Иэн Макьюэн – Спокута (страница 17)

— Нічого,— відповів Роббі на її питання.— Зі мною взагалі нічого не сталося.

Узявши щітку і слоїчок вакси, він додав:

— Отже, майбутнє у Моллі буде чудове.

— За п'ять років вона знову вийде заміж. І буде дуже щаслива. З якимсь кваліфікованим робітником з півночі.

— На менше вона й не заслуговує.

Вони сиділи в затишному мовчанні, й мати споглядала, як він полірує своє взуття жовтою щіткою. На його красивих щоках у такт рухам посмикувалися м'язи, а на плечах вони то напиналися, то зіщулювалися під шкірою. Саме провидіння послало їй Ернеста, щоб дати такого сина.

— Отже, ти йдеш.

— Коли я виходив, якраз прибув Леон. З ним один приятель — ну, знаєш, шоколадний магнат. Вони вмовили мене завітати до них на вечерю.

— О, та я там опівдні начищала все срібло. І прибирала для нього в кімнаті.

Роббі узяв черевики й підвівся.

— Коли я вдивлятимуся замість люстерка у срібну ложку, то бачитиму лише тебе.

— Та годі. Твої сорочки розвішані в кухні.

Він упакував щітки до ящика для чистки взуття й відніс на кухню, потім роздивився сорочки та з трьох на вішаку обрав лляну, кремову. Повернувся й хотів уже йти, але мати вирішила затримати його трохи довше.

— А ці малі Квінсі. Їхній хлопчик постіль намочив. Біднесенькі маленькі ягнятка.

Він затримався в дверях і стенув плечима. Він бачив їх біля басейну пізнього ранку: вони галасували і реготалися. Вони б завезли його тачку невідомо куди, якби Роббі не прийшов і не завадив. Денні Гардмен теж був там: витріщався на їхню сестру замість працювати.

— Виживуть,— сказав Роббі.

Кваплячись піти, він піднявся східцями, перестрибуючи по три за раз. Повернувшись до спальні, він квапливо скінчив одягатися й, насвистуючи собі під ніс, нахилився, щоб змастити і розчесати волосся перед дзеркалом гардероба. У Роббі геть не було музичного слуху, і він не міг визначити, яка нота вища, а яка нижча, і як їх розрізняти. Скоріше б почався вечір, думав він, відчуваючи збудження і — дивна річ — полегшення. Гірше бути не може. Радіючи з власної майстерності, наче виряджаючись у небезпечну подорож або до війська, він звично й методично здійснив повсякденні рухи: поклав до кишені ключі, понишпорив у підкладці гаманця та знайшов там десятишилінгову купюру, почистив зуби, перевірив долонею, чи не пахне з рота, схопив зі столу свого листа й поклав до конверта, набив цигарками портсигар і перевірив, чи на місці запальничка. Востаннє оглянув себе у дзеркалі. Вишкірив зуби, озирнувся, щоб подивитися на себе у профіль, через плече глянув на своє віддзеркалення. Нарешті поплескав себе по кишенях, потім кинувся вниз по східцях, перестрибуючи по три за раз, окликнув матір на прощання і вийшов на вузьку цегляну стежку, яка вела між клумбами до хвіртки в огорожі.

У подальші роки він часто згадуватиме, як ішов по стежинці, що петляла до узлісся діброви й вела далі, у хащі, огинаючи озеро і будинок. Він не запізнювався, але йому було важко сповільнити ходу. У цих чудових хвилинах змішалося багато близьких і далеких задоволень: згасання червонястої заграви у сутінках; тепле нерухоме повітря, насичене ароматами висушених трав і спеченої землі; розслаблені після цілого дня праці в саду руки й ноги; гладенька після ванни шкіра; відчуття на тілі сорочки і його єдиного костюма. Очікування і страх побачити її були теж певним чуттєвим задоволенням, і настрій, який огортав його, був загалом піднесений: це може завдати болю, це страшенно незручно, нічого доброго з цього вийде, але Роббі нарешті дізнався, що таке бути закоханим, і був у захваті. Інші речі додавали йому щастя: він досі пишався, що виявився першим учнем — найкращим за весь рік, як йому сказали. А зараз з'явилося підтвердження від Джека Талліса: він надаватиме постійну підтримку. Попереду нові пригоди, а не вигнання — він був певний. Це правильно і добре, що він вивчатиме медицину. Він не зміг би пояснити свого оптимізму: він був щасливий і тому приречений на успіх.

Все, що він відчував, можна було назвати одним словом, яке пояснювало, чому в подальшому він так часто зупинявся на цій миті. Свобода. У житті й у тілі. Колись давно, коли він ще й гадки не мав, що таке початкова школа, йому призначили іспит, який привів його туди. Кембридж, нехай він і подобався Роббі, був вибором амбітного директора гімназії. Навіть фах йому обрав харизматичний учитель. А тепер нарешті здійснилася його власна воля й почалося доросле життя. Це була така історія, в якій він виписував себе в ролі героя, і вже це відкриття трохи шокувало його друзів. Озеленення було не більш ніж богемною фантазією, а ще — жалюгідними амбіціями (так він проаналізував свою мотивацію з допомогою Фройда) замінити або перевершити свого відсутнього батька. За п'ятнадцять років стати директором школи, завідувати кафедрою англійської літератури: містер Р. Тернер, магістр гуманітарних наук, Кембриджський університет,— в його історії цього більше не було, як і викладання в університеті. Незважаючи на успіхи, англійська література тепер здавалася йому лише прецікавою салонною грою, а читання книг і обов'язкова своя думка про них — бажаним атрибутом цивілізованого існування. Але це не осердя світу, хай що казав на своїх лекціях доктор Лівіс. Не жрецтво, не життєво важлива наука для допитливого розуму, не перший і останній рубіж оборони проти варварських орд, так само як і вивчення живопису, музики, історії, фізики. Останній рік на різних дебатах Роббі чув, як психоаналітик, офіційний член комуністичної профспілки, і фізик змагаються кожний за свою царину — так палко, так переконливо, як Лівіс обстоював власну думку. Такі претензії, мабуть, висували й медики, але Роббі сприймав це простіше і більш особисто: його практичний характер, його розчарування в науковому пошуку можуть знайти вихід, він набуде навичок набагато складніших, ніж його навички текстуальної критики, і передусім він сам для себе вирішить. Він винайме квартиру в іншому, незнайомому місті — і почне все спочатку.

Він вийшов з діброви й опинився там, де стежка розширялася. Смеркало, від чого сутінковий парк здавався більшим, і м'яке жовте світло у вікнах на протилежному березі ставу, в будинку, надавало маєтку майже величного і красивого відтінку. Сесилія там, напевно, у себе в спальні готується до вечері — невидима йому, в глибині будинку, на другому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він відкинув ці палючі, яскраві думки про неї, щоб не з'їхати з глузду. Тверді підошви черевиків гучно, як велетенський годинник, гупали по металево-лункій доріжці, й Роббі змусив себе думати про час, про свій великий скарб, про розкіш нерозтраченого і несподіваного щастя. Він ніколи не почувався таким соромливо-молодим, ніколи ще не відчував такої жаги, такого нетерпіння почати нову історію. У Кембриджі були яскраві й допитливі викладачі, які, на двадцять років старші за Роббі, непогано грали у теніс і полюбляли веслування. Принаймні ще двадцять років він зможе робити фізкультурні вправи й писати свою історію — майже стільки, скільки йому літ зараз. Двадцять років перекинуть його в майбутнє — у 1955 рік. Яке не відоме йому значення приховується в ній? Чи зможе він прожити ще тридцять років у більш виваженому темпі?

Він подумав, яким буде у 1962 році — коли постаріє, але не настільки, щоб стати зовсім ветхим і нікчемним: йому буде за п'ятдесят, і він уже стане досвідченим лікарем, з таємничою історією життя, трагедіями й успіхами за плечима. А на полицях складені книжки — сила-силенна, бо у нього буде свій кабінет, величезний, у притлумленому освітленні, рясно забитий трофеями з мандрівок цілого життя: рідкісні рослини з тропічних лісів, отруйні стріли, невдалі винаходи з електрики, мильний камінь, фігурки, засушені скальпи — витвори мистецтва аборигенів. На полицях — медичні довідники й роздуми, звісно, але ще — книжки, які тепер переповнюють комірчину в бунгало з мансардою: поезія вісімнадцятого століття, що майже переконала його в покликанні садівника; третє видання Джейн Остін, його Еліот, Лоуренс і Вілфрід Оуен, повне зібрання творів Конрада, безцінне видання 1783 року «Села» Крабба[22], його Гаусмен і підписаний самим Оденом «Танець смерті». Ось у чому сенс, певна річ: він стане хорошим лікарем, начитавшись художньої літератури. Які глибокі свідчення його особлива чутливість зможе відчитати в людських стражданнях, самогубній глупоті або просто невезінні, що призводять людину до хвороби! Народження і смерть, а між ними — слабкість. Злети і падіння — ось царина лікаря, а ще — літератури. Роббі роздумував над романом дев'ятнадцятого століття. Надзвичайна терпимість і широта поглядів, ненав'язливе, але гаряче серце — і холодна розсудливість; такий лікар вистояв би і проти жахливої закономірності фатуму, і проти даремних та кумедних заперечень неминучого; такий лікар намацає ослаблений пульс, відчує, як згасає подих недужого, відчує, як хворий на гарячку починає холонути, і все ясно побачить — а цього навчають тільки література і релігія, марнота, ницість і благородство людства...

Тихого літнього вечора його кроки прискорилися в такт радісним думкам. Попереду, за сто ярдів, був міст, а на ньому виднілася якась біла фігура, що спочатку здалася йому частиною світлого кам'яного парапету. Обриси розпливалися, проте вже за кілька кроків він розрізнив неясну людську постать. На такій відстані він не міг сказати, спиною вона повернута до нього чи лицем. Постать не рухалася, але Роббі відчув, що за ним стежать. Секунду-дві він намагався розвеселити себе історією про привида, але не мав віри в надприродне, навіть у ту надзвичайно невибагливу істоту, що очолює в селі церкву норманської архітектури. Це була дитина — тепер він точно бачив,— тобто, напевно, це Брайоні — у білій сукенці, в якій Роббі бачив її вдень. Зараз він чітко її бачив і підняв руку, гукнувши: «Це я, Роббі»,— але вона не зрушила з місця.