Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 10)
Я справді так думав. У мої роки не тішать себе ілю^ віями.
— Бабінго! — загорлав я. — Принеси пива!
Буассар відкрив ножем принесені пегрилем бляшанки, і ми мовчки випили. А потім заговорили про роботу. Без патетики, не наголошуючи на тому, що ми малинові берети, сині гуси, рейнджери і як там іще? Ага — білі велетні! І зовсім були заспокоїлися, як раптом у незримому, закритому непроглядним густолистим небі пролунав далекий гул, що перейшов у свист, він дедалі дужчав, і ми мимоволі звелися, намагаючись зрозуміти, чий це літак витягує свою останню, лебедину пісню. А потім гримнув вибух. Луна довго проривалася до нас через глуху ковдру джунглів.
— Хтось із верхніх, — зазначив француз. — Я ніколи їм не заздрив.
Але я не чув Буассара. Мене вразив Ящик, що кулею вилетів із свого намету. Його плоске сіре обличчя заціпеніло від жаху. “Боягуз! — вирішив я. — Що з того, що він уміє володіти своїм кулеметом? Все одно — боягуз!”
— В машину! — гаркнув, вискакуючи з палатки, капрал.
Ретельність — це теж входить у нашу роботу.
За п’ять хвилин усі ми, окрім Ящика, що лишився з бабінгою в таборі, сиділи в джипі. Запізнившись, голландець штовхнув Буассара, і той вилаявся.
Джип плигав по слоновій стежці, а ми вголос гадали: матимемо що-небудь від цієї вилазки чи ні?.. Врятувати пілота — за це належала чимала премія… Ну, а коли там самі трупи, завжди знайдеться щось у їхніх кишенях. На цих справах ми розумілися. Врешті, не діляться один з одним тільки живі. А мерці з живими завжди готові поділитися по-братськи…
II. ПЕРЕВЕРТЕНЬ
Підплигуючи на дутому сидінні, капрал запитав:
— Ван-Деєрт, навіщо тобі малокаліберна?
— Згодиться… — погладивши дебелою рукою бороду, процідив голландець.
Коли він так мружив оні, щоки його, неприродно червоні, яблуками випиналися над темним заростом. Не знаю, скільки голландцеві було років, але на здоров’я він ніколи не скаржився.
Миль за шість від табору ми побачили зависле над дорогою, готове впасти дерево. Мабуть, у всіх майнула думка — сімбу…
— Стовбур наскрізь прогнив, тримається на самих ліанах, — невпевнено зауважив Буассар. — Такі можуть звалитися самі…
Капрал недовірливо пирхнув.
Витягнувши шиї, ми намагалися розгледіти, що там, на перекритій ділянці дороги? І, ніби допомагаючи нам, пробився крізь хащі несподіваний дивний відблиск, як від блискавки або заграви.
— Я щось бачу! — сказав новачок Шлосс.
Узявши автомат, він розсунув кущі і зник у гущавині. Шлосс був новачком, йому треба було утверджуватися. І, закуривши, ми чекали німця, стиха перемовляючись про те, з якою страшною силою врізалися в землю ті, згори, і як жадібно вогонь розкурив довгу дюралеву сигару літака… Зрештою у тих, згори, все кінчається швидко, а ось легіонер Андерсон, вскочивши в пастку, поставлену сімбу, відстрілювався годин п’ять, знаючи, що до нього вже ніхто не проб’ється… Коли джип, ревучи, підплигує на дорозі, коли у твоїх руках трясеться смертоносний автомат, все здається доволі простим. Та коли тебе обступає тиша джунглів і ти не знаєш, звідки безшумно вилетить отруєна стріла, нерви не витримують. Я навіть свій “вальтер” калібр 7,65 намагаюся в таких випадках тримати прямо в кишені…
Нарешті ми почули з гущавини голос Шлосса:
— Капрале, я знайшов негра!
— Убий його, Шлосс!
— Зачекай! — крикнув голландець і, підхопивши малокаліберку, пірнув у зарості. Ми почули, як він сказав:
— Я покажу тобі, як це треба робити… — і додав щось нерозбірливе.
За хвилину ми почули глухий постріл, але ні німець, ні Ван-Деєрт не повертались. Капрал сів за кермо, і кивнув мені:
— Поквап їх, Усташ!
Я ступив по слідах голландця, розсунув густе, поїдене комахами лййтя і завмер.
По-перше, я побачив негра… Це був маленький, дуже худий і дуже чорний хлопчисько. Він стояв на колінах, сховавши обличчя в долонях, але зовсім не від страху чи поштивості перед голландцем, що стримів над ним, як плямиста вежа…
По-друге, я побачив дивну істоту, якусь бородавку, пухлину, потворний наріст, що обліпив трухлі залишки пенька… Саме над цією горбистою брунькою і стояв негр, а сама вона, хоч і не рухалася, викликала дивне відчуття — щось у неї всередині, під майже прозорою оболонкою, весь час здригалося, мінилося, хоча, я в цьому і на Біблії можу поклястися, найбільше вона скидалася якщо не на бородавку дюймів тридцять у діаметрі, то на прозорий пухир з киселем, це точно!
По-третє, навіть натяку на розбитий літак ніде не було,
Ван-Деєрт підняв малокаліберку і вистрілив.
— Я ж влучив? — здивовано запитав він.
— Я не чув…
Голландець вистрілив знову. Але ми не помітили, щоб ця жаба без очей і рота, ця дивна драглиста медуза якось зреагувала на постріл. І ще: коли з такої відстані куля влучає в ціль, звук удару ні з чим не сплутаєш…
Присівши, я придивися.
Не страх і не гидливість, а якесь інше, складніше і ще не зрозуміле мені почуття викликала ця істота. І щось у ній під напівпрозорою оболонкою відбувалося: спалахували, розпливалися, преміщувались і згасали райдужні невиразні плями. Здавалося, ця химера ось-ось змінить свій вигляд.
— Перевертень! — гмукнув голландець.
— Що б там не було, нам пощастило! Перший-ліпший музей купить нашого звіра, не вагаючись. Про таку штуку, як наш перевертень, я ніколи не чув. Можливо, тобі доводилося щось таке бачити?
— Я всяке бачив… — невпевнено промовив Ван-Деєрт.
— Ну, гаразд. Ходімо! Я заберу перевертня, а ти кінчай з негром.
— О’кей! — відповів Ван-Деєрт, і раптом загорлав: — Де негр?!
Поки ми займалися перевертнем, негр утік. Шукати його було безглуздям, і, вилаявшись, ми попрямували до джипа.
Вага перевертня явно не відповідала його об’єму. Всякий інший вантаж такої форми, але нормальної ваги, я б під пахвою не втримав. А перевертень був спокійний, не пручався, не булькав, висів собі лантух лантухом, і я легко дотяг його до машини й так само легко пожбурив у багажник.
— М’який! — ткнувши пальцем у перевертня, зазначив Буассар.
— Я тричі стріляв у нього, — здивовано заперечив голландець, — але чи то кулі відскакують від нього, чи проходять наскрізь, не залишаючи слідів… Усташ підтвердить.
Я кивнув.
Ми полізли в машину, і раптом Буассар запитав:
— А німець?
Ми перезирнулись.
— Буассар, Ван-Деєрт, Усташ! — наказав капрал. — Прочесати місцевість!
Кволість, що здолала нас нарешті, де й ділася. Розсуваючи листя дулом автомата, я крикнув:
— Шлосс!
І почув осторонь крик Буассара, а потім і гучний голос голландця:
— Шлосс!
Несподівано переді мною відкрилася галява, оточена1 деревами, обтягнутими, як маскувальною сіткою, ліанами. Ступивши крок, я відчув небезпеку і миттю, без роздумів, упав у траву. Кулі, випущені з автомата, зрізали наді мною шорстке листя. По характеру черг я зрозумів, що стрілець не зупиниться, доки не спорожнить обойму.
Так і сталося.
І відразу ж у моє плече тицьнувся голландець.
— Сволота! — вилаявся він. — Цей божевільний збере сюди всіх навколишніх сімбу!
— Про кого ти? — визирнув із кущів Буассар.
— Про німця. Бачиш, він з’їхав з глузду..
Буассар покликав:
— Шлосс!
Відповідь вразила нас:
— Він збожеволів, — впевнено сказав голландець. — Нормальний легіонер перезарядив би автомат. Чи довго на пістолеті протримаєшся?.. До того ж… Я бачив таке в Індокитаї. Коли людина збирається вбити і не сміється при цьому, а плаче, — добра від неї не жди!