Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 30)
— Чи зустріли ви розум у Всесвіті?
— Ні. Але шукаємо.
— Ми теж не зустрічали, не зустрічали розумних, тільки на Землі.
— Ви кажете — Землі? Ви були на моїй планеті?
— Не дивуйся, наші кораблі не раз досягали Землі. Ми довго вивчали вас, людей, і дійшли висновку, що ви надміру агресивні…
— То неправда!
— Правда, — вів далі голос. — Щоразу, коли Землю відвідували наші посланці, вони бачили там війни. Мабуть, вашою метою було винищення одне одного. Нам аж дивно бачити тебе тут…
— А ви коли востаннє були на Землі?
— Востаннє наші кораблі відвідали вашу планету, коли ми стояли на краю загибелі, а у вас точилися вбивчі війни. Воював якийсь Александр Македонський.
— Пізніше було ще страшніше — світові війни. — Нас не цікавлять війни. Ми мирна планета.
— На Землі, — гордо відповів Анатолій, — теж мир. Ось уже століття, як мир! Земляни живуть єдиною сім’єю у повній злагоді. Ім’я нашій людській спільності — комунізм. Ви не знаєте найголовнішого і найпрекраснішого періоду нашої історії.
— Розкажи нам, щоб ми повірили тобі…
Потім він слухав сам.
— Нас усіх давно вже немає. Ми загинули від радіації, що катастрофічно зросла на нашій планеті. Ти, пришельцю, говориш із машиною, що ввібрала в себе розум і почуття кожного з нас і в якій ми живі й у твоєму часі. Це — єдине, що нам вдалося зробити перед лицем смертельної небезпеки. Ми довго шукали планету, на яку б могли переселитися. Та клімат жодної з них нам не підходив. Жодної, окрім Землі. Ми могли б існувати тільки там. Але ми думали, що земляни знищать нас. Тоді наші вчені передбачили, що ви на Землі скоріше винищите одне одного, ніж у нас настане критична мить, і ми ще встигнемо колонізувати Землю.
Нам приємно чути твою розповідь… Ми раді за вас, землян, що ви стали вище воєн і тепер у мирі й злагоді здійснюєте космічні подвиги. Наш розум уже не може служити нам, бо нас давно немає, але він може бути корисний для вас. А ще ми даруємо вам свої міста і всю нашу планету…
Якими словами повідати йому на Землі про красу тих міст? Розумні істоти спорудили їх, ті грандіозні міста. Вони, мабуть, завжди стоятимуть перед його зором, народжуючи в душі гордість і тугу…
Над планетою пролітав рейсовий корабель. Анатолій зажадав од капітана зробити незаплановану посадку. Капітан завагався в доцільності її.
— Посадка вкрай необхідна! — рішуче сказав Анатолій.
Капітан дав команду готуватися до посадки. Він навіть не міг уявити собі, яку звістку понесе корабель з цієї планети на Землю.
Віктор Савченко
НОЧІВЛЯ В КАРБОНІ
Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського однодумцем, але делікатні натяки на те, що машина часу, коли й не ідея фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором біостратиграфії знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані якоюсь дивною символікою, прилади й деталі, котрі Заміховський намагався хутко прибрати з видного місця. А в товстому лабораторному журналі з’являлися тим часом нові и нові записи про вік порід, що його Заміховський визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуйною досі точністю. Якось учений, переглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:
— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.
Те зауваження було продовженням старої розмови про реальну, хоч і нелегку можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу. Бо така машина, на думку Чумака, поки що може бути тільки в уяві.
— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів тоді Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули.
Невдовзі після тієї розмови Заміховський зник, газом із лабораторією. На інститутському подвір і, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним — лишився тільки прямокутник розміром три на пять метрів, по краях якого з щілин у бруківці пробивалася вбога травичка. Мирослав Петрович сумно дивився на той прямокутник з вікна свого кабінету, ніби то була братська могила його ідей, надій і сподівань.
Якось уранці Чумак, зайшовши до свого кабінету, намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоювалося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин та організмів, які лежали на численних полицях його колекції, що в тому повітрі можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки учений так і завмер. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія. Чумак кинувся в коридор устрибаючи через дві-три сходинки, помчав униз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку двері легко втопилися. Війнуло лісовим запахом прілого листя й болота, буйного життя якихось рослин. На підлозі — руді сліди: шматки глею разом із прилиплими до нього віночкоподібними листочками поприсихали до пластику. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить став нерухомо, але не під враженням побаченого, а щоб пересвідчитися — це йому не сниться і він не збожеволів. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов у лабораторію. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз був схожий на стелаж аптечного складу, вщерть заставлений склянками, пляшками, банками із зразками невідомої фауни. Внизу під хроматографом лежало кілька скрутків перфострічки. Поряд з хроматографом поблискувала білою емаллю панель біоаналізатора. Його вузеньку синю перфострічку за склом вкривали назви вірусів та бактерій.
У приміщенні потемнішало: в дверях виросла Марія.
— Де Олекса? — почувся її низький голос.
— Не знаю. — Чумак майже вихопив у неї товстий лабораторний журнал, який вона підняла з підлоги.
Перегорнув обкладинку, і враз погляд його розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер, з численними перекресленнями та виправленнями. Це писала людина, думка якої набагато випереджає швидкість письма. Вчений почав читати:
“
Дорогий Учителю!
Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишуться ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажучи вже про той клопіт, який у зв’язку з цим Вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля і синицю? Так, тоді у мене було вже все напоготові — не вистачало тільки атомного реактора. В основу мого пристрою, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, покладено принцип, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці: — потрібно дуже багато енергії. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене як проти злодія. Коли повернуся з
Чумак відчув, як його хтось торсає за руку.
— Мирославе Петровичу, ви б уголос читали, — нетерпляче мовила Марія.
— А-а, так-так, даруй. Візьми ти, бо в мене щось в очах мерехтить. І починай з останнього запису, в ньому, може, йдеться про те, де зараз Олекса.
Марія швидко знайшла останній запис. Лабораторію заповнив її низький тривожний голос:
— “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.
Мій мудрий Учителю!