Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 (страница 22)
Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка про те, що старшому офіцерові теж будуть непереливки.
Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.
Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.
— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?
— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.
— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.
— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!
— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.
Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки з руку.
Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.
Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп.
Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли з неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.
І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.
Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворно велетенського восьминога.
У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.
Але загибель була неминучою. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.
Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.
Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття буЛи приємними. Минула година, друга, і в ньому, виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходбм. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючії закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й сам стати Виходом.
Іван Кирій
СТО КЛЮЧІВ
Інспекторові карного розшуку старшому лейтенанту Вознюку останнім часом явно не щастило. Вже більше тижня він займався крадіжкою в школі (обікрадено фізичний кабінет) і ніяк не міг вийти на слід грабіжників, а тут ще одна прикрість (ех, бодай не згадувати!) — мало не з-під носа у. нього втік інший злодій.
А було це так. Вирішив він поїздити вночі по території свого району, побути біля обікраденої школи з пересувною міліцейською групою, щоб побачити, як і чим живуть нічні вулиці, проникнутись їх таємницями, дещо уявити. Сподівався: може, це підкаже йому шляхи пошуку злодіїв. До другої години ночі проїздила група без пригод, а о другій п’ятдесят по рації передали, що в промтоварному магазині по вулиці Будівельників спрацювала сигналізація. За кілька хвилин міліціонер-водій різко загальмував “оперативку” навпроти магазину, освітивши вхідні двері потужними фарами. Ще з машини Вознюк побачив, як за скляними дверима заметушилася чорна постать людини. “Злодій!” — майнуло в голові. Разом зі старшим групи він з пістолетом у руці кинувся до магазину. Але злодій виявився меткіший, перед самим носом у Вознюка вискочив з дверей і побіг щодуху, тримаючи в правій руці чорний портфель.
“Стій! Стій!” — гукнув утікачеві Вознюк. Відчувши, що його наздоганяють, злодій оглянувся й кинув Вознюкові під ноги портфель. Вознюк перечепився за нього і впав, боляче вдарившись грудьми об асфальт. Цих кількох секунд затримки вистачило злодієві, щоб завернути за ріг магазину, перетнути скверик і немов крізь землю провалитись. Поки викликали собаку, пішов дощ, і на цьому все закінчилось.
Вранці на оперативній нараді начальник відділу майор Лужний висловив Вознюкові своє невдоволення й звелів взяти на себе і цю справу.
— Зуміли проґавити злодія — зумійте його й знайти! — заявив категорично.
Не уявляючи поки що, як це можна практично зробити, Вознюк рвучко встав зі свого місця й голосно сказав:
— Слухаю, товаришу майор!
Він усвідомлював свою вину і добре розумів начальника. У місті серед білого дня вчинено кілька квартирних крадіжок, обікрадено школу в їхньому районі, злодіїв і досі не знайдено, а тут така нагода… Може, це якраз і був той злодій, який вчинив усі ці крадіжки…
Одне слово, було від чого переживати Вознюкові.
Переживав разом з Вознюком і лейтенант Коваленко, з яким вони дружили, сиділи в одному кабінеті й розплутали не одну складну справу. Однак, будучи завжди оптимістом, Коваленко тут же заспокоїв товариша:
— Не журись, удвох будемо вести цю справу, я тобі допомагатиму. Як казав бравий Швейк — ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно та буде.
Справді — якось, бо у Вознюка, крім портфеля злодія, в якому знайшли сотню найрізноманітніших ключів від внутрішніх замків, та, крім слідів взуття у тамбурі магазину, більше. не було нічого, за що б можна зачепитися.
Правда, на ручці портфеля і кількох ключах експерти знайшли відбитки пальців злодія, але їх не виявилось у спецкартотеці, що засвідчувало: злодій ще не притягався до кримінальної відповідальності. Ні про що не говорили і сліди взуття злодія. Таких підошов черевиків сорок третього розміру у місті тисячі.
Але з чогось таки треба було починати, і на другий же день Вознюк почав з того, що перевірив схожість фотовідбитків підошов злодія з магазину на вулиці Будівельників і слідів, залишених у фізкабінеті двісті дванадцятої школи на вулиці Челюскінців. До школи злодій заліз через вікно першого поверху, взяв у фізкабінеті магнітофон, два фотоапарати, лінзи та японський транзистор завідуючого кабінетом і виліз теж через вікно. Особливо чіткі сліди підошов черевиків злодія лишились на широкому, пофарбованому білилом підвіконні, коли він стрибав додолу.
На превелику радість Вознюка відбитки тих і тих слідів були ідентичними, що підтвердила й експертиза, і він тепер знав, що фізкабінет школи і магазин обікрала одна людина.
Не менше зрадів цьому і лейтенант Коваленко. Невеличкий на зріст, але міцно збитий, весь ніби натоптаний, він жваво ходив по кабінету, і кругле, дбайливо виголене обличчя його аж сяяло від задоволення.
— А чого? — казав він тоненьким, схожим на жіночий, голосом. — Це вже, можна сказати, щось.
Худорлявий Вознюк скупо всміхнувся у недавно заведені чорні вуса.
— Рано радіти. Більше ж про злодія ми нічого не знаємо. Може, це був гастролер. Шукай тепер його по всьому Союзу, — і глянув на товариша блискучими чорними очима.
Коваленко поторкав товстими пальцями правої руки свого кирпатого носа:
— Одинаки-гастролери зараз не в моді. Наш це, міський злодій, до того ж недосвідчений, коли поліз у магазин із сигналізацією. Або п’яний. З двох одне.
Вознюк з сумнівом похитав головою.
— Так чи інакше, а роботи нам ще дуже багато.
Минуло кілька днів, а в справі “Сто ключів”, як назвав її Вознюк, нічого не прояснилося, хоч вони з лейтенантом Коваленком займались нею до втоми, іноді забуваючи й пообідати. Вони ще раз поговорили з продавцями магазину на вулиці Будівельників, цікавлячись, чи не запам’ятав хто з них якогось підозрілого покупця, з допомогою дільничних інспекторів перевірили тих, хто раніше судився за крадіжки. Але все даремно. Продавці нічого не^могли пригадати, а всі підозрювані мали незаперечне алібі.
Нічого нового не дало й повторне лабораторне дослідження ключів, частина з яких була фабричними.