Жалко Стьопу, — зітхнув Андрій. — Хірург каже, якби на три пальці вище влучило, ніхто б його не врятував. Там знаєте яка куля була? Як на ведмедя — прямо жакан! І теж свинцева. Добре, хоч живий зостався.
— Хлопці, а що це Степан про вчителів згадав? — запитав Боровик.
— А те, що тепер йому в розшуку робити нічого. Чув, як Іван Іванович казав, що Стьопка на все життя інвалід. Спишуть його на пенсію. — Сашко зітхнув.