Иэн Макьюэн – Спокута (страница 49)

— Ге,— озвався чийсь голос.— Ану валіть відси. Нас і так повно.

Нетл чиркнув сірником. Увесь простір під стінами був заповнений чоловіками, які сиділи під стінами; більшість спала. Кілька лежало посередині, але ще лишалося вільне місце, а коли сірник догорів, Нетл стиснув Тернеру плече, примушуючи сісти. Відгрібаючи мотлох у себе з-під заду, Тернер відчув, що сорочка в нього мокра. Можливо, це була кров або якась інша рідина, але поки що не боліло. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. З ніг звалився тягар, й екстаз полегшення розливався від колін угору, і Тернер знав, що цієї ночі вже не зрушить, навіть якщо цим засмутить Нетла. Цілий день він провів на хоху, і це хитання немов передалося долівці. Сидячи у непроглядній темряві, Тернер відчував, що земля під ним ходить ходором. Тепер проблема полягала в тому, де поїсти, не наражаючись на небезпеку. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але зараз він нічого не робив, і в голові було порожньо. За деякий час Нетл штовхнув його, повертаючи до тями, і сунув до рук пляшку вина. Тернер притулився ротом до шийки, перехилив пляшку і відпив. Хтось почув, як він ковтає.

— Що це в тебе?

— Овече молоко,— сказав Нетл.— Ще тепле. Візьми.

Почувся звук, ніби хтось щось одхаркував, і на руку Тернеру приземлилося щось літепле та драглисте.

— Ну ти козел.

Інший голос, грізніший, озвався:

— Стули пельку. Я заснути намагаюся.

Беззвучно рухаючись, Нетл намацав у підсумку свинячу ковбасу, розрізав її на три частини і передав шматок Тернеру разом зі скибкою хліба. Тернер розтягнувся на повний зріст на бетонній долівці, накинув шинель на голову, щоб не дати запаху м'яса проникнути назовні, а також приховати звук жування, і в тумані від власного дихання заходився їсти найкращу трапезу за все своє життя, а в щоку йому впиналися уламки цегли і пісок. Обличчя ще зберігало аромат запашного мила. Він вгризався в хліб, який на смак був наче армійський брезент, і рвав зубами та смоктав ковбасу. Коли їжа досягла шлунка, у в грудях і горлі розлилося тепло. Він блукає цими дорогами, здавалося йому, все життя. Заплющивши очі, він побачив рухливий асфальт і чоботи, які ступали в такт, зникаючи з поля зору. Навіть жуючи, він відчував, що на кілька секунд провалюється в сон. Він перейшов до іншого виміру, і тепер у нього під язиком затишно лежало зацукроване праліне, солодкість якого належало іншому світу. Він чув, як люди нарікають на те, що в льосі холодно, і був радий загорнутися в шинель, і відчував батьківську гордість, що не дав капралам дорогою поскидати свої.

У пошуках даху над головою зайшла ще одна група, освітивши сірниками льох,— це теж були солдати. Він відчував недружнє ставлення до них, і його дратував їхній акцент крайніх західних країв. Як і всі інші в льосі, він бажав, щоб вони виміталися геть. Проте вони знайшли собі місце десь у нього під ногами. Він уловив запах бренді, що його ще більше обурило. Вони гучно облаштовували собі постелі, а коли чийсь голос біля стіни крикнув «Ша, селюки», хтось із новачків посунув у цьому напрямку, і на мить здалося, що буде сутичка. Але темрява і втома сприяли миру.

Невдовзі тишу порушували тільки звуки рівного дихання і хропіння. Долівка під Тернером усе одно здавалося хиткою, а потім наче перейшла до ритму невпинного маршу, і знову він відчув, що надто змучився від вражень, і уява в нього занадто запалена, він занадто зморився, щоб заснути. Крізь тканину шинелі він намацав її листи. «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Ці слова мали велике значення, але зараз не зворушували його. Усе просто: одна людина чекає на іншу — це як арифметична сума, в цьому немає місця емоціям. Очікування. Просто одна людина нічого не робить, час спливає, доки інша людина наближається. «Очікування» — важке слово. Тернер відчував, що воно тисне, як шинель. Усі чекали — і тут, у льосі, і там, на пляжі. Вона теж чекає, але що буде потім? Він намагався уявити голос, яким вона промовляла ці слова, але натомість почув лише свій, трохи уривчастий і заглушений ударами серця. Він не міг уявити навіть рис її обличчя. Примусив себе подумки перемкнутися на іншу ситуацію, яка має принести йому щастя. Але тонкощі його вже не цікавили, гострота була втрачена. Брайоні змінить свої свідчення, вона перепише минуле так, що винуватець стане невинним. Але чого вартує винуватість у ці дні? Це така дешевка. Усі винні, й ніхто не винен. Нікого не викупить зміна свідчень, бо не вистачить людей, не вистачить паперу і ручок, не вистачить терпіння і миру, щоб отримати заяви всіх свідків і зібрати всі факти. Свідки теж винні. Увесь день ми були свідками злочинів одне одного. Що, ти сьогодні нікого не вбив? Але скількох ти кинув умирати? Тут, у льосі, ми мовчатимемо про це. Ми приспимо це, Брайоні. Зацукрований мигдаль під язиком — смак її імені, яке здавалося настільки химерним, неподібним до всього іншого, що він питав себе, чи правильно запам'ятав. Як і ім'я Сесилії. Невже він завжди сприймав ці дивні імена як належне? Навіть на цих питаннях було важко зосередитися. У нього так багато незавершених справ тут, у Франції, що йому здавалося розумним відкласти від'їзд до Англії, хоча торби спаковані — його дивні важкі торби. Ніхто й не помітить, як він лишить їх тут і поїде собі. Невидимий багаж. Він має повернутися і забрати з дерева того хлопчика. Як колись. Він пішов туди, куди не пішов ніхто, і хлопці знайшлися під деревом, і він поніс на плечах П'єро, а поруч повів через парк Джексона. Такий тягар! Він любив Сесилію, любив близнюків, тішився успіху, і світанку, і надприродному сяйному туману. А як його прийняли! Тепер він звик до таких речей, стерто-буденних, звичних, але тоді, перш ніж душу охопили огрубіння і загальне заціпеніння, коли це було в новинку, та й усе було в новинку, він відчував це дуже гостро. Його зворушило, як Сесилія побігла жорствою, хоча дверцята поліційного автомобіля вже були відчинені, і сказала йому ті слова. О, як тебе тоді кохав, / Я чистим, смілим був[51]. Так, він повернеться туди, звідки почав, повернеться через усе, що подолав, через осушені похмурі болота, повз лютого сержанта на мосту, через розбомблені села, стрічками доріг, які тягнуться на милі й милі горбистих сільських угідь, і знову шукатиме ту стежку окрай села, ліворуч, навпроти взуттєвої крамниці, а за дві милі перелізе через огорожу з колючого дроту, і помандрує лісами і полями, щоб знайти нічліг на тій фермі братів, а новий день в зустріне в жовтому світанні, дивлячись, як хитається магнітна стрілка компаса, і поспішить через цю чарівну країну маленьких долин, і струмків, і бджолиних роїв до стежки, яка веде в садок, де стоїть сумний занедбаний будиночок біля залізниці. І росте оте дерево. Позбирає з землі клапті обгорілої смугастої тканини, обривки піжами, а потім принесе його, нещасного блідого хлопчика, і влаштує гідний похорон. Гарний малюк. Нехай винний ховає невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де тепер Мейс, який допоміг би рити могилу? Цей капрал, відчайдушний ведмідь Мейс. Тут стільки незавершених справ, і це ще одна причина, чому він не може піти. Він повинен знайти Мейса. Але спочатку треба знову подолати ті милі й повернутися на північ, у поля, де фермер зі своїм собакою, як і раніше, іде за ралом, і слід спитати в тої фламандки з сином, чи покладають вони на нього відповідальність за свою загибель. Бо іноді приймаєш на себе завеликий тягар — у нападах гордині, марнославного самобичування. Вона, можливо, скаже «ні» — як там фламандською «ні». Ти намагався нам допомогти. Ти не міг перевести нас через поле. Ти привів близнюків, але нас не вийшло б, ні. Ні, ти не винний. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув подих на своєму розпаленому обличчі.

— Трохи бушуєш, бос.

За головою капрала Нетла було видно широку смугу темно-синього неба, а на тлі небокраю — зубчасті чорні краї зруйнованої стелі льоху.

— Бушую? А що я робив?

— Кричиш «ні», усіх перебудив. Декого з оцих молодиків це трохи зачепило.

Тернер спробував підвести голову й виявив, що не може. Капрал чиркнув сірником.

— Христе Боже мій, жахливий вигляд. Ну, ось. Пий.

Він підняв Тернеру голову та приклав йому флягу до вуст.

Вода мала металевий присмак. Скінчивши пити, Тернер відчув, що його затягує нескінченна океанська течія. Він ходив по землі, доки не впав у глибини океану. Щоб не тривожити Нетла, йому доводилось удавати розумнішого, аніж він почувався насправді.

— Слухай-но, я вирішив лишитися. Дещо мені побачити треба.

Брудною рукою Нетл витирав Тернеру чоло. Той не бачив причин, чому капрал має ближче схиляти над ним своє стурбоване щуряче обличчя.

— Бос, ти мене чуєш? — мовив капрал.— Ти слухаєш? Десь годину тому я вийшов надвір. Угадай, що я побачив. Там по дорозі один флотський ішов, офіцерів кликав. Вони зібралися на пляжі. Судна повернулися. Ми поїдемо додому, приятелю. Там лейтенант один, з «Баффсу», він о сьомій нас виведе. Тож поспи, і давай більше без тих чортових криків.

Він провалювався в сон, і хотілося єдиного — спати, отримати тисячу годин сну. Так було легше. Вода була бридка, але вона допомогла, як і новини й заспокійливий шепіт Нетла. Вони вишикуються на вулиці та промарширують на пляж. Звернуть праворуч. Порядок понад усе. Ніхто у Кембриджі не навчав їх переваг доброго піхотного порядку. Вони шанували вільний, непокірливий дух. Поети. Але що поети знають про виживання? Про виживання в масі людей. Не порушувати рядів, не бігти першим на човен, не «чия відвага, того й перемога», жодних думок про себе. Ніякого тупоту чобіт, які біжать піском до лінії прибою. У воді охочі руки притримують планшир, доки товариші забігають усередину. Але це море було спокійне, і тепер, коли він заспокоївся, то, звісно, бачив, як добре, що вона справді є, що вона чекає. Хай проклята буде арифметика. «Я на тебе чекатиму» — ось елементарне. Це причина, заради якої він вижив. Простий спосіб сказати, що вона відмовиться від усіх інших чоловіків. Лише ти. «Повертайся». Він згадав відчуття гравію під тонкими підошвами; відчув, що ось-ось — і крижані кайданки замкнуться у нього на зап'ястях. Вони з інспектором зупинили машину й озирнулися на її кроки. Як він міг забути цю зелену сукню, яка підкреслювала вигини її стегон, перешкоджаючи ході та відкриваючи красу її плечей. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліція дозволила їм переговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, нібито були самі. Вона не дозволила собі плакати, кажучи, що вірить йому, довіряє йому, кохає його. Він сказав їй просто, що не забуде цього, і хотів цим передати їй силу своєї вдячності, особливо тоді, особливо зараз. Потім вона поклала руку на кайданки і сказала, що вона не соромиться і нема чого соромитися. Вона взялася за лацкан його піджака й трохи струсонула, кажучи: «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона мала на увазі саме це. Час покаже, що вона справді мала на увазі саме це. Потім його заштовхнули до автомобіля, а вона говорила швидко, доки плач не підступив їй до горла, і вона не могла більше стримуватися; вона сказала: те, що відбулося між ним, стосується нас, тільки нас. Вона мала на увазі, звісно, бібліотеку. Це тільки їхня справа. Ніхто не може її відібрати. «Це наша таємниця»,— крикнула вона перед усіма, доки не грюкнули дверцята.