Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 29)

— Все гаразд? — запитав Зейдліц.

— Не зовсім.

— А де Келлер?

— Я послав його до себе додому з Маргарет…

— Ходімо в дім.

Коли вони ввійшли в передпокій, Зейдліц запитав:

— Я себе почуваю жахливо. У мене поганий вигляд, правда ж?

— Ти блідий…

— Але хіба тільки це? Серце наче не на місці, — він доторкнувся до грудей, — а в горлі, а голова… Колись я таки не переживу фена.

— Дай я допоможу тобі, — запропонував Клінген.

— Спасибі, Клаусе… Отже, не все було гаразд? — запитав Зейдліц, коли вони зійшли нагору.

— Маргарет виявилась шпигункою, ти був правий, а Гарвей переслідував мене цілу дорогу. Біля Кельна мені пощастило відірватися від нього.

— Просто нема сили поворухнути рукою… — поскаржився Зейдліц. — Я боюся Гарвея, Клінген. У мене з ним давні рахунки, ще з великої війни. До цього часу він про це не знає, але коли дізнається… А ти впевнений, що тобі пощастило відірватися від нього?

— Ні, впевненості у мене не було. Але що мені залишалось? Не їхати до тебе?

— Ні, ти зробив правильно. І схоже… — Зейдліц не доказав. У сусідній кімнаті було темно, і світло від фар машини, що повертала, ковзнуло по стінах. Потім знову стало темно. Бульдоги, що лежали біля Зейдліцових ніг, насторожились. Зейдліц вимкнув світло.

Ніч була досить темна, без зірок, і тільки на лівому березі Рейну здіймалася заграва — це був Кельн.

Із вікна було добре видно, як із машини, що зупинилась біля під'їзду, вийшло четверо, а п'ятий, не вмикаючи фар, поїхав далі…

Серед тих, що вийшли, Зейдліц упізнав Гарвея.

— Це він.

— Не може бути, — засумнівався Клінген.

Троє перелізли через загорожу і заховались у кущах, Гарвей же підійшов до входу з пістолетом у руках. Він наблизився до дверей і натис на кнопку дзвінка.

— Може, викликати поліцію? — запропонував Клінген. — Скажеш їм, що тебе грабують.

Зейдліц глянув на Клінгена. Очі вже звикли до темряви, і Клаус добре роздивився обличчя Зейдліца. Воно вражало своєю повною відчуженістю і спокоєм. Після слів Клауса Зейдліц підійшов до телефону і зняв трубку.

— Вони перерізали провід, — вимовив Зейдліц. — Значить…

В цей час у передпокої знову пролунав дзвінок. Гарвей махнув рукою, і ті троє, що в кущах, вийшли й прямували до будинку. В руках у кожного був пістолет.

Зейдліц витягнув із задньої кишені парабелум і націлився. Дзенькіт розбитої шибки заглушив постріл.

— Я, здається, попав у нього, — сказав Зейдліц, побачивши, як Гарвей схопився за праву руку.

Ті троє, що були вже біля дверей, кинулись навтікача, а Гарвей шугнув у кущі.

— Краще починати першим. У тебе є зброя?

— Є. — Клінген теж витяг пістолета.

Зейдліц вийшов до сусідньої кімнати, наказавши Клінгену:

— Не підпускай їх до вікон, стріляй!

Хтось поповзом плазував уздовж стіни, і Клаус вистрелив. За вікном було чути стогін. Унизу пролунали постріли, і в сусідньому вікні вилетіли шибки.

— Попав? — запитав Зейдліц, повернувшись.

— Попав…

— Візьми, — наказав Зейдліц. Клінген помітив у його руках коробочку.

— Тут шифр і списки. Ти мусиш обов'язково доставити все це в Мадрід. Вулиця Барселони, 15. Дону Ансельмо. Передай це тільки йому! Ти мене розумієш?!

«Поки що все йде добре, як і передбачалось. Тепер тільки б вибратися звідси».

— Але як же ти, Бруно? — запитав Клаус.

— Я почуваю себе так погано, що мені однаково не вибратись. Іди, я притримаю їх. Не гай часу! Спускайся вниз… Із туалетної кімнати вікно виходить прямо в чагарник.

Клінген спустився вниз. Туалетна кімната містилася в напівпідвальному приміщенні. Нагорі знову пролунали постріли. Клаус відчинив вікно, обережно просунув голову, обдивився. Вікно було на рівні з землею, і він тихенько вибрався з нього. Коробочку сховав у кишеню пальта. Тепер усе залежало від щасливого випадку. Якщо йому пощастить вибратись… Кущі кінчалися, а до дерев лишалось ще метрів п'ятнадцять. Клаус навзгинці побіг. Але варто було йому зробити кілька кроків, як від дерева відокремилась постать і тут же пролунав постріл. Щось сильно штовхнуло в плече, і гострий, різкий біль ударив у груди. Але рукою він ще міг володіти, і вона швидко спрацювала: короткі язики полум'я тричі вирвалися з дула пістолета. Той, хто стріляв у нього, впав навзнак.

Клаус побіг між деревами, затиснувши рукою рану. Рука його і пістолет відразу зробилися липкими від теплої крові… «Лише б встигнути добігти до машини! Тільки б устигнути», — стукотіло в голові.

Біля будинку знову пролунали постріли.

Нарешті він добрався до «мерседеса». Влізаючи у кабіну, Клінген зачепився за дверцята пораненим плечем і від різкого болю ледь не знепритомнів. Але за кілька секунд опанував себе і натиснув на стартер. Не вмикаючи фар, Клаус рушив з місця і повів машину прямо через чагарник.

«Хоч би встигнути… — думав Клінген. — Хоч би не наскочити на пеньок».

Чагарник порідшав, і «мерседес» вискочив на дорогу. Клаус круто повернув праворуч, ввімкнув третю передачу. Машина одразу ж набрала швидкість.

Біля перехрестя Клінген рвучко повернув ліворуч. На наступному перехресті він звернув ще ліворуч, у вузеньку вуличку.

Клаус добре знав лабіринт кельнських вуличок. Знайти тут його було не так просто. Але треба було вибиратися на автобан. Тільки на який? У бік Бонна? Там дорога затиснута з одного боку річкою, з другого — горами. Краще — на Дюссельдорф.

Бензострілка на панелі приладів стояла майже на нулю. В багажнику, правда, дві каністри з бензином, але зупинитися на дорозі і заправлятися зараз, коли з хвилини на хвилину могли з'явитися його переслідувачі, було безглуздо.

Боліло плече. Із рани сочилася кров. «Скільки ж її в мене?» — подумав Клінген, відчувши, що втрачає сили.

Дорожній знак показував перехрестя. Клінген пригальмував і повернув праворуч. Вибирати було ніколи. Треба швидше, поки він зовсім не знепритомнів і його не наздогнали, знайти місце, де можна було б заховати коробочку. Клаус запам'ятав показники спідометра на повороті.

Він проїхав іще кілометрів зо два і зупинився біля невеличкого виярка. Далі їхати вже не було сили. Клінген, перемагаючи біль, вибрався з кабіни і зсунувся по траві вниз.

Тут, під кущем, він зняв ножем дернину, видовбав ямку, поклав туди списки та шифр і тим же дерном заклав це місце. Схованка була не зовсім надійною, але на пошуки іншого місця не мав часу. Клаус боявся, що ось-ось знепритомніє.

Шлях нагору здався ще важчим, шкіряні підошви ковзали по траві. Його обличчя заливало потом. Він уже не стримував стогону. Нарешті, вхопившись за розчинені дверцята, Клаус вповз у машину. «Ще трошки, ще зовсім, зовсім трошки…» — твердив він собі, наказуючи рукам, ногам, серцю. Мотор завівся — і машина рвучко рушила з місця. Треба було швидше від'їхати від цього місця.

Він побачив позад себе фари, і це додало йому сили. «Мерседес» знову шарпнувся вперед.

На першому ж перехресті звернув на польову дорогу. Проїхавши кілометрів п'ять, Клаус загнав машину між деревами і негайно вимкнув світло.

З боку шосе наростало рокотання автомобільного мотора. Потім віддалилося і зовсім стихло.

Клінген якось одразу ослаб. Голова його бездиханно відкинулась на спинку сидіння. Він згадав матір і батька. Вони лежали в далекій російській землі, а він лежатиме тут. Один… Що завтра напишуть про нього газети?..

«В автомобільній катастрофі загинув книговидавець Клаус Клінген…» «Як нам стало відомо з поінформованих джерел, він був радянським агентом…»

«Скільки ж у мене крові?» — знову подумав він. Але кровотеча вже припинилась. Його лихоманило, — він непритомнів.

Він побачив маленьке тепле море. І хлопчика, який бреде по коліна в зеленастій воді. За ним на вірьовці, мов покірний пес, пливе човен. Берег ще далеко. Але з нього вже пахне розігрітим степом — полином, квітами.

— Митько! — гукають йому з берега.

Це Миколка, друг його дитинства.

— Іду! — озивається він.

І бреде, бреде по зеленій воді. Але чому вона стала такою холодною? Аж крижаною. І він увесь тремтить від холоду… Він виходить нарешті на берег і лягає на гарячий пісок. Так солодко лежиться йому на цьому гарячому піску, а сил немає — злипаються вії…