Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 3)
Вони сіли в машину.
— Ну, розповідай…
— Розповідати особливо нічого. Точніше, всього відразу не розкажеш. Сподіваюся незабаром повернутись до Австрії, тоді й поговоримо.
— Як ти? Не одружився? — запитав Мірбах.
— Ні.
— Що пишеш?
— Щойно закінчив статтю про мистецтво… Про мистецтво фотографії.
— Про мистецтво фотографії?
— Так. Це, звичайно, не посібник для початківців-фотографів. Просто у мене виникли певні думки, і я спробував співставити образотворче мистецтво з мистецтвом фотографії і як усе це буде розвиватись у майбутньому. Певна річ, у найближчому майбутньому.
— Це цікаво.
— Недавно я занедужав і пролежав тиждень у ліжку. Не працював, лежав, читав, думав… І ось подумав…
— І все-таки мене турбує виклик. Не можу збагнути, що за ним криється, — трохи згодом промовив Мірбах.
— За годину будеш у Гамбурзі і про все дізнаєшся, — Фак зупинив машину біля входу до аеровокзалу.
Мірбах витяг із портфеля рукопис і подав його Факу.
— Проглянь, коли матимеш час. Це розділи з моєї нової книги, — сказав він на прощання.
Повертатися на ніч у Відень не було рації. Правда, на якусь мить Фак завагався, коли згадав про Інгрід, подумки побачив її біля дзеркала в короткій сорочечці… Але до Відня він добереться пізно вночі і, звичайно, не наважиться її розбудити.
Фак вирішив пройтись по Зальцбургу і попрямував уздовж набережної річки Зальцах. Вода, народжена із снігів у далеких Альпах, дихала холодом. Фак мимоволі зіщулився.
Над горами, над замком, що височів на скелі, небо було ще світло-сірим. Але чим ближче до міських споруд, до вулиць, чим нижче, тим повітря ставало густішим і теплішим. Де-не-де вздовж набережної вже спалахували кольорові реклами. Червоні, сині, зелені відображення ліниво погойдувались на поверхні води.
Маленький мерехтливий вогник світився на горі Хохзальцбург, у ресторані Томаса. Фак давно не був у Томаса і вирішив там повечеряти.
«Фольксваген» легко йшов під гору по спіральній дорозі, не минуло й десяти хвилин, як фари машини освітили невеликий будиночок з виноградною лозою біля входу. Два величезних чорних сенбернари з гавкотом кинулись до машини. Це були давні знайомі Максиміліана, але собаки були такі величезні і такі люті на вигляд, що Фак вирішив про всяк випадок посигналити господареві. Той відразу ж вийшов на ганок.
— Добрий вечір, пане Фак, — гукнув він ще з порога. — Цезар! Шеггі! На місце! — наказав він собакам.
Фак вибрався з кабіни.
— Здрастуй, Томасе!
— Радий вас бачити, Максиміліане. Прошу, заходьте. У мене, правда, сьогодні трохи гамірно.
— Туристи?
— Так.
У ресторані хтось заграв на акордеоні, і два голоси, чоловічий і жіночий, неголосно заспівали.
Томас провів Фака до ресторану, посадив на відведений для нього столик у північній кімнаті, яку прикрашали довгі гілки, якесь химерне коріння та виноградна лоза. Весь ресторан Томаса був збудований у стилі старого тірольського житла, внутрішнє оздоблення виглядало таким простим, як і належить у такому будинку, — гілки, квіти…
Томас за кілька хвилин приніс зайчатину, вино, салат, фрукти.
Фак розумів, що він дуже заклопотаний: треба обслужити туристів.
— Іди, Томасе. У мене все є, спасибі. Якщо треба буде, я гукну тебе.
Із сусідньої кімнати долинув гомін. Співали гості. Журлива могутня мелодія здалася Факу знайомою. Мелодія була красива, але, на жаль її псував надто високий голос. «Та це ж росіяни!» — Фак подався до сусідньої кімнати. Він давно не бачив росіян.
Щось таке в них змінилося. Але що? Вони, звичайно, зовсім не так одягнуті, як у війну. Але справа не лише в цьому. Він почав пригадувати російські слова, хотів підійти до туристів, заговорити: «Чорт забирай, я здорово все забув…»
Фак спочатку був на Уралі, рубав ліс, а потім його перевели в інший табір для військовополонених. Із глибин пам'яті виринув табір: бараки, пустир з вузькими стежечками, обсадженими «віниками». Чомусь ці зелені кущі називали віниками. Адже віники в росіян були зовсім інші…
Туристи проспівали ще дві пісні і почали збиратися. Прощаючись, вони тисли руки, примовляючи: «Данке шен, данке шен…» Одна висока чорноволоса дівчина вільно розмовляла по-німецьки і без упину повторювала: «Шен данк, шен данк», — так говорять не в Австрії, а в Німеччині, видно, не раз бувала там…
І Томас, і Марія вийшли проводжати гостей. Як завжди, це викликало пожвавлення, усмішки… Ще раз — до побачення…
— Ти був у Сибіру, так? — запитав Томас, повернувшись.
Томас уже кілька разів запитував Фака про це і чи то забував, чи то зайвий раз хотів висловити своє співчуття, і щоразу Фак відповідав:
— Так, у Сибіру.
Фак по був у Сибіру, але чув, що Урал — той же Сибір. Той же ліс, ті ж холоди… Та на Уралі Фак почував себе краще. Південні сухі степи наганяли на нього страшний сум, викликали почуття безвиході… Саме тут він захворів. Потрібна була невідкладна операція, і російські лікарі зробили її, врятували його… Цього, звичайно, не можна було забути…
Фак теж почав прощатися. Помітно похолоднішало. Був уже пізній вечір. І тепер тягло холодом не тільки знизу, від річки, але й з гір повіяв прохолодний вітер.
Ввімкнувши другу передачу, Фак почав спускатись. Внизу тисячами мерехтливих вогнів світилося місто. Неосвітленою лишалася тільки річка, що чорною стрічкою розділяла його на дві частини.
Розділ другий
— Як з'їздив, Мак?
— Все гаразд.
Час був ранній, але Інгрід стояла вже одягнута. «Може, вона ще й не лягала?» — легкою хмаркою напливли ревнощі. У Максиміліана не було підстав для цього. Але він добре знав те середовище, в якому жила Інгрід, — нічний ресторан, естрада…
— Ти хочеш кави? — запитала вона.
— Не відмовлюсь, — відповів Фак.
У Інгрід була невеличка двокімнатна квартира. Із маленької кухні все було чути у вітальні, де в кріслі сидів Фак і гортав якийсь журнал.
— Знаєш, Йоганн попросив мене проінтерв'ювати кілька осіб в Австрії.
— Це пов'язано з його репортажами? — поцікавилась Інгрід, ставлячи піднос із кавою.
— Так. Мені не хочеться братися за цю справу, але я не міг йому відмовити.
— Пий, а то прохолоне. — Інгрід опустилася в крісло, що стояло навпроти. Легким звичним рухом вона трохи підняла спідничку, щоб не зім'яти її. І стільки природної грації було в цьому русі. Фак любив спостерігати, як вона пробуджується, як одягається, плавно розчісує волосся, підфарбовує губи, вії…
— Хочеш, я підвезу тебе? — запропонував він.
— Дякую, Мак. Але я на хвильку мушу забігти до кравчихи.
— Добре, — сказав він. — У мене є час. Поїдемо.
— Ти зайдеш по мене? — запитала Інгрід, цмокнувши Максиміліана в щічку, коли він зупинив машину біля «Парамона».
— Так, напевне.
— До вечора, любчику.
Інгрід випурхнула з машини, і її спідниця розтанула за масивними різьбленими дверима.
Фак вирішив поїхати додому трохи поспати, а потім уже переглянути матеріали, які йому залишив Йоганн. Але коли він приїхав додому, то зрозумів, що заснути не зможе, поки не загляне в рукопис Мірбаха. Він відчинив бар, налив трохи вина, випив, пройшовся по кімнаті.
Крізь розчинену кватирку сочився п'янкий запах меду — це аромат квітів, що росли на клумбі. Фак розчинив навстіж вікно. Район, де він жив, знаходився на підвищенні, недалеко від Віденського лісу. Звідси добре було видно все місто.
Легкий серпанок уже нависнув над містом, огортаючи шпилі соборів та кірх. Найвищий шпиль собору святого Стефана виднівся лише наполовину, його тонке, мов голка, вістря наче розтануло в високості. Зате зелений сферичний купол собору святого Петра, розташований набагато нижче і лівіше, був виразно окреслений. Ще лівіше та ближче стирчали два шпилі Фотифкірхе. Добре було видно і важкі ратуші. Наскільки сягало око, до самого горизонту, тяглися покрівлі найрізноманітнішої конфігурації — плоскі, гостроверхі, з вежами.
Максиміліан розстебнув комір сорочки і приліг на тахту. За звичкою він узяв свіжі газети, пробіг очима заголовки. «Багатообіцяючий старт у Пекіні…» Торгове представництво федеральної палати в Пекіні функціонує вже офіційно. До столиці Китайської Народної Республіки вилетіла делегація на чолі з референтом палати, директором Емілем Райких…
Переглянувши «Ді прессе», Фак узяв «Вінер цайтунг». Його кореспонденти повідомляли, що вчора закінчились спектаклі «Комеді франсез». Новий відчутний напад вчинили партизани Південного В'єтнаму на аеродром Б'єн Хоа… Все було звичайним у цьому світі, нічого особливого не сталося: торгували, грали, воювали… Фак дотягнувся до пляшки, налив ще вина. Вино було приємним на смак і трішечки гірчило в роті. Максиміліан вицідив чверть склянки і взявся за рукопис Мірбаха. Перший розділ називався: «Чи маємо ми право забути?»