Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 (страница 36)

А сьогодні я прокинувся, коли за вікном, надійно відгороджені бетонними стінами, вирували стихії. Блискавки вогняними швами прострочували темне небо, наче міцно зшиваючи його з морем, з островом, зі мною. Різниця потенціалів між хвилями й хмарами — цими обмотками гігантського кондесатора — досягала восьмисот мільйонів вольтів. Мені тепер це точно відомо, адже вимір’ювальні прилади і зонди стали ніби моїми власними органами і показання їх перетворюються у сигнали, що біжать по моїх нервових волокнах до мозку.

Я вийшов з приміщення, і мої барабанні перетинки здригнулися від гуркоту. Грім небесний і грім морський злилися воєдино. Хвилі з божевільною впертістю штурмували неприступні скелі.

Море й справді збісилося. Я відчував, як здригаються хвилерізи, ніби зуби в роті, хитаються сталеві опори при вході в північну бухту. Велике каміння море шпурляло на берег, як із пращі.

Один за одним ішли на мене в атаку багатотонні вали, розбивалися об бетонний щит, але підносилися, розбиті, піднімаючи торочкуваті знамена, збираючи під них нових бійців. Здиблювалися коні, і шипуча піна капала з їх розпалених, розідраних ротів і ніздрів. Вигинали хижі спини чудовиська, вперто й методично били тарани.

Та раптом у моєму мозку сильніше за грім і удари хвиль зазвучав сигнал біди — три крапки, три тире, три крапки — три літери, від яких холоне кров: “SOS”, “SOS”…

Миттю повернулися мої вуха-локатори, нахилилися мої антени, запеленгували сигнал. Локатори намагалися вловити, мої підводні й надводні очі намагалися побачити, що там відбувається, хто кличе на допомогу. Мої руки — швидкісні катери — вже напружилися, готові мчати на допомогу туди, куди я їм накажу.

Нарешті я побачив, чи, точніше, відчув невелику учбову шхуну — тепер іграшку хвиль. Я побачив її рангоут і досконалі обриси корпусу, зараз такі жалюгідні і якісь несправжні.

Справжніми були тільки хвилі та я. Їм доводилося рахуватися зі мною, а мені — з ними.

Ось величезна хвиля, регочучи на все горло, звалила шхуну собі на плечі, трусонула її корму так, що перо руля стало в нейтральне положення, і жбурнула вниз, у вир, уже з обірваним штурмтросом.

Та враз простягнулися, розштовхуючи хвилі, мої руки-катери, помчали із швидкістю десятків вузлів, і на кожному — робот, готовий точно і безвідмовно виконати будь-яку мою команду.

Міць і лють хвиль були безмірні, та на моєму боці, крім моїх м’язів — могутніх турбін, були найтонші розрахунки, що народжувалися набагато швидше, ніж блискавки бурі.

Права моя рука майже доторкнулася до шхуни. Щоправда, рука тремтіла, неспроможна здійснити точних розрахунків, і доводилось давати поправки — сотні поправок за хвилину. Двигуни не встигали підкорятися. Катер звалився в ущелину між двома хвилями, диферент на корму склав двадцять сім градусів. Я ледве встиг вирівняти його, щоб наступну хвилю стріти у всеозброєнні.

Ще гірше було з лівою рукою — з лівим катером. Він розвернувся на крутій хвилі, клюнув носом і не встиг вирівнятися. Вода затопила клапани, які регулюють подачу мастила на турбіну. З надривом працювали циркуляційні насоси. Крен на борт досяг сорока двох градусів.

Зірвалися глухо принайтовлені предмети, і тоді зраділі хвилі могутнім ударом поклали катер на борт під кутом сорок чотири градуси — межею для остійності. Я відчув, як напружилися й затріщали м’язи на лівій руці, і знав, що так само — тільки набагато сильніше — тріщить і рветься оснащення, загрозливо скрипить корпус катера, вода захльостує двигун.

“Ліво на борт”, — подумки скомандував я.

Тьмяне сонце ніяк не могло розірвати туман над вигнутою лінією горизонту.

Робот Тім виліз на щоглу, закріпив фал. Звився мій прапор — прапор рятівників.

Звичайно, коли б на катері були люди, вони б не перенесли такі маневри. Відстань між катером і шхуною неухильно скорочувалася — 10 кабельтових… 4… 3… Здригаючись корпусом, катер зупинився у загрозливій близькості від шхуни на притихлій від такої зухвалості хвилі.

Другий катер підійшов одночасно з другого боку.

Тепер я побачив напружені обличчя людей на шхуні, які з надією вглядались у рятувальні судна. Особливо вразило мене бліде, аж посиніле обличчя зовсім юного курсанта. На цьому обличчі, що ніби пливло в тумані, виділялися лише благаючі очі й тремтячі губи.

Права моя рука зробила кидальний рух. Тієї ж миті иравий катер вистрілив буксирним кінцем.

Його піймали й закріпили на шхуні.

Ліва рука чекала. Їй було важко, її судомило, але й вона зробила такий самий рух, як права.

Другий буксирний кінець закріпили на борту.

Тепер я тримав шхуну двома руками, перебираючи канати, відводив їх і вирівнював. Шхуна ковзала по хвилях, провалювалась, і тоді я висмикував її з безодні. У мене було таке враження, ніби я намагаюся втримати у воді голими руками дуже сильну слизьку рибину.

Мозок працював з найвищим навантаженням, даючи команди обчислювальній машині. Машина робила мільйони розрахунків. У мене обертом ішла голова, треба було переключитися на захисний режим, та я боявся, що за той час, поки буду переключатися, на мить втрачу контроль над рукою-катером. Обличчя курсанта все ще пливло переді мною, ледь розмите, затуманіле. Я спитав себе, чи це жартують клітки сітчатки очей, чи клітки пам’яті? Та шукати відповіді було ніколи.

Кілька разів сильно смикнуло праву руку, гострий біль пронизав її від кисті до передпліччя. Я ледве не випустив каната. Мої пальці мимоволі розтискувалися. З’явилося відчуття, що зник середній палець. Я мимоволі кинув погляд на руку, стиснуту в кулак. Середній палець був зовсім білий, неживий. Треба було негайно розціпити кулак, розслабитись. Але тоді…

Люто завиваючи, сіро-зелений вал завертів білі вуса піни й ринувся на катер. Навалився на нього, підім’яв. Катер клюнув носом, потім вирівнявся і одразу ж провалився кормою.

Жорна оберталися в моїй голові, червона пелена заслала очі. Та й скрізь неї я бачив те ж юне обличчя, якому загрожував вал з білими вусами, готовий змити і його, і мене, і ще мільйони крихітних живих острівців. Цей вал здавався мені посланцем і зброєю природи, нещадної до своїх витворів, якщо вони слабкі. А щоб стати сильним, щоб встояти проти зазубрених гребенів, є тільки один шлях — злютуватися, стати смугою суш, упертися всією масою і не дати себе зсунути. І тоді море, не змігши знищити нас поодинці, вгамується, стане слухняним і ласкавим, почне наносити пісок і каміння, розширюючи і укріплюючи ту смугу суші, яка виявилася сильнішою від нього.

Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.

Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.

Тільки б не розігнути пальці!

За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.

Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.

Рука заніміла. Пальці розціпилися…

Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.

Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.

Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.

Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.

Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.

— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.

— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?

— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.

— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…

От коли він зареготав на все горло.

— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…

Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.

Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…

До скорого, дуже скорого побачення!

Борис”.

Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.

І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.