Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 6)

Не запалюючи, він увімкнув плиту «келор-ґес» та газовий обігрівач і всівся чекати кінця. Знервований та, без сумніву, дещо пригнічений і засмучений передчасною смертю коханої, а також своїми несправдженими планами на майбутнє, він, недовго думаючи, вирішив заспокоїтися найбільш звичним для нього способом і закурив «мальборо».

Охоплений полум’ям з голови до ніг, він, репетуючи, вистрибнув із палаючого трейлера й заходився бігати довкола. Етельвальд розраховував на безболісну смерть і аж ніяк не планував згоріти живцем. Відтак він пірнув головою вперед у по вінця сповнену дощовою водою сорокагалонну бочку з-під палива, що стояла позаду фургона. Застрягнувши в ній, він потонув, зворушливо дриґаючи короткими ногами, ковтаючи воду, звиваючись і намагаючись випростати руки, щоб бодай якось себе звідти виштовхати.

Приблизно за двадцять метрів від порослого травою пагорба, що височіє над Кролячими Угіддями, я перейшов у режим Нечутного Бігу; обережно прокрадаючись крізь високий бур’ян та очерет, я пильнував, щоб жодна частина мого спорядження не видала ані звуку. Я сподівався заскочити цих маленьких негідників удень, проте, якщо доведеться, був готовий чекати до сутінків.

Я тихенько поплазував схилом угору, плавно сунучи грудьми й животом по траві, напружуючи ноги й штовхаючи своє тіло вперед і вгору. Звісно, я зайшов із підвітряного боку, до того ж бриз був достатньо сильний, щоб заглушити здебільшого негучний шурхіт. Кролячих вартових на пагорбі я не помітив. Десь за два метри від вершини я зупинився й тихесенько звів курок, уважно оглянувши композитний сталево-пластиковий набій, перед тим як вкласти його в патронник і защипнути рушницю. Заплющивши очі, я подумав про стиснуту пружину та крихітну кульку на блискучому дні нарізного дула. А вже тоді виповз на вершину пагорба.

Спершу я подумав, що мені доведеться зачекати. Залиті пообіднім сонцем Угіддя виглядали пустими; лише вітер колихав траву. Я бачив нори, бачив купки безладно розкиданого посліду, бачив кущі дроку на дальньому насипі над берегом, де було вирито більшість нір і де вузесенькі кролячі стежки зміїлись нерівними тунелями в чагарнику, однак самих тварин ніде не було. Колись на цих кролячих стежках у заростях дроку місцеві хлопчаки встановлювали сильця. Бачачи, як вони їх ставлять, я знаходив дротяні петлі й зривав їх або встановлював під травою на тих стежках, якими хлопці ходили перевіряти свої пастки. Мені невідомо, чи хтось із них потрапив до власного ж сильця, а чи ні, однак я волів би думати, що це таки трапилося й вони позаривалися носами в землю. Хай там як, але ті, хто прийшов їм на зміну, цю справу облишили; мабуть, це вийшло з моди й тепер вони пишуть на стінах гасла, нюхають клей або намагаються з кимось потрахатись.

Тваринам рідко вдається мене здивувати, але в самці, якого я помітив, було щось, що змусило мене на якусь мить уклякнути на місці. Певно, він увесь час сидів нерухомо й дивився просто на мене з дальнього кінця рівної ділянки Угідь, і спочатку я його не помітив. Коли ж це таки сталося, у його незворушності я відчув щось таке, що на мить змусило завмерти й мене. Не рухаючись, я облишив зайві думки й вирішив, що голова цього великого самця пречудово виглядатиме на одному зі Стовпів. Дивлячись на цього кроля, можна було подумати, що це — опудало; він геть не рухався (хоча я й бачив, що звір дивиться просто на мене): його маленькі очі не кліпали, крихітний ніс не смикався, вуха не сіпались. Не зводячи погляду з кроля, я дуже повільно наставив на нього рушницю, спершу трохи відводячи її в один бік, а потім — в інший, щоб здавалося, ніби це вітер гойдає щось у траві. Мені знадобилася ціла хвилина, аби рушниця опинилася в потрібній позиції, а я притулився щокою до ложі, утім звір не зрушив навіть на міліметр.

У чотирикратному збільшенні його велика вусата морда, акуратно розділена хрестовиною прицілу на чотири частини, виглядала ще більш вражаюче, а проте залишалась нерухомою. Я насупив брови й підняв голову — раптом мені спало на думку, що кріль дійсно міг виявитися опудалом; можливо, хтось вирішив із мене покепкувати? Хлопці з міста? Мій батько? Для Еріка ще ж рано? Я скоїв дурницю — надто швидко ворухнув головою — це вже не виглядало природно; кріль зірвався з місця й помчав берегом. Не роздумуючи, я прихилив голову й водночас скинув на приціл рушницю. Часу зайняти правильну позицію, затамувати подих і м’яко натиснути на гачок уже не було; скинув, вистрілив, а тоді, утративши рівновагу й тримаючи обома руками рушницю, я завалився вперед і перекотився через голову, щоб уберегти зброю від піску.

Коли я підвів очі, обережно тримаючи рушницю, хапаючи ротом повітря й загрузнувши дупою в піску, кріль уже зник. Я рвучко опустив зброю й ляснув себе по колінах.

— Чорт! — вилаявся про себе.

Але кріль не сховався в нору. Він навіть близько не підбіг до насипу, де були вириті нори. Натомість звір величезними стрибками мчав просто на мене, і здавалося, ніби він тремтів і здригався всім тілом у кожному стрибку. Він нісся на мене, мов куля, — його голова тіпалася, а губи вишкірилися, оголивши довгі жовті різці, найбільші з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити в живих або мертвих кролів. Його очі нагадували згорнутих слимаків. Із кожним стрімким стрибком з його лівої задньої лапи червоною дугою бризкала кров; він уже майже добіг до мене, а я так і сидів, не в змозі відвести від нього погляду.

Часу на перезарядку не лишалось. Коли я почав хоч якось реагувати, часу вже не лишилося ні на що, тож мені довелося діяти інстинктивно. Впустивши рушницю, мої руки потягнулися по рогатку, яку я завжди ношу на поясі, запхавши опору для зап’ястка між ременем і мотузками. Утім я не встигав дотягнутись навіть до сталевих кульок швидкого реагування; півсекунди — і кріль наскочив на мене, намагаючись уп’ястися мені в горлянку.

Я випередив його за допомогою рогатки, перекрутивши чорну трубчасту гуму в повітрі, розвівши руки в сторони, завалившись на спину й дозволивши звіру пролетіти в мене над головою, а тоді відштовхнувся ногами й перекинувся сам, опинившись над кролем, що брикався й боровся, мов росомаха, простягнувшись на піщаному схилі з перетиснутим джгутом горлом. Він вертів головою то в один бік, то в інший, намагаючись ухопити мене різцями за пальці. Я зашипів на нього крізь зуби й натягнув джгут сильніше, згодом — ще сильніше. Кріль виривався й плювався, аж раптом високо та пронизливо запищав — я й не думав, що ці тварини на таке здатні, — і забив лапами по землі. Це мене настільки приголомшило, що я навіть озирнувся, щоб пересвідчитися, чи то часом не був сигнал для армії таких самих доберманів кролячої породи напасти на мене зі спини й роздерти на шматки.

Клята тварюка ніяк не хотіла помирати! Гумовий джгут дедалі сильніше розтягувався, проте не напинався достатньо туго, а я не мав змоги його перехопити, боячись, що звір учепиться мені в пальця або відгризе носа. З цієї ж причини я не наважувався вдарити його головою; я не збирався наближати своє обличчя до його зубів. Притиснути кроля коліном і зламати йому хребта я також не міг, бо й так ледь не сповзав схилом, а на одній нозі на такій поверхні аж ніяк не втриматися. Божевілля якесь! Це ж не Африка! Це ж кріль, а не лев! Що, в біса, відбувається?

Урешті-решт йому все ж удалося мене вкусити; він вивернув шию сильніше, ніж це видавалося мені можливим, і цапнув мене за кісточку вказівного пальця правої руки.

Цього виявилося достатньо. Я закричав і потягнув джгут щосили, увесь затремтів, відкинувся назад і покотився перевертом, ударившись коліном об рушницю, що лежала в піску.

Я опинився в дрібній траві на підніжжі пагорба — лежав на землі й душив кроля з такою силою, що навіть кісточки на пальцях побіліли. Голова звіра метлялася в мене перед обличчям на вузькому чорному трубчастому джгуті, що тепер затягнувся на його шиї вузлом. Я досі тремтів, тож не міг зрозуміти, чи це б’ється в конвульсіях кріль, а чи це я його трушу. Раптом джгут порвався. Кріль ударився об мою лівицю, гума ляснула мене по правому зап’ястку; мої руки розкинуло в протилежні боки, і я впав горілиць.

Я лежав на спині, головою в піску, не зводячи очей із туші кроля, — на його шиї теліпався звивистий уривок чорної гуми, а голова застрягла між опорою для зап’ястка та руків’ям рогатки. Звір не рухався.

Поглянувши на небо, я стиснув руку в кулак і замолотив по землі. Я знову поглянув на кроля, а тоді став на коліна й схилився над ним. Звір був мертвим; голова обвисла, і коли я її підняв, то виявилося, що шия була зламана. На лівій лапі, там, де в неї влучила моя куля, запеклася червона кров. Кріль був здоровенний; завбільшки з кота; найбільший з усіх, яких мені доводилося бачити. Вочевидь, я занадто давно не з’являвся на Угіддях, інакше б мені було відомо про існування цієї тварюки.

Я посмоктав палець, з якого стікала цівка крові. Мою рогатку, мою гордість і радість, Чорного Винищувача, зламав кріль! О так, гадаю, я міг би виписати собі новий джгут або ж попросити старого Кемерона, який торгує в місті залізними виробами, щось для мене підшукати, проте колишнього відчуття не повернути. Щоразу, як я наводитиму рогатку на ціль — байдуже, живу чи ні, — мені згадуватиметься ця мить. Мить, коли Чорному Винищувачу настав кінець.