Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 21)

Господар, поважний літній чоловік, витяг з під повітки сани, переставив якісь ящики, допоміг шоферові поставити машину на звільнене місце. Попов відрекомендував його як надійну людину, пояснивши, що він член партії і працює тут шляховим майстром.

Після вечері нашвидку господар пішов спати, розмістивши приїжджих у великій просторій кімнаті.

— Спочатку розповім, про що мені пощастило дізнатися на копальнях, — почав Попов, — а потім ви свої новини викладете, і вирішимо, як жити далі.

Він закурив, дістав з польової сумки блокнот, погортав його.

— Перебрав, з ким стикається Ангеліна.

— Яка Ангеліна? — здивувався Сашко.

— Не перебивай. Так от, у буфетниці Ангеліни Леопольдівни Зернової, як значиться по документах наша Ганна, нема жодного знайомого, в якому можна запідозрити цього самого Хазяїна, здатного організувати пограбування. Живе вона замкнуто, дружить лише з учителькою, як нам уже доповідав наш шановний Сашко Дорохов. Учителька з колишніх, приїхала на копальні, викладає російську мову та літературу, їй уже за п'ятдесят. Ангеліна ходить тільки до неї, іноді буває в Олімпіади Викової. Нечасто, і то лише тоді, коли її чоловіка нема вдома. Він її терпіти не може. Шкода, що я не зумів з ним поговорити, він у тайзі на полюванні. Цей Биков чоловік серйозний, член партії, колчаківців бив, партизанив, а потім у чонівському загоні банди громив.

Сашко слухав, і йому одразу стало якось легше. Він був радий за відвертого, доброго Кешку, за його сестру, за весь їхній гостинний дім. Згадавши Олімпіаду, насупився, радість, що спалахнула була в душі, зблякла, погасла.

— А сама Олімпіада мало того, що мої кишені обнишпорила, ще й Нікітському передачу привезла.

— Не перебивай, Сашко, — зупинив його Фомін. І, звертаючись до Попова, попросив пригадати, що ще Віра про Бикова казала.

— Казала, що Олімпіада додому дуже квапилася і боялася, щоб чоловік не дізнався про її поїздку до Іркутська.

— Думаю, що це підтверджує відомості про Бикова. А як з тим другим мисливцем, забув, як його звати, ну той, що чучела робив?

— А, Кир'ян? З ним складніше. Він був засуджений чи то в двадцять шостому, чи то н двадцять сьомому році.

— За бандитизм? — не втерпів Фомін.

— Точно, за бандитизм. Слухай, Пашо! — раптом звернувся Попов до шофера, який вже задрімав. — Розігрій-но самоварчик.

— Хай спить, — вирішив Фомін, — ми всю дорогу дрімали, а він стомився. Гайда ти, Боровик, організуй чайок.

Анатолій, що боявся пропустити бодай слово, кисло скривився.

—Іди, іди. Он Дорохов тобі потім усі подробиці викладе.

— Кир'янова судимість мене, щиро кажучи, здивувала, — вів далі Іван Іванович. — Пам'ятаєш, Мишо, як у ті роки до бандитів суд підходив? Дуже винний — розстріл. Провина менша — десять років. А цьому Кир'янові, уявляєш, найнижчу міру покарання визначили — три роки позбавлення волі. Судили його в Улан-Уде, пін відбув покарання, приїхав на ці копальні і відтоді живе чесно. Спочатку працював на будові, потім у вибої, а коли на щось захворів — на що саме, дізнатися не вдалося, — довелося йому покинути вибій, почав полювати. Одужав, а до полювання звик, добуває багато хутра. За угодою постачає звіра й дичину на м'ясо для копалень. Кілька разів сватався до Ангеліни, але вона то прожене його, то вилає, а одного ризу з усіма сватами на все селище висміяла. Сохне за нею чоловік. Бачив я його: високий, широкоплечий, йому під п'ятдесят, а на вигляд років тридцять п'ять. Обличчя кругле, добродушне. У що завгодно повірю, але тільки не в те, що цей вайло може бути організатором якихось злочинів, що він Хазяїн, — упевнено закінчив Попов.

— Ну, тепер наша черга. Пощастило Боровикові, накрив він шофера, який одвіз на копальні Гришку Міжнародного, той розповів дещо цікаве. А втім, дивися сам. Пам'ятаєш банду Кочкіна?

— Звичайно, я також брав участь у її ліквідації.

— Та отой самий шофер тоді за Іркутськом жив, і бандити в нього інколи коней залишали, награбоване ховали. Чоловік він лякливий, його настрахали, і він мовчав. Сам ватажок не раз приїздив до нього зі своєю дружиною чи коханкою. Льольку пам'ятаєш?

— Це ту, що по-французькому співала? Казали, що вона до Маньчжурії подалася.

— Не тільки казали. Перевірені дані у нас були. А в шофера свої відомості. Він твердить, що нікуди ця Льолька не виїжджала. Живе в Читі або в Улан-Уде — де точно, не знає. Але вона кілька разів з ним бачилася. Вперше десь років чотири тому випадково зустріла на вулиці в Іркутську, а згодом двічі приїздила до нього додому сама й дружків присилала. Одним з них виявився Гришка. Прийшов два роки тому, передав привіт од Льолі й залишив чемодан, просив, щоб через кілька днів підкинув його на тракт, але більше шофер того разу його не бачив. А вчора Нікітський з лікарні прямо до Щукіна, забрав у нього чемодан і умовив відвезти його на копальні. На тракті відкрив чемодан, усе, що в ньому було, переклав у мішок, а пістолет засунув у кишеню. Вже дорогою чемоданчик викинув, та Щукін поласився — повертаючись, підібрав. Гришка біля самих копалень з машини зліз і велів Щукіну по нього знову приїхати — не вдень, а вночі — і, не заїжджаючи на копальні, зупинитися біля роздоріжжя, де одна з доріг завертає до річки. Каже: «Зніми колесо, удавай, що міняєш камеру, а сам чекай. Заплачу стільки, що п'ять років зможеш не працювати, а якщо обдуриш, тебе й всю родину рішимо».

— На коли замовив Міжнародний машину? — поцікавився Попов.

— На післязавтрашню ніч.

— Виходить, у нашому розпорядженні ще дві доби?

— Боюся, що менше. Адже до машини йому захочеться повернутися не з порожніми руками. Недарма ж він сюди примчав. Налий мені, Толю, ще чайку, та міцненького, а то тут у теплі розморило. — Михайло Миколайович підсунув свою склянку до самовара.

— Отже, післязавтра, перед тим як звідси драпонути, Григорій Павлович захоче розколупати копальневе ведмежа?

Фомін кинув запитливий погляд на Попова, а той вів далі:

— Був я там, роздивився. Золото вони зберігають у старовинному мюллерівському сейфі. Замки в ньому на два ключі. Один у старшого приймальника, другий у головного бухгалтера. Приймуть вони денний видобуток і зачиняють сейф удвох, а опечатує третій, голова місцевкому. Вдень там один сторож, а на ніч залишаються двоє, в обох нагани. За кілька днів збирається до п'ятдесяти кілограмів золота, а вже потім під охороною легковою машиною везуть до Іркутська. Був я в конторі позавчора, в них усього з півтора пуда поки що набралося. Отже, відправлятимуть через три-чотири дні. Де будемо шукати Гришку?

— На копальнях, у Нюрки-Ганни-Ангеліни. Якщо не в неї, то десь у її знайомих. Залишимо обох наших помічників з машиною тут. На двох менше уваги. Для початку треба було б щиро поговорити з Олімпіадою Биковою, але так, щоб ніхто цього побачення не помітив.

— Дядьку Мишо! — втрутився у розмову Сашко, який досі мовчав. — Бикова розповість. Не вірю я, що вона з ними злигалася. Її, може, так само, як і шофера, залякали. А мене з собою не візьмете?

— Тебе там знають. Потрапиш на очі Ганні — і все пропало.

— Коли Міжнародного братимемо, без вас не обійдемося, — підбадьорив хлопців Попов. — Збирайся, Михайле, й виходь, а я піду конячку запряжу, я ж сюди саньми приїхав.

Фомін узяв шубу, віддав Боровикові карабін, підсумки з патронами і звелів їм з Сашком і шоферові з хати вдень не виходити. У дворі Іван Іванович запріг невисоку конячину в сани, повні сіна. Через годину вони під'їхали до копалень, що поринули в сон. На роздоріжжі Попов притримав коня.

— Отже, тут цей Щукін висадив Гришку?

— Тут, напевне, — оглянувся Фомін. — Шофер твердить, що Нікітський вирушив не до копалень, а спустився до річки. Куди веде ця дорога?

— До другої бригади.

— Ти там був?

— Не встиг.

— Можливо, там цей Хазяїн улаштувався?

— Знаєш, Мишо, поговорив я тут з людьми, і мені ось що на думку спало. — Іван Іванович зручніше влаштувався в санях, підібрав віжки. — Думаю, що взагалі нема ніякого Хазяїна.

— Як це нема? — здивувався Фомін.

— А ось так. Давай краще поміркуємо, звідки взявся цей невловимий Хазяїн і що зробив учора Григорій Павлович, коли сюди дістався.

РОЗПЛАТА

За добу до розмови Попова й Фоміна перед копальнями майже в той самий час і на тому самому місці чорний «форд», мигнувши на попороті фарами, притисся до узбіччя і, погасивши світло, застиг біля самого роздоріжжя. Його м'який верх, вкритий сріблястою памороззю, в місячному сяйві був схожий на іскристе хутро якогось дивовижного звіра. Обидва пасажири кілька хвилин мовчки посиділи, кожен закурив свою цигарку.

— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.

Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки. З-за спинки сидіння витяг полотняну торбу з лямками, відчинив дверцята машини й пішов униз дорогою, що спускалася до річки. Йому було добре видно, як позаду фари автомобіля описали півколо. Було чути, як заревів на повороті мотор. Коли машина від'їхала на значну відстань, Григорій Павлович повернувся, вийшов на тракт, глянув на сяйливі промені фар, що майже зникли вдалині, повернувся на схід, скинув шапку і почав ревно хреститися.