Иэн Макьюэн – Спокута (страница 53)

Приблизно тоді ж, коли з палат виписували останніх пацієнтів, надійшов лист від батька. Після короткого привітання і питань про її здоров'я, він повідомив те, що йому сказали колеги, а вся сім'я підтвердила: Пол Маршалл і Лола Квінсі збираються обвінчатися в суботу в церкві Святої Трійці Клепгемської парафії. Він це ніяк не коментував, не навів власних міркувань, які вона хотіла б знати, нічого не пояснював. Він просто черкнув наприкінці сторінки закарлючку: «Люблю, як завжди».

Увесь ранок, виконуючи свої обов'язки, Брайоні роздумувала над цими новинами. Вона не бачила Лоли ще з того літа, тому, думаючи про неї, уявляла біля вівтаря худюще дівчисько років п'ятнадцятьох. Брайоні допомагала пацієнтці, літній пані з Ламбета, зібрати валізу, й намагалася зосередитися на її наріканнях. У хворої був зламаний палець на нозі, їй прописали дванадцять днів постільного режиму, а минуло тільки сім. Брайоні допомогла пацієнтці влаштуватись у візку й віддала її під опіку санітару. Чергуючи у мийні, Брайоні полічила роки. Зараз Лолі двадцять, Маршаллу — двадцять дев'ять. Вона не здивувалася — її шокувало те, що факти підтвердилися. Брайоні була причетна до цього поєднання. Це вона зробила його можливим.

Увесь день, ходячи туди-сюди по відділенню, Брайоні відчувала, що її переслідують знайомі докори сумління. Вона відшкрібала вивільнені шафки, допомагала мити карболкою каркаси ліжок, мела й натирала підлоги, з подвійною швидкістю бігала до диспансеру й до працівника соціального забезпечення, її посилали до інших практиканток, щоб допомогти кип'ятити одяг у чоловічому відділенні, вона прикривала Фіону, якій треба було до стоматолога. Цього першого справді чудового травневого дня вона спітніла під своєю накрохмаленою формою. Відробивши, вона хотіла єдиного — помитися та спати, доки не настане новий робочий день. Але не вийде, і вона це знала. Хай як добре вона прибирати, хай як сумлінно виконуватиме скромну сестринську справу, хай як тяжко гаруватиме, хай скільки всього навчиться в авдиторіях, хай як чудово проведе час на газонах коледжу, вона ніколи не зможе відшкодувати завданого збитку. Немає їй прощення.

Уперше за ці роки вона думала, що хотіла б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його відстороненість як належне і нічого не чекала у відповідь. Вона питала саму себе: може, він надіслав листа з конкретними фактами, у такий спосіб намагаючись сказати їй, що знає правду? Після чаю, хоча було обмаль часу, вона пішла до телефонної будки біля входу до лікарні поруч з Вестмінстерським мостом і спробувала зателефонувати батькові на роботу. Комутатор з'єднав її з приязним гугнявим голосом, а потім зв'язок обірвався, і їй довелося знову набирати номер. Те ж саме відбулося і на третій спробі — зв'язок обірвався, щойно озвався голос: «Намагаємося вас під'єднати».

На той час у неї скінчилися монети, і треба було повертатися до відділення. Вона зупинилася біля телефонної будки, щоб помилуватися на величезні клубчасті хмари, які збиралися на тлі блакитного неба. Бурхлива весняна річка, набираючи воду, плинула до моря, мерехтячи сіро-зеленими блискітками. Біг-Бен, здавалося, нескінченно падав на тлі буремного неба. Незважаючи на дим, навколо пахло свіжою зеленню — певно, щойно скошеної травою у лікарняному садочку, або листям з молодих дерев на березі річки. Хоча світло сліпучо сяяло, у повітрі розливалася приємна прохолода. Брайоні дивилася — і знала, що так приємно не почувалася багато днів, а може, тижнів. Вона забагато пробула в чотирьох стінах, дихаючи дезінфекцією. Коли вона відходила, двоє молодих офіцерів, медиків з військового шпиталю при Міллбенку, обдарували її дружнім усміхом. Вона машинально опустила очі, а потім одразу пошкодувала, що не звернула на них уваги й не усміхнулася бодай з чемності. Вони перетнули міст, ні на що не звертаючи уваги, зайняті власною розмовою. Один з них зображував, як тягнеться у височінь, ніби намацуючи щось на полиці, а його супутник сміявся. На півдорозі вони зупинилися, щоб помилуватися на канонерський човен, який ковзав під мостом. Брайоні подумала, якими живими і вільними видаються ці військові лікарі й хотіла відповісти їм усмішкою. Це була та частина її єства, про яку вона геть забула. Вона спізнювалася, і в неї були всі підстави бігти, хоча взуття тиснуло на пальці. Тут, на брудному, не промитому карболкою асфальті, накази сестри Драммонд не мали сили. Ніяких кровотеч або пожеж, але Брайоні у своєму накрохмаленому фартуху побігла до дверей лікарні, відчуваючи дивовижне фізичне задоволення, короткий смак свободи.

Тепер у лікарні оселилося млосне очікування. Лишилися тільки жовтяничні моряки. Про цих пацієнтів медсестри вели стільки зачарованих і захоплених розмов! Про їхню сувору дисципліну, і як вони, сидячи у ліжку, самі собі церують шкарпетки, і як наполягають на тому, щоб самим прати свою спідню білизну, і як сушать її на мотузках, підвішених уздовж радіаторів. Ті, які досі були прикуті до ліжок, воліли мучитися, але не просили подати судно. Моряки наполягли, що самі підтримуватимуть чистоту і лад у відділенні, й озброїлися швабрами й вадкими машинами для натирання підлоги. Така любов до затишку була в новинку для дівчат, і Фіона сказала, що не вийде заміж за чоловіка, який не служив у Королівському флоті.

Без будь-якої реальної причини практиканток на півдня звільнили від навчання, тільки не дозволили знімати форму. По обіді Брайоні з Фіоною пішли через річку, оминули парламент і опинились у Сент-Джеймському парку. Вони прогулювалися навколо озера, купили чай у кіоску і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати людей похилого віку — Армію спасіння, яка виконувала твори Елюара, аранжовані для духового оркестру. В ті травневі дні, ще до того як прийшло повне розуміння подій у Франції, ще до того як у вересні бомбили місто, у Лондоні спостерігалися зовнішні ознаки війни, але ще не прийшло її усвідомлення. Однострої, попереджувальні плакати проти п'ятої колони, два великі бомбосховища, вириті в парках на газонах, і скрізь — похмурий офіціоз. Доки дівчата сиділи у шезлонгах, до них підійшов чоловік з пов'язкою та у кашкеті, вимагаючи показати йому протигаз — Фіона частково заховала його під плащем. А в усьому іншому час був ще мирний і невинний. Побоювання з приводу ситуації у Франції, які зараз поглинали країну, розсіялися в промінні сонця. Мерців поки що не привозили: відсутній — значить, напевно, живий. Все було аж неприродним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візки, відкриті в яскравому сонячному світлі, і білі, ніжні, беззахисні немовлята вперше споглядали великий світ. Діти, які уникли евакуації, бігали по траві, галасуючи і сміючись, музики видихали звуки аж понад свої можливості, й шезлонги, як і раніше, коштували два пенси. Важко було повірити, що всього за сотню миль триває військова катастрофа.

Думки Брайоні крутилися навколо цієї теми. Може, Лондон труїтимуть газом, а може, його захоплять німецькі парашутисти, спираючись на п'яту колону, і все це станеться до Лолиного весілля. Брайоні чула одного санітара-всезнайка, який не без задоволення казав, що тепер ніщо не перешкодить німецькій армії. У них нова тактика, а у нас нема, вони модернізовані, а ми — ні. Нашим генералам слід прочитати книгу Ліддела Гарта або прийти до лікарні й за чаюванням уважно послухати санітарів.

У свою чергу, Фіона знай собі розповідала про те, як обожнює свого молодшого брата і які розумні речі він висловлював за вечерею, а Брайоні це слухала та думала про Роббі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, його взяли у полон. Або ще гірше. Як Сесилія переживе таку звістку? Коли жвавий музичний дисонанс досяг найвищої точки, Брайоні, схопившись за стілець, заплющила очі. Якщо щось трапиться з Роббі, якщо Сесилїї та Роббі не судилося бути разом... її таємні муки й загальне потрясіння від війни завжди здавалися різними непоєднуваними світами, але тепер вона розуміла, як переплелася війна з її злочином. Єдине можливе рішення — скасувати все минуле. Якщо він ніколи не повернеться... їй хотілося мати якесь інше минуле, бути кимсь іншим, як от угодованою задоволеною Фіоною з її бездоганним життям, яке триває далі, і її лагідною, зманіженою, безтурботною родиною, де у собак і кішок латинські імена, а дім — відомий у Челсі салон для митців. Фіоні можна жити своїм життям, іти вперед і дізнаватися, що станеться. Брайоні ж здавалося, що вона так і проживе сама в одній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, авжеж. Зі мною все чудово, спасибі.

— Я тобі не вірю. Принести води?

Коли залунали оплески — ніхто, здається, й не помітив, що оркестр грав жахливо,— Брайоні побачила, як Фіона пішла через газон, минаючи музик і чоловіка в брунатному пальті, що здавав в оренду шезлонги, прямуючи до маленького кафе під деревами. Армія спасіння завела «Прощай, прощай, чорний дрозде», виконуючи цю пісню набагато вправніше. Люди в шезлонгах пожвавилися, і дехто зааплодував. Хорове підспівування було трохи вимушеним — незнайомці ловили погляд один одного, коли голоси гучнішали,— але Брайоні рішучо це витримувала. Усе ж таки її настрій покращився, і коли Фіона повернулася зі склянкою води, а оркестр почав попурі зі старих танців, відкривши «Довгим шляхом до Типперері», дівчата заговорили про роботу. Фіона з Брайоні обмінювалися плітками про те, хто з товаришок їм подобається, а хто дратує, і як остогидла сестра Драммонд (чий голос Фіона майстерно імітувала), і що сестра-хазяйка тримається майже так само поважно і недоступно, як сам консультант. Вони згадували дивацькі витівки різних пацієнтів і ділились образами: Фіона була обурена тим, що їй забороняли тримати речі на підвіконні, а Брайоні ненавиділа засинати об одинадцятій,— але робили це з сором'язливим задоволенням, хихочучи, так що інші стали обертатися до них, театрально прикладаючи пальці до вуст. Але ці жести тільки вдавали серйозність, і більшість тих, хто обертався з шезлонгів, поблажливо всміхалася двом молодим медсестрам — медсестрам під час війни — у фіолетово-білій формі, темно-синіх пелеринках і бездоганно-чистих очіпках, які робили їх цнотливими, схожими на черниць. Дівчата відчували свою недоторканність, і їхній сміх дедалі гучнішав — вони від реготу аж квоктали. Фіона виявилася гарною актрисою, і всі її глузи мали перчинку чорного гумору, що полюбляла Брайоні. Фіона по-своєму відтворювала вимову кокні сестри Лембет і безсердечно перебільшувала невігластво деяких пацієнток і їхнє благальне скигління. «Се у м'я серце, сестро. Воно завше не з того боку. У мами моєї було акурат так само. А правда, що дитя у вас виходить знизу, сестро? Ой, а я не знаю, як те у мене буде, бачте, ой, я ж завсіди закупорена. У мене шестеро хлопчаків, потім поїхала я й згубила 'дного, їхала вісімдесят восьмим автобусом з Брикстона. Ма'уть, лишила 'го на сидінні. Ніколи потім не бачила 'го, сестро. Гірко було. Аж усі очі виплакала».