Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 (страница 31)

“Могли ж, — думав я, — бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілком різні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти… Як довго вони рухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової парості був мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців, а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок я почув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, і відразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння… Своєю незвичайністю і незрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувся розшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринули на мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище, вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою, відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастично повільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вони обвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потім поставали з глибин, мов гігантські левіафани…

Обвал льодяних брил — це й стало причиною такої дивної повені…

Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінно відкидало назад, і я так і не 8 міг дістатися до палатки, в якій лишився хворий йєті.

Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалося каміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, я не відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати — я знову програв! Програв остаточно!

“Вгамуйся, — сказав я собі. — Вгамуйся… З самого початку цей йєті здавався надто великим дарунком…”

Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцем і виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершини населялися з віку у вік мстивими й лихими богами — шерпи завжди відчували щось загрозливе у цій холодній, майже неземній красі.

Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли він хоч трохи підсохне… Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, що мінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг. Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячими іскрами…

Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кілька годин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедро обвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг би створити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалися горбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул і шипастими стеблами білих маків.

Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд, та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неї несподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і його довгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий і зігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів — шерп іще не прийшов!

Хвіртка скрипнула.

Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини — варити чай.

Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики з квітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.

Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз — до селища. То була не така вже й гірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й вона залишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті, породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самим господарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівне дзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. З Ерлікханом, господарем великого пекла живих істот.

“Так, — думав я, — уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щоб знову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішники киплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасанга податися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями…”

Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачити предка, справжнього предка одного з нас — шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіх інших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори… Як грішник, шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, але воно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провів поруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.

Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки — рашки. Найдан був дуже старий, але волосся його ще не посивіло, і він зв’язував його в тугий вузол. Він надто давно жив у горах, у самотності, він надто багато передумав про смерть і життя, щоб сприйняти мої проблеми саме так, як хотілося б мені. Страх найдана перед втратами не мав нічого спільного з моїми страхами. В цьому світі все для нього перебувало у вічній, невпинній зміні форм, яким відповідають властиві лише їм хвилювання. Колесо життя… Найдан хотів загубити це колесо, тому й жив самотньо, подалі від суєти… Скарги і тривоги безглузді, промовляло його обличчя, життя слід сприймати таким, яким воно є…

Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможу повторити шлях у гори.

Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. До того ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив:

— Гіббозех! Гіббозех! Припини!..

Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим з такою священною ношею.

Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:

— Рай… Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цей світ тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани… Грунт раю — він із коралів і лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нема там. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радісним для серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літають над водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі там звуть один одного “любий” і “друг”… Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже — думки й діла істот усіх відомих і невідомих нам світів…

Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Я бачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство…

— Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, — шепнув найдан, — станемо на коліна.

Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинув на підлогу спальний мішок.

Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукував дивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” — “запалення мозку”.

— Брейн фівер! — тужливо кричав він. — Брейп фівер!..

Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, з такою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більше валятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет і кави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.

Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квітка маку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосом і багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги і опустивши очі.

Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішнього неба, вперті й мовчазні.

І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примули з жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів…

Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько — здавалось, я можу докинути до неї каменюкою — височіла прямовисна стіна льодів — батьківщина йєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині, та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.

Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні — вони встигли обрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненьким льодком.

Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою, ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.

Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думав про останній шанс — убити йєті.