Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 2)

Звичайно, будуть у нас ще навчальні заклади, тоді ми зможемо самі готувати для себе кадри. Поки що нам довелося попросити міський комітет партії направити до карного розшуку студентів. — Він обвів кабінет вимогливим поглядом. — Зараз ми підемо з вами до управління. Вас прийме начальник карного розшуку, після медичної комісії зарахують практикантами, прикріплять до досвідчених співробітників. Ті, які виявлять здібності, після іспитового строку будуть зараховані до штату. А тепер запитуйте.

Одразу посипалися запитання. Як бути з заліками? Чи видадуть зброю? Чи залишать жити в інститутському гуртожитку?

Чекулаєв і Дорохов сиділи пригнічені й розчаровані. Яка Іспанія — злодіїв ловити?! Женя навіть руками розвів.

— Ти чого?

— А того, — зашепотів Чекулаєв. — А вдома як сказати? Батько не простить мені, що інститут кину. Сам розумієш.

Сашко гмукнув:

— Ще б пак! Мої теж не зрадіють. Хоча ще невідомо, що для них краще — Іспанія чи карний…

Володя Лисін з педагогічного, дружок Стьопи Колесова, підвівся і прямо запитав, чи можна відмовитися від роботи в карному розшуку.

Секретареві запитання не сподобалося.

— Як ти гадаєш, чи може комсомолець не виконати рішення бюро? — І, не даючи відповісти, відкарбував: — Ваше направлення слід розглядати як комсомольську мобілізацію. Кожна кандидатура обговорювалася в інституті з керівними товаришами з міліції і потім уже стверджувалася на бюро.

— А як буде з тими, які не пройдуть іспитового терміну? — поцікавився Боровик.

— Якщо такі будуть, то за нашим клопотанням їх поновлять в інституті,— повідомив начальник кадрів.

До управління міліції комсомольці йшли швидко й мовчки.

У бюро перепусток, коли перевіряли всіх за списком, виявилося, що нема Льосика. Хтось сказав, що він запізнився, затримався дорогою і ось-ось прийде. Про всяк випадок йому залишили перепустку.

На другому поверсі, біля кабінету начальника карного розшуку, хлопців попросили зачекати. Вони повсідалися на довгих дерев'яних диванах і з цікавістю розглядали співробітників, які проходили повз них. Здебільшого це були літні або середнього віку чоловіки у напіввійськовій формі.

Один з них на мить затримався і, піднявши руку, голосно відкарбував:

— Вітаю нове поповнення лав карного розшуку!

— Дякуємо! Ми також раді… Постараємося… — хлопці відповіли невлад.

Звідкілясь вигулькнув дженджуристий хлопець у новенькій гімнастерці, підперезаний широким ременем, підійшов до Боровика.

— А я тебе знаю, — сказав він, — бачив на міських змаганнях весною. Спритно ти відчухрав тоді призера. Це добре, що в нас у розшуку будуть такі боксери. Може, й мене підучиш? — підморгнув він Боровику. — Я Огарков, — відрекомендувався він, — помічник уповноваженого.

— Чий помічник? — не зрозумів Анатолій.

— Нічий. Це посада така. Перша — помічник уповноваженого, потім — уповноважений, а найвища — оперативний уповноважений. У нього в підпорядкуванні ціла група уповноважених та помічників.

Розмовляючи, Огарков увесь час поправляв гімнастерку, ремінь, пересував на ньому револьверну кобуру, явно бажаючи похизуватися перед хлопцями своїм військовим обладунком. А кобура була й справді чудова — новенька, з темно-коричневої шкіри — і прикріплювалася до ременя зовсім не так, як у військових або міліціонерів.

Переконавшись, що новачки звернули увагу на його зброю, Огарков пояснив, що ця кобура зроблена на замовлення, її майже не помітно під цивільним піджаком. І він, Огарков, недавно її спеціально пошив у майстра. Коли хлопці одержать зброю, то він зможе влаштувати і їм такі самі.

Оволодівши увагою хлопців, Огарков змовницьким шепотом попередив їх, щоб не ніяковіли перед начальником карного розшуку, коли він почне кожного перевіряти на хоробрість.

Боровик одразу ж поцікавився, як випробовували його самого, і Огарков, озираючись на всі боки, зашепотів:

— Торік заходжу до начальника в кабінет і, як належить, доповідаю: такий-то прибув для вступу до карного розшуку. Начальник запитує: «Не боїшся?» Відповідаю: «Ні». Тоді він вигукує: «Зніми кепку!» — а сам зі столу виймає здоровенного маузера й одразу — бах! Дивлюсь — у кепці дірка. А він велить одігнути полу піджака і знову — бах! У піджаці теж дірка. Ну, я, звичайно, стою, тримаюся, розумію, що це випробування, перевірка. А він заховав у стіл пістолет, дістав два червінці, сказав, щоб кепку нову купив та піджак заштопав, і оголосив, що мене прийнято.

Біля них непомітно зупинився середнього віку чоловік у напіввійськовому костюмі й теж слухав розповідь. Як тільки Огарков скінчив, він ухопив оповідача за комір.

— Знову брешеш? Хоча б ви його відлупцювали, хлопці! Ану лишень, ходімо до начальника розшуку, він тебе не на страх, а на брехню перевірить.

— Що ви, дядьку Мишо! І пожартувати вже не можна, — ледве видерся захоплений зненацька Огарков.

— Знайшов кого розігрувати! Не турбуйтеся, хлопці, все у вас буде гаразд! — усміхаючись, сказав дядько Миша.

Розмова з начальником карного розшуку і справді виявилася зовсім не страшною. Михайло Миронович Чертов, невисокий, років на сорок чоловік, у міліцейській формі з двома ромбами в петлицях, мав солідний вигляд. Щоправда, суворі риси його обличчя пом'якшувала несподівана широка усмішка. Розмовляв він з хлопцями тепло, по-батьківському. Розпитував про рідних, про навчання та захоплення. Задушевна бесіда привернула до нього комсомольців.

Одначе настрій у них все ж був поганенький. Неждано-негадано звалилася їм на голову нова, незбагненна справа, що в один момент зруйнувала спокійне, налагоджене життя. Тільки Боровик був задоволений: правив теревені, кепкував з товаришів.

— Слухайте! — раптом похопився він. — А де ж усе-таки Льосик? Він так і не з'явився!

Хлопці обізвалися всі разом:

— Та страх узяв Льосика, страх. За годинник злякався!

— Точно!

— Чхати на цього піжона! Обійдемося без матусиних синків! — вирішив Нефедов.

Лайнувши ще раз дезертира Льосика, всі зійшлися на тому, що при нагоді поговорять з ним по щирості.

З дев'яти комсомольців чотирьох направили на роботу до районів, де проживали їхні батьки. П'ятьох — Боровика, Дорохова, Чекулаєва, Колесова та Нефедова — призначили практикантами в Іркутський обласний карний розшук. Усіх прикріпили до досвідчених оперативних працівників і звеліли наступного дня приходити на роботу.

І ось цей день настав.

Сашко згадав, що в інституті, коли вони з Женею Чекулаєвим прийшли по документи, їм сказали, що чекають їх назад після повної ліквідації злочинності. Але ж скільки тоді років виповниться Сашкові? Тридцять? А може, й цілих сорок. Буде вже не до навчання… Отож доведеться, мабуть, забути і про агрохімію, і про ґрунтознавство. Попереду тільки битва зі злочинцями. Учора секретар комітету комсомолу управління, ставлячи його на облік, казав, що карний розшук у міліції найбойовіший відділ, що в ньому працюють найсміливіші, найрішучіші люди. Щоправда, усе це секретар сказав між іншим, для того, щоб він, Сашко, коли станеться щось, приходив до нього за порадою і допомогою. Але ж чи під силу йому ця нова справа? Чи впорається він? Чи виправдає довір'я?

Закутавшись у ковдру, Сашко ніяк не міг зігрітися, його не переставали брати дрожі.

В квартирі було тепло, і він зрозумів, що морозить його не від холоду. Так само холодом брало його щоразу, коли оголошували наступну сутичку з новим боксером. Однак це нервове напруження вмить зникало, тільки-но він поринав під канати рингу. Ось і тепер Сашкові здавалося, що його одразу ж пошлють ловити бандитів, злодіїв або грабіжників. А як їх затримувати? Хто вони, ті майбутні супротивники? Які у них звички? Якої треба дотримуватися тактики, вступаючи з ними в сутичку? Різні чутки ходять про бандитську сміливість. Кажуть, що саночники, які грабують і вбивають перехожих вночі на вулицях, озброєні. Хлопці в інституті розповідали, як на Єрусалимському кладовищі мало не півдня точилася перестрілка з бандитами, які забралися в склеп. А як поводитися, коли одразу ж пошлють когось ловити? І зброї у нього нема. Пообіцяли видати револьвер, коли вони його вивчать і складуть залік із стрільби. До заліку з стрільби він готовий хоч і зараз. Із дрібнокаліберної гвинтівки норму на ворошиловського стрільця склав, з пістолета стріляв хоч і небагато, але виконав норми третього спортивного розряду.

«Найголовніше, не розгубитися попервах, а то помилку або прорахунок вважатимуть за страх. І спробуй доведи, що ти не боягуз. Гаразд, діятиму відповідно до обставин», — заспокоїв він сам себе і почав обдумувати, в чому краще йти на роботу. Він бачив, що співробітники одягнуті пристойно і більшість у напіввійськових костюмах, до гімнастерок попідшивано білі підкомірці, хромові чоботи начищено до блиску. Але такого одягу в нього не було, і він вирішив, що найкраще одягнути святковий костюм, синій, шевйотовий, майже новий. Щоправда, тут одразу виникали складності. До костюма належить узувати туфлі. А коли пошлють за кимось стежити? На вулиці ноги враз закоцюбнуть. Значно краще валянки. Але вони не нові, з латками, і в них, мабуть, незручно з'являтися вперше. Ось що: він одягне костюм і черевики; коли й пошлють кудись, померзне трохи. Мати, звичайно, почне питати: «Чого вирядився? Куди зібрався?» Доведеться збрехати, що після інституту йде до Будинку культури або на студентський вечір. Хлопці ще під час проходження медкомісії домовилися не розповідати вдома про карний розшук. Ще невідомо, як усе обернеться. Що не кажи, іспитовий термін.