Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 19)
Тепер я лишився проти двох…
А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?
Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.
Цього разу Ящик не промахнувся.
Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.
“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.
В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.
Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…
Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…
Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.
Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:
— Це перевертень?
Я спробував відповісти, але не зміг.
Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.
Що їх змусило повернутися?
Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.
Як вона називалася, ця квітка?
Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.
Прислухався.
Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.
“Яка різниця, — подумав я, — чорні прийшли чи білі? Суть не в цьому. Важливо прийти так, щоб на тебе не дивилися, як на вбивцю…” Це була проста думка, від неї не наморочилася голова, і мені стало трохи легше.
Я знову подивився в небо, де стояв Південний Хрест. Він похилився, зорі його потьмянішали.
Чужі зорі.
Капрал подав мені сигарету:
— Ти зможеш йти?
— Так.
— Після всього, що сталося, — сказав капрал, — нам нічого ділити. Ти хлопець розумний. Треба забиратися звідси. Вставай і ходімо. Утрьох краще, ніж удвох. А там розберемося — сам ти вирішив утекти чи це витівки того ж таки перевертня… Але твій автомат я понесу сам. Так надійніше.
“Еге ж, — подумав я. — Ділити нам уже нічого…”
Звівшись, я побачив тоненький кущик, на якому, вся оповита місячним сяйвом, погойдувалася рожева пелюстка. Я розпізнав її запах… А квітка…
Гібіскус — ось як вона зветься!
І коли ми йшли, легіонери, у свій легіон, я крадькома доторкнувся до квітки, навічно прощаючись з дивом. Я знав, що вже ніколи й ніде не матиму ні прощення, ні ласки… Зорі, коли я підняв голову, були чужими. Капрал і Ящик були чужими. Країна була чужою.
Що я тут робив?.. Цього я не знав. Але я справді відчував себе чужинцем.
Чужі люди.
Чужі зорі.
Чуже небо…
Олександр Тесленко
МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА
До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка й золотоволосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші й масивне тіло когось третього, накритого білим покривалом. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.
Черговий біокібер Августин побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і він рушив до них запитати, що сталося.
— Добрий день, — сказав кібер і злегка постукав по склу кабіни.
Чоловік з жінкою, здавалось, тільки тепер помітили його, і Реденблек прочинив дверцята.