Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 9)
Мехоператор з молодечим завзяттям готується кинутись у суперечку і раптом завмирає. У центрі екрана, в розпливчастому багатокутнику, проступає чиєсь перекошене стражданням обличчя з божевільними очима.
— Хто це? — бурмоче інженер, мимохіть відступаючи від екрана.
Мехоператори дивляться на письменника. А той геть розгубився:
— Це… це…
Тепер і інженер повернувся до нього:
— Ви знаєте його?
— Здається, знаю… Бачите, я моделював у пам’яті машини різні ситуації й сюжети для майбутнього роману. І це… Це може бути герой мого нового твору. Власне кажучи, навіть ще не герой, а тільки заготовка. Я весь час змінюю сюжет, щоб з’ясувати, як у зв’язку з цим зміняться герої. Але, можливо… Бачите, до мене на цій машині працювали автоконструктори, випробовували нові моделі автомобілів. А потім… потім один з моїх персонажів чомусь уперто ставав гонщиком. І ось я подумав…
— Зациклений імпульс, — категорично промовляє молодий оператор.
— Але ж у такому випадку щоразу, коли я стираю з пам’яті машини відпрацьовану ситуацію, він, так би мовити, залишається існувати, — бурмоче письменник. — О боже, уявляю, що випало на його долю…
— Здається, він хоче щось спитати, — каже інженер, торкаючись письменникового плеча кісточками зігнутих, пальців так, ніби обережно стукає в зачинені двері.
Губи на екрані роблять один і той самий рух. Шум, свист, — і зображення спотворюється. Перешкоди раз у раз заглушають слабкий голос. Оператор нагинається, притуливши вухо до шторки репродуктора, напружено прислухається.
— Він каже “навіщо”…
— Навіщо? — повторює за ним письменник. — Природне запитання для героя моєї майбутньої книги. Його цікавить, навіщо я породив його на світ, навіщо він мені потрібен.
Оператор люб’язно вмикає мікрофон увідного пристрою, і письменник дуже тихо, уявляючи, яким громом прозвучать його слова в машині, промовляє:
— Радий зустрітися з тобою. Якщо ти справді виник внаслідок зацикленого імпульсу, уявляю, які випробування випали на твою долю. Пробач нам. Зате ти — єдиний із створеного мною світу, хто зміг розгадати таємницю свого існування…
Письменник говорив довго. Його слова були звернені не тільки до його героя, а й до всіх присутніх. Йому здавалося, що ремонтники слухають його з цікавістю, а за таких умов він міг говорити годинами, час від часу відкидаючи пасмо волосся з чола й голосно видихаючи повітря. Він пояснив, що створення моделей автомобіля чи літака у пам’яті обчислювальної машини, їх випробування дають змогу поліпшити їх конструкції, запобігти аваріям справжніх — з металу й пластмас — автомобілів та літаків з людьми на борту. Так само моделювання життєвих ситуацій дасть змогу йому, зокрема, народити нову ДУМКУ, написати кращий роман і цим удосконалити справжніх — з плоті й крові — людей, зробити справедливішим суспільство. Він, звичайно, розуміє, що вигаданому ним герою нелегко десятки разів умирати й відроджуватись. Але він виконує благородну місію — допомагає з’явитися на світ найвеличнішому — НОВІЙ ДУМЦІ. Бо, врешті, найцінніше — це інформація, завдяки якій вдосконалюється світ. І якби не цей вигаданий герой, цілком можливо, люди не знали б чогось дуже потрібного та важливого, необхідного для поступу.
Отак говорячи, письменник весь час поглядав то на людей навколо себе, то на екран, ніби перевіряючи, яке враження справляють його слова.
По випнутій голубуватій пластмасі безперервно пробігають якісь хвилясті лінії, спотворюючи обличчя людини на екрані. Письменникові раптом починає здаватися, що там не чужий, уперше побачений образ, а добре знайома людина — та, з якою вони разом вчилися в школі, закохалися в одну дівчину з голубою жилкою на скроні, посварились, і спочатку здавалося — назавжди. А потім зустрілися на фронті, і колишній однокласник врятував йому життя, допоміг повернутися додому живим, повірити в благородство й доброту… Письменник шукає слова втіхи для людини, що перебуває по той бік екрана, й не знаходить їх. Нахилившись до мікрофона, промовляє:
— Так само, як людина, кожна нова думка народжується, в муках. І нічого тут не змінити, адже це не просто випадковість, а закономірність. Іншого шляху немає. Зрозуміло?
Губи на екрані ворушаться. Вдивляючись у них, вслухаючись у тріск і шум, що лине з репродуктора, письменник намагається розібрати чи бодай вгадати відповідь свого героя. Але марно. Він запитливо дивиться на тих, хто його оточує. Мехоператор квапливо відводить погляд. А губи на екрані ворушаться, повторюючи одне й те саме слово. І той з присутніх, хто розчув чи вгадав відповідь, навряд чи ризикне вимовити її вголос…
ВІДВІДИНИ САМІТНИКА
Гете
Сьогодні чудовий день, Елі. Чому ти досі не на озері?
— Рей не повернувся з міста, тату. Коли повернеться, підемо.
— Ну, йди поки що сама, поплавай.
— Я тобі заважаю, тату?
— Ти мені ніколи не заважаєш, дівчинко. Просто я зараз візьмуся до однієї дуже неестетичної роботи.
— Це… настурції, еге ж?
— Та вони, вони.
— Тоді я піду. А ти скажи Реєві, де я… Ой, тату!
— Ну, що таке?
— Я забула тобі сказати. Коли ми з Реєм учора ходили разом по місту, якийсь дідуган біг за мною і гукав мене на ім’я, і в нього текли сльози. Раніше ніколи такого не було.
— А ти що йому сказала?
— Як завжди, коли мене впізнають: “Пробачте, ви помилились”. А він так дивиться, головою хитає і шепоче: “Не вірю, не вірю!”
— Молодець, старий… О, он і Рей підлітає! Біжи зустрічай…
Добра все-таки річ — самітництво! Якби, звичайно, не настурції. На них щороку товстим шаром сідає тля. Ще й ніби дражниться, напасть. “Що, з’їли з вашим збалансованим біоценозом?” Отрути б на тебе!
Андрій Ілліч почав був оббирати м’яку тлю, що розповзалась під пальцями, але скоро зрозумів, що не обчистить клумбу й за ціле літо. Тоді він випростав затерплі ноги, потягся і встав, знову сповнюючись благодушністю. Довкола цвіла його садиба. Заспокійливе дзижчання золотих бджіл на жасмині; струмок, порослий жовтцем та стрілицею і ще якимись ліловими парасольками, і загадкового походження пес Буян, що лежить спозарання в лопухах за струмком на боку з роззявленою пащею. Здох собака, та й годі. А втім, побоювання марні: ось кашлянув, не прокидаючись, певне, якийсь нахабний мурах заповз у горлянку. Мурахи годуються тлею. Знайти б мурашник і запрограмувати на бурхливе розмноження… А потім тікати від мурашиного потопу? Е ні. Цього разу потерплю, а наступної весни… Жодної настурції! Посаджу жоржини, флокси, буде густо й розкішно.
Остаточно заспокоївшись, Андрій Ілліч засунув руки в кишені білих штанів і повернув був додому, коли нараз відчув спиною холод, а вухами — характерне сипле посвистування. За посадкою рожевих кучерявих півоній, за джунглями аґрусу лавірував чийсь білий гравіхід.
— Куди, бодай тебе! — загорлав Андрій Ілліч і кинувся, потрясаючи кулаками, назустріч машині.
Гравіхід, прооравши луг, усією вагою підім’яв аґрус і скінчив свій шлях, наваливши носом гору землі на півонії.
Мабуть, ожив у Андрієві Іллічу, оскільки буття визначає свідомість, патріархальний садовласник з зарядом солі в рушниці й електрифікованим парканом. В усякому разі, Ведерников мало не зірвав голос, лаючи жінку-водія і єдину пасажирку.
Раптом він упізнав цю жінку.
І стало Андрієві Іллічу жарко не по-літньому, а так, ніби всадили йому дозу пірогеналу — стародавніх ліків, від яких кидало, в доменний жар. Руки й ноги обм’якли.
Зовсім інакше бачив він тепер, яких зусиль докладає вона, силкуючись руками підняти ковпак кабіни. Можливо, один гравіхід з тисячі, — нервова, чутлива, немов кінь, майже розумна біомашина, — могла отак вийти з ладу на ходу, стати байдужою і незворушною брилою, схожою на легендарний паровоз. Але теорія ймовірностей не для цієї жінки.
Ведерников, сопучи й обливаючись потом, допомагав відкидати ковпак.
Тридцять років тому він не менше двох-трьох разів на день уявляв собі таку зустріч з Нею. Саме таку, неодмінно пов’язану з якоюсь аварією чи нещасливим випадком, до того ж він, Андрій Ілліч, відводив собі роль рятівника.
Нарешті купол піддався їхнім зусиллям. Жінка присіла, збираючись зіскочити, і простягла руку за опорою. Не можна сказати, що три десятиліття не наклали на неї відбитка, — думав Андрій Ілліч, квапливо підставляючи їй долоню, — одначе, відбиток цей принадний. Нова якість. Чарівність стала величністю, жінка — королевою.
Ті ж самі ощадливо-впевнені рухи великого, гнучкого тіла, і знайомий жмут солом’яного волосся на тім’ї, і свіжість великого рота. Навіть ріжки комірця сорочки, як завжди, довгі й гострі: рукави закачані до ліктів, барвиста дівчача безрукавка, замшеві штани в обтяжку, — може, може собі дозволити!
Звісно, Ведерникова вона не впізнала, проте не здивувалась, коли він назвав її на ім’я й по батькові: Ель на Максимівна. Слава є слава.
Андрій Ілліч запропонував пройти в дім. Так, нинішня техніка омолоджування робить неймовірне: шкіри Еліни не скривдила дряхлість, і серце її билося легко. Чому ж ні голос її, ні хода не були молодими?
…Це більше, ніж утома. Душа надміру обережна, і навіть не здоровий глузд олікує її, а повсякчасна обава будь-якої, турботи. Носимо себе, наче вази з тонкого кришталю. Старість людей, які не знають, що таке задишка, кволість, вікові хвороби…