Иэн Макьюэн – Горіхова шкатулка (страница 10)
Чому б у такому разі не бути поетом сов?
Я впізнаю їх за ходою. Спочатку східцями до кухні спускається Клод, тоді мій батько, за ним — його щойно вконтрактована подруга на високих підборах. Мабуть, це черевики — не найліпший варіант, щоб никати лісистою місцевістю. Підкоряючись нічним асоціаціям, я одягаю її в обтислу чорну шкірянку й чорні джинси: хай вона буде молодою, блідою, гарною, незалежною жінкою. Моя плацента, мов розложиста, тонко налагоджена радіоантена, отримує сигнали, що мати цю жінку одразу ненавидить. Нерозсудливі думки збивають ритм її пульсу, новий зловісний барабанний бій, мовби з далекого селища в джунглях, оповідає про владу, гнів, ревнощі. Попереду можуть чекати неприємності.
Заради батька я почуваюся зобов’язаним стати на захист нашої гості: її тема не така вже й обмежена, коли брати до уваги, що сови більші за бозони та вусоногих раків, налічують дві сотні видів і відіграють важливу функцію у фольклорі. Переважно функцію провісників недоброго. На відміну від Труді з її інстинктивною впевненістю, я трепечу від сумнівів. Або батько, не дурень і не святий, прийшов представити свою коханку, вказати матері на її місце (у його минулому) та продемонструвати, наскільки байдуже йому до братової ницості. Або він, геть дурень і не в міру святий, зайшов, цнотливо використовуючи одну зі своїх авторок як форму соціального захисту, сподіваючись пробути разом із Труді настільки довго, наскільки вона стерпить. Або це щось по той бік обох із цих варіантів, надто непроникне, щоб розібрати. Простіше, принаймні поки що, взяти приклад із матері та вважати, що ця подруга — його коханка.
Жодній дитині, не кажучи вже про ембріона, ще не вдалося оволодіти мистецтвом світської розмови, і ніколи й не кортіло. Це дорослий прийом, угода з нудьгою й обманом. У нашій ситуації — здебільшого з обманом. Після попереднього совання стільців, пропозиції випити й витягнутого корка Клодова ремарка щодо спеки змушує мого батька невизначено гмикнути, погоджуючись. Із уривчастого діалогу між братами ми дізнаємося побрехеньку, що наші гості якраз проходили тут неподалік. Труді мовчить, навіть коли поетку представляють як Елодію. Ніхто ніяк не коментує елегантну соціальну геометрію: подружжя з коханцями сидять за одним столом, піднімають келихи — жива картина крихкого сучасного життя.
Батько, здається, не здивований тим, що брат на його кухні: відкорковує вино, грає господаря. Тож Джон Кернкрос ніколи не був йолопом, нетямущим рогоносцем. Мій недооцінений батько люб’язно надпиває й питає Труді, як вона почувається. Він сподівається, вона не надто втомлена. Що може бути, а може й не бути легкою шпилькою, еротичним натяком. Та його жалібна інтонація повністю зникла. Її заступила холодність або іронія. Тільки задоволене бажання могло звільнити його. Труді та Клод, певно, дивуються, чому їхній майбутній убитий тут, чого він хоче, але спитати було б неправильно.
Натомість Клод питає Елодію, чи вона живе десь неподалік. Ні, не неподалік. Вона живе в Девоні, у квартирі-студії, на фермі, біля ріки — цим вона, можливо, дає Труді зрозуміти, що тут, у Лондоні, вона ночуватиме на Джонових простирадлах у Шордічі. Вона заявляє своє право на нього. Мені подобається звук її голосу — він наближається до людської версії, я би сказав, гобоя, трошки надтріснутий, із крякучими голосними. І ближче до кінця фрази вона промовляє крізь рипливий, воркітливий звук, що його американські лінгвісти назвали «смаженим голосом». Він шириться західними країнами, гаряче обговорюваний на радіо, невідомого походження, позначає, як прийнято вважати, вишуканість і трапляється переважно серед молодих освічених жінок. Приємна загадка. Із таким голосом вона може не розгубитися перед моєю матір’ю.
Ніщо в батьковому поводженні не виказує, що саме сьогодні брат пропонував йому п’ять тисяч фунтів готівкою. Ні тіні вдячності, та сама стара братня зневага. Це має розбурхувати Клодову давню ненависть. А в мені — щось гіпотетичніше: потенційну образу. Навіть бачачи батька в ролі безнадійно закоханого дурня, я завжди уявляв, що коли Клод стане нестерпним і об’єднати батьків мені не вдасться, то я зможу жити з батьком, принаймні якийсь час. Поки не стану на ноги. Але я не думаю, що ця поетка прийме мене до себе: вузькі чорні джинси та шкіряна куртка — не материнське вбрання. Це частина її привабливості. На мій обмежений погляд, батькові було б краще самому. Бліда краса та голос самовпевненої качки — мені не союзники. Але, можливо, між ними нічого немає, а вона мені подобається.
Клод щойно сказав:
— Студія? На фермі? Розкішно.
Елодія зі своїм міським гарчанням описує двосхилий будиночок на березі темної та стрімкої ріки, що шумує коло гранітних кругляків, із хистким містком на другий бік, буковим-березовим гайочком і світлою прогалиною, всіяною анемонами й чистотілом, пролісками й молочаєм.
— Ідеально для співця природи, — каже Клод.
Це так правдиво й так заяложено, що Елодія запинається. Він тисне далі:
— Як далеко це все від Лондона?
Під «усім» він має на увазі безглузді річку й каміння, дерева і квіти. Знітившись, вона ледве досмажує свої слова:
— Десь двісті миль.
Вона вгадала, що він спитає її, яка найближча залізнична станція та скільки займає дорога — речі, що їх він скоро забуде. Але він питає, вона відповідає, і ми слухаємо втрьох, не заціпенівши й навіть ні краплі не знудившись. Кожен зі свого погляду, ми захоплені непромовленим. Коханці, якщо Елодія — коханка, дві сторони, зовнішні щодо шлюбу,— це подвійний заряд, що рознесе цю родину на шматки. І закине мене вгору, до пекла, на мій тринадцятий поверх.
Із м’якою рятувальною інтонацією в голосі Джон Кернкрос зазначає, що йому подобається вино — нагадування Клодові долити келихи. Поки він їм прислужує, серед нас западає тиша. Я уявляю нап’яту струну піаніно, що чекає на свій раптовий повстяний молоточок. Труді зараз заговорить. Я розумію це з синкопованого спотикання її серця, якраз перед її першим словом.
— Оці сови. Вони реальні чи типу щось уособлюють?
— Ні-ні, — відповідає Елодія поспіхом. — Вони справжні. Я пишу з життя. Але читач додає, ну, символи, асоціації. Я не можу цьому завадити. Так працює поезія.
— Я завжди уявляю сов, — каже Клод, — мудрими.
Поетка робить паузу, намагаючись вловити в повітрі сарказм. Вона розуміє, чого вартий Клод, і рівно промовляє:
— Ну, така ваша доля. Я тут нічим не можу допомогти.
— Сови злобні, — каже Труді.
Елодія:
— Як і вільшанки. Як і вся природа.
Труді:
— Неїстівні, очевидно.
Елодія:
— А коли сова висиджує яйця, то нею можна отруїтися.
Труді:
— Авжеж, та, що висиджує яйця, може і вбити.
Елодія:
— Я так не думаю. Від неї просто хочеться блювати.
Труді:
— Я маю на увазі, якщо вона застромить кігті тобі в обличчя.
Елодія:
— Так не буває. Вона надто ляклива.
Труді:
— Поки її не спровокувати.
Розмова невимушена, інтонація — малозначна. Світська бесіда чи обмін погрозами та образами — мені не вистачає соціальної досвідченості, щоб це визначити. Якщо я п’яний, то Труді, напевно, теж, але ніщо в її поведінці цього не виказує. Відраза до Елодії, в якій вона тепер бачить свою суперницю, можливо, працює як протверезливий еліксир. Джон Кернкрос, здається, не проти віддати свою дружину Клодові Кернкросу. Це глибоко ранить мою мати, яка вважає, що це їй вирішувати, кого викидати та віддавати. Вона може відмовити батькові в праві на Елодію. Вона може відмовити йому в праві на саме життя. Але, можливо, я помиляюся. Батько читав у бібліотеці, здавалося, хапався за кожну секунду в присутності матері, дозволив їй виштовхати його на вулицю («Йди вже!»). Я не можу довіряти своїм судженням. Ніщо не сходиться.
Але тепер ніколи розмірковувати. Він стоїть, височіючи над нами, з келихом у руці, ледве-ледве погойдуючись, готовий виголосити промову. Мовчіть усі.
— Труді, Клоде, Елодіє, можливо, в мене вийде сказати коротко, можливо, ні. Яка різниця? Я хочу сказати ось що. Коли кохання помирає і шлюб лежить у руїнах, першою жертвою стає правдива пам’ять, порядні, чесні спогади про минуле. Воно надто незручне, воно надто різко обвинувачує теперішнє. Це привид колишнього щастя на бенкеті краху й відчаю. Тож проти зустрічного вітру забуття я хочу поставити мою маленьку свічечку правди й подивитися, наскільки далеко сягає її світло. Майже десять років тому на далматинському березі, в дешевому готелі без вікон на Адріатичне море, у кімнатці, у вісім разів меншій за цю, на ліжку заледве три фути завширшки, ми з Труді поринули в кохання, у захват і довіру, радість і мир — без меж, поза часом, більші за будь-які слова. Ми відвернулися від світу, щоб винайти й побудувати наш власний. Ми збуджували одне одного вдаваним насильством, але ми також голубили й пестували одне одного, як дітей, давали одне одному лагідні імена, мали свою таємну мову. Ми були по той бік сорому. Ми отримували й давали, і дозволяли одне одному все. Ми були героїчні. Ми вірили, що стоїмо на вершині, яку ще ніхто ніколи не підпорював, ані в житті, ані в усій на світі поезії. Наше кохання було настільки величним, що здавалося нам світовим законом. Воно було етичною системою, способом спілкуватися з іншими, настільки засадничим, що світ його якось прогледів. Коли ми лежали на вузькому ліжку лицем до лиця, дивилися глибоко в очі одне одному й розмовляли, ми створювали самих себе. Вона брала мої руки й цілувала їх, і вперше в житті я їх не соромився. У наших родинах, що їх ми докладно описували одне одному, нам нарешті вдавалося побачити якийсь сенс. Ми відчайдушно любили їх, попри всі минулі негаразди. Так само і з нашими найкращими, найважливішими друзями. Ми могли виправдати всіх, кого знали. Наше кохання було за благо світові. Ми з Труді ніколи не говорили й не слухали так уважно. Коли ми кохалися, це було продовженням наших розмов, а розмови — продовженням нашого кохання.