Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 (страница 8)
— Все одно не повірите. — Інженер насилу вимовляв слова, губи його тремтіли. — Я не вбивав її. У нас часто бували кварки через те, що вона не мала дітей. Під час одного такого скандалу я штовхнув її, вона впала і вдарилася потилицею об радіатор. Я намагався привести її до тями, але даремно — вона була вже мертва.
— І ви потай вирішили поховати її в підвалі.
— А що мені лишалося робити? Я дуже перелякався— хто б міг повірити, що це сталося випадково.
— Коли б усе було справді так, як ви розповіли, то експерт потвердив би нещасний випадок і незумисний характер убивства. А тепер уже ніхто не повірить — занадто пізно.
— Я розумію. Але все відбувалося саме так, як я вам розповів.
— Рідні вашої колишньої дружини не розшукували її?
— Рідних у неї не було — вона виховувалася в дитбудинку.
— А знайомі, сусіди, зрештою! Вони не цікавилися, де ділася ваша дружина?
— Тісного контакту з сусідами в нас не було. Вони знали про наші чвари і, мабуть, думали, що все це скінчиться розлученням. Згодом… після її… Одне слово, я розповів сусідам, що ми розлучилися… Іноді казав їм, що випадково зустрічав її з новим чоловіком…
— А навіщо ви закопали тіло в підвалі свого сусіди?
— Коли стемніло, я заніс її вниз, у підвал. І там помітив, що двері сусіднього підвалу не замкнені. Я й подумав, що для мене буде безпечніше, коли…
— За все це ви відповідатимете перед судом.
— Я вам розповів усю правду… Повірте мені!..
— Правду треба було сказати десять років тому. До того ж ось уже скільки часу ви вводили в оману слідство, намагалися спрямувати його по хибному шляху. Навіщо ви назвали мені неіснуючу адресу вашої колишньої дружини?
— А що я мав робити? Я розраховував на те, що ви повірите, а сусіди потвердять факт нашого розлучення. А вони були певні, що ми таки розлучилися.
Коли інженера вивели, я запитав капітана:
— Як це ти здогадався, що вбивця саме він, а не хтось інший?
— Переглядав свої записи в блокноті і помітив, що одна адреса лишилася в мене неперевіреною — та, яку мені дав інженер. Крім того, сама його поведінка викликала у мене підозру. Спочатку він уперто відмовлявся відповідати на мої запитання, а дізнавшись про вбивство — зразу став балакучим. Коли ж я з’ясував, що адреса його колишньої дружини вигадана, то вже не сумнівався: вбивця — він.
— А як ти вважаєш, правду він сказав про обставини її смерті? — запитав я.
— Хто його зна? Може, й правду. Але надто вже запізніле зізнання.
Капітан запалив сигарету, відкинувся на спинку крісла, і обличчя його потонуло в сизій хмарці диму.
Василь Головачов
УТІКАЧ
Вертоліт знизився до чотирьохсот метрів і, накренившись, пішов по колу.
— Бачите жовту пляму? — спитав пілот Березіна. — Це і є Драконова пустка, посередині — Ікло Дракона.
Ікло — зовсім гладенький кам’яний палець діаметром майже сто метрів і заввишки трохи більше трьохсот. Палець був оточений великим піщаним “оазисом”, з трьох боків його обступала тайна, а з четвертого захищало положисте, зранене фіолетовими тінями бескеття Салаїрського гірського кряжа.
— Давай униз, — вказав рукою Березін.
Пілот повернув штурвал, і вертоліт провалився вниз, заревівши мотором уже біля самісінької вершини скелі.
З трьохсотметрової висоти Драконова пустка здавалася нескінченною пустелею, на диво рівною і гладенькою. Ні камінця, ні кущика Березін на ній не помітив, незважаючи на свій дванадцятикратний бінокль. Холодний жовток сонця над обрієм і білястий пустий небозвід довершували картину мертвого спокою, що панував у природі.
Лічильник Гейгера і дублюючий дозиметр Березін увімкнув іще в повітрі, але вони мовчали — підвищеної радіації над Драконовою пусткою не було. І все-таки щось було, коли його, експерта Центру по вивченню швидкоплинних явищ природи при АН СРСР, відрядили сюди.
— Ти часом не знаєш тутешніх легенд? — спитав Березін, підходячи до краю майданчика.
— Не знаю, та… алтайці кажуть — лиха тут земля. Звірина коло пустки не живе, люди теж її чогось обходять. За переказами, у цих краях оселився дракон, який своїм диханням висушує серця людей…
— Поетично… і загадково. Радіоактивності нема, звичайний фон, і це дуже дивно. Бо два дні тому…
Два дні тому в районі Салаїру знялася магнітна буря з центром у зоні Драконової пустки, а супутники зафіксували тут ще й джерело радіації. Березін вилетів до Салаїрського кряжа одразу, тільки-но в Центр надійшла телеграма, але, виходить, поки він збирався, джерело радіації знову зникло.
— Дуже дивно, — повторив Березін замислено.
Пілот визирнув з кабіни. На його обличчі, похмурому од природи, відбилося занепокоєння.
— Нічого не відчуваєш? Мені чомусь кортить дати дьору звідси, і якнайшвидше.
Від цих слів Березіну стало не по собі. Йому раптом здалося, що в спину пильно дивиться хтось чужий…
Відчуття незатишності було таке гостре й реальне, що він мимоволі позадкував, роззираючись і витираючи спітнілі долоні. Багато кілометрів навкруги не було жодної душі, крім їх двох, але відчуття погляду не зникало, навпаки, воно посилювалось і нарешті стало нестерпним.
— А, хай йому чорт, поїхали!
Березін ретирувався під сумнівний захист вертольота, заліз у кабіну й зачинив дверцята.
— Ага! — пробурмотів пілот. — Теж припекло?
Вертоліт злетів у повітря, під ним пропливли і побігли вниз прямовисні скелі, що поступилися місцем жовто-оранжевій, рівній, як стіл, поверхні пісків. Ікло Дракона віддалилося…
— Сядемо на пісок? — спитав Березін, усе ще дивлячись на таємничу скелю, дивовижну примху природи, що звела ідеальний обеліск у центрі піщаного масиву.
А може, Це праця людських рук? Однак хто, коли побудував це, і головне, — навіщо?
Пілот заперечливо похитав головою.
— На пісок не можна.
Через кілька хвилин вертоліт завис над вузенькою смугою землі біля стіни лісу і спружинив на лапи.
Тільки тепер Березін звернув увагу на те, що ліс, починаючись усього кроків за п’ятдесят, був якийсь дивний — суцільний сухостій. Карячкуваті стовбури переплелися безлистим віттям, утворюючи, скільки сягало око, мертву сіру смугу вздовж піщаного пляжу. Живий, зелений ліс починався за цією смугою.
Березін, здивовано розглядаючи колючі паростки всохлого кедрового стелюха, подумав: чи не пролітала тут колись сарана, але пілот гукнув його, і він повернув назад.
— Дивись. — Пілот підняв камінь і жбурнув на далеку піщану гладінь. Камінь упав і зник, ніби пірнув не в пісок, а у воду. — Трясовина.
— Трясовина? — здивувався Березін. — Тож-бо й пісок такий гладенький — ні барханів, ні брижів… Трясовина!.. Аж на два десятки кілометрів?
— Факт. Коли починається вітер, пісок ніби тече, сам бачив. Ну як, братимеш проби?
— Неодмінно. А завтра заберемо помічника, перевеземо намет і все необхідне. Відчуваю, доведеться позагоряти.
І Березін енергійно взявся до роботи.
За півгодини, коли він узяв потрібні проби грунту, зробив виміри і збирався віднести прилади до вертольота, обрій удалині над центром піщаної плішини раптом спалахнув бузковим полум’ям, піщана рівнина стала дибки, і через кілька секунд гарячий вихор, ревучи, налетів на ліс.
Повітряна хвиля відкинула Березіна далеко в колючі зарості сухого лісу. Поки він вибирався, дряпаючи тіло гострим суччям, ревіння трохи вщухло, ніби віддалилося. Тепер воно було схоже на ревіння водоспаду, яке чулося зблизька.
— Живий? — гукнув до Березіна пілот.
— Хтозна! — похмуро відповів той.
Через щільну жовту хмару пилу його не можна було розгледіти.
Березін попрямував на голос, затискуючи ніс носовичком, обійшов вертоліт, якого бачив невиразно, і сів поруч.
— Що це було?.. Ну й запах, чуєш?
— Чую. — Пілот закашлявся. — Вертоліт он перекинуло, доведеться тепер попотіти, поки поставимо на лапи. А шарпнуло саме в районі Ікла, недаремно мені хотілося вибратися звідти.
— Метеорит? Чи випробування балістичної?
Пілот знизав плечима, знову закашлявся, прикриваючи рот долонею.