Иэн Макьюэн – Спокута (страница 20)
— Знімай його, ну! — волала кухарка. Безсумнівно, її роздратування було спрямоване на місіс Талліс. Долл відстрибнула від умивальника, перечепилася, мало не впавши, схопила дві шматини і почала знімати казан з вогню. Стало краще видно, і з хмарини пари випливла Поллі, покоївка, за словами всіх, простачка, яка лишалася в будинку ввечері, якщо випадала робота. Її великі довірливі очі були спрямовані на кухонний стіл. Сесилія перейшла до Бетті — хотіла побачити те, що всім уже було видно — величезну почорнілу бляху, нещодавно вийняту з духовки; на залізі тихо сичала смажена картопля. Картоплин було, певно, з сотню — нерівні ряди барви білого золота, які Бетті відшкрібала металевою лопаткою і перевертала. Унизу картоплини були липкі, блискучо-жовті, а краї подекуди мерехтіли перламутрово-брунатним відтінком, а іноді й філігранним мереживом навколо тріснутої шкуринки. Картопля була — тобто буде — ідеальна.
Перевернувши останній ряд, Бетті спитала:
— Мем, це покласти в картопляний салат?
— Саме так. Зріжте всю опалену шкоринку, витріть жир, покладіть це до великої тосканської салатниці та як слід полийте оливковою олією, а потім...— Емілі невизначено махнула у бік кошика з фруктами, біля дверей до комори, де могла бути цитрина, а могло й не бути.
Бетті звернулася до стелі:
— Це салат з брюссельської капусти?
— Годі, Бетті.
— Чи салат з цвітної капусти? Чи салат з хріновим соусом?
— Ти робиш багато галасу з нічого.
— Чи хлібний салат?
Один з близнят пирхнув.
Сесилія здогадалася, що буде далі, й так і трапилося. Бетті розвернулася до неї, схопила за руку та притягнула до себе.
— Міс Сі, така спека була, а нам страви замовили, і ми цілу днину парилися в пеклі, що аж кипіла
Сцена була нова, глядачі були незвичним елементом, але дилема — досить знайома: як зберегти мир і не принизити матері. Окрім того, Сесилія знову вирішила піти до брата на терасу, тому було важливо вступити до переможної фракції та підштовхнути її до швидкого висновку. Вона відвела матір убік, і Бетті, досить добре обізнана з правилами, наказала всім повернутися до своїх справ. Емілі й Сесилія Талліси стояли біля відчинених дверей, що вели до кухонного городу.
— Люба моя, зараз дуже спекотно, і я не відмовлюся від ідеї салату.
— Емілі, я знаю, що надто спекотно, але Леон просто до смерті полюбляє печеню, яку готує Бетті. Він просто марить м'ясом. Я чула, як він вихвалявся перед містером Маршаллом.
— Боже мій,— промовила Емілі.
— Згодна. Я теж не хочу печені. Найкраще — хай кожний обере сам. Пошліть Поллі нарвати салату-латуку. Там у комірчині буряки. Бетті може зварити ще картоплі й остудити її.
— Люба, ти маєш рацію. Знаєш, мені б не хотілося підвести маленького Леона.
Отже, рішення було ухвалене, печеня врятована. Тактовно і граційно Бетті вирядила Долл почистити молоду картоплю, а Поллі вийшла, узявши ножа.
Коли вони вийшли з кухні, Емілі наділа затемнені окуляри й сказала:
— Я рада, що все обійшлося, бо насправді мене хвилює Брайоні. Знаю: вона засмутилася. Хандрить, блукає десь надворі, хочу її повернути.
— Хороша ідея. Я теж за неї хвилююся,— сказала Сесилія. Вона не збиралася відраджувати матір — хай буде подалі від тераси.
Вітальня, яка зранку прикувала увагу Сесилії світляними паралелограмами, тепер занурилася в морок, лише біля каміна горіла одна лампа. У прочинені скляні двері виднілося зеленувате небо, а на цьому тлі — знайомий силует: братові голова і плечі. Пробравшись через кімнату, Сесилія почула, як дзвенять кубики льоду в склянці, а опинившись надворі, розрізнила пахощі розчавленої м'яти, ромашки й піретруму, що оп'яняло ще сильніше, аніж уранці. Ніхто не пам'ятав навіть обличчя того тимчасово найнятого садівника, який і кілька років тому вигадав цю ідею — засадити шпаринки між бруківкою. У той час ніхто не розумів, чого, власне, він хоче. Може, саме тому його й звільнили.
— Сес! Я вже сорок хвилин чекаю, майже зварився.
— Пробач. Де моя склянка?
Біля стіни будинку на низькому дерев'яному столику стояла гасниця, освітлюючи такий собі міні-бар. Нарешті Сесилія отримала джин-тонік. Вона прикурила від Леонової цигарки й цокнулася з братом.
— Мені подобається ця сукня.
— Помітив?
— Повернися. Пречудово. Я й забув про цю твою родимку.
— Як там у банку?
— Нудно й винятково класно. Ми живемо, чекаючи на вечори й вихідні. А коли ти приїдеш у гості?
Вони зійшли з тераси й попрямували гравійною стежкою вздовж троянд. Перед ними виріс темний фонтан з Тритоном, який на тлі неба мінився зеленим у мерехтливому світлі. Було чутно плюскіт води, і Сесилії здалося, що вона вловила і її запах — сріблястий і гострий. А може, це пахне зі склянки у неї в руці.
Помовчавши, Сесилія сказала:
— У мене тут уже голова обертом іде.
— Знову ти для всіх матуся. Знаєш, зараз дівчата скрізь влаштовуються на роботу. Навіть складають іспити на цивільну службу. Це потішить тата.
— Нікуди мене з трояками не візьмуть.
— Один раз спробуєш — і побачиш, що все це дурня, не впливає вона ні на що.
Вони дійшли до фонтана, стали обличчям до будинку й певний час мовчали, притулившись до парапету — на місці її ганьби. Дурість, безглуздя і, насамперед, комедія. Тільки сутінь, манірна вуаль, завадили брату побачити, в якому Сесилія стані зараз. Але від Роббі у неї такого захисту немає. Він бачив її, він завжди зможе викликати її образ у пам'яті, навіть коли це поступово зітреться зі спогадів і постане просто як випадок, давня історія. Сесилія досі злилася на брата за те, що той запросив Роббі, але вона потребувала Леона, вона хотіла розділити його свободу. Вона попросила співчутливим тоном поділитися новинами.
У Леоновому житті — точніше, у братовому сприйнятті — ніхто не підступний, ніхто не обманює, не бреше і не зраджує. Якщо ж хтось дозволяв собі такий вчинок, це вельми дивувало Леона — як таке взагалі може бути. Усі друзі, кого він згадував, мали бодай одну чудову рису. Від Леонових оповідок слухач повинен був проникнутися теплотою до всього роду людського й до його вад. Усі були як мінімум «гарні» й «порядні» й не мали прихованих мотивів. Якщо ж у приятеля була якась таємниця чи суперечливість характеру, Леон довго придивлявся, міркував і знаходив просте пояснення. На нього не впливали література і політика, наука і релігія — в його світі їм просто не було місця, ці питання не мали аж так хвилювати людство. За освітою юрист, він був щасливий позабути весь свій професійний досвід. Важко було уявити його бодай колись самотнім, або знудьгованим, або засмученим; його невразливість не мала меж, як і брак амбіцій, і він вважав, що інші схожі на нього. Попри все, ця його безстрасність сприймалась іншими цілком терпимо, навіть заспокоювала.
Спочатку він заговорив про веслувальний клуб. Нещодавно Леон веслував на кормі у другій вісімці, й хоча всі ставилися до нього добре, він би радо віддав першість комусь іншому. Окрім того, у банку подейкували про підвищення на посаді, про збільшення зарплати, а коли з цього нічого не вийшло, він відчув полегшення. Потім дівчата: актриса Мері, яка так чудово грала в «Особистих життях», раптом, без пояснення причини, поїхала — до Глазго, і ніхто не знав чому. Він припускав, що вона поїхала доглядати присмертного родича. Френсін, яка гарно говорила по-французьки й носила монокль, обурюючи цим світ, минулого тижня пішла з Леоном на Ґілберта і Саллівана, і в антракті молоді люди побачили короля, який, здавалося, дивився в їхній бік. Чарівна, надійна, з великими зв'язками у вищому світі, Барбара, з якою, на думку Джека і Емілі, Леон точно побереться, запросила його погостювати тиждень у замку її батьків, у Гайлендсі. Він вважав, що не поїхати нечемно.
Щоразу як він видихався, Сесилія підштовхувала його розповідати далі, питала нове й нове. З незрозумілих причин його орендна плата в Олбані[23] понизилася. Старий друг зробив шепелявій дівчині дитину, одружився з нею й тепер веселий і щасливий. Ще один купив мотоцикл. Приятелів батько придбав фабрику з виробництва пилосмоків і сказав: це те ж саме, що ліцензія на друк грошей. У когось бабуся, відчайдушна сміливиця, півмилі пройшла зі зламаною ногою. Приємні, як вечірнє повітря, розмови огортали Сесилію, овівали її та все навколо, створюючи магічний світ добрих намірів і приємних результатів. Пліч-о-пліч, півсидячи, вони дивилися на рідний будинок, який являв собою суміш середньовічної архітектури, й тепер ці обриси здавалися химерно-безтурботними; материна мігрень була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків — сентиментальними примхами, інцидент на кухні — лише веселою штовханиною жвавих неспокійних духів.
Коли прийшла черга Сесилії звітувати за останні місяці, не можна було не потрапити в тон Леона, хоча її виклад подій мимоволі звучав як знущання. Вона висміяла свої спроби вибудувати генеалогію: родове древо було засніжене і голе, без гілля й коріння. Дідусь Гаррі Талліс був наймитовим сином, який невідомо чому змінив прізвище (воно було Картрайт), та ще й народження і шлюб у нього не були зареєстровані. Що ж стосується «Кларисси» (усі ці довгі години щоденного читання на ліжку, поки не затерпне рука), то ця книга, безперечно, обернена версія «Утраченого раю», тобто тут усе навпаки: героїня стає дедалі мерзеннішою, огиднішою, в той час як уся оповідь зациклена на її чеснотах. Леон кивав, стиснувши губи; він не хотів удавати, що розуміє, про що це сестра говорить, і не заважав сповідатися. Вона додала фарсового відтінку опису, як тижнями нудьгувала на самоті, як приїхала побути з родиною, щоб загладити свою провину за те, що стільки часу провела не вдома,— а виявила, що її батьки й сестра відчужені, кожний по-своєму. Надихнувшись добродушним сміхом і підтакуванням брата, вона намагалась описати як гумористичні сценки те, як щодня їй треба дедалі більше цигарок, і як Брайоні здерла свою афішу, і як близнята стояли на порозі її кімнати (у кожного по одній шкарпетці), і як мама хотіла влаштувати диво святе[24] — перетворити печену картоплю на салат. Тут Леон не вловлював біблійних алюзій. У кожному її слові був розпач, порожнеча, бракувало чогось такого, чому немає назви, і це змушувало її говорити швидше, і перебільшувати з меншою вправністю. Приємні нікчемності життя Леона здавалися відшліфованим артефактом, хоча ця невимушеність була ілюзорною, і мала свої обмеження, і була досягнута невидимою тяжкою працею і рисами, про жодну з яких Сесилія й не здогадувалася. Вона взяла брата за руку й пригорнулася до нього. Ось ще одна Леонова властивість: він був м'який і привабливий у товаристві, але крізь тканину його піджака відчувалася твердість тропічних листяних порід. Сесилія відчула себе до останньої клітинки м'якою і прозорою. Він ніжно дивився на неї.