Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 25)

— Виживає найсильніший.

— Ага.

— Виживає… — Джеймі затримав подих і з такою силою смикнув джойстик, що ледь не впав зі стільця, однак йому все ж вдалося ухилитися від жовтих пострілів загарбників, які загнали його в куток екрана, — …наймерзенніший.

Він поглянув на мене й швидко посміхнувся, перед тим як знову схилитися над джойстиком. Я хильнув пива й кивнув.

— Як скажеш. Якщо виживає наймерзенніший, то ми в глибокій дупі.

— І це значить, що всі ми — наївні Джо, — зауважив Джеймі.

— Ага. Або ж геть усе людство. Увесь наш вид. Якщо ми дійсно такі злі й тупі, що скинемо одні на одних усі наші чудові водневі й нейтронні бомби, то, можливо, буде справді краще, якщо ми знищимо себе до того, як навчимося літати в космос і заподіємо шкоди іншим расам.

— Ти маєш на увазі, що ми станемо «космічними загарбниками»?

— Ага! — засміявся я й загойдався на стільці. — Саме так! Це і є ми!

Засміявшись іще раз, я постукав рукою по екрану над ескадрою червоних і зелених летючих штукенцій саме в ту мить, коли одна з них, відділившись від основної групи, спікірувала на корабель Джеймі, але попри те, що жоден із її пострілів не досяг цілі, перед тим як залетіти за нижній край екрана, вона зачепила його своїм зеленим крилом, і корабель Джеймі вибухнув, потонувши в яскравому спалаху червоно-жовтого полум’я.

— Чорт! — відкинувшись на спинку стільця й похитавши головою, вилаявся Джеймі.

Я підсунувся до екрана, чекаючи, доки на ньому з’явиться мій корабель.

Трішечки захмелілий після трьох випитих пінт, я їхав на велосипеді до острова й щось собі насвистував. Мені завжди подобалося спілкуватися з Джеймі на обіді. Іноді ми розмовляємо й суботніми вечорами, однак, доки грають гурти, нам нічого не чути, а опісля я вже надто п’яний, щоб спілкуватись, а навіть якщо й можу щось говорити, то потім усе одно нічогісінько з нашої розмови не пам’ятаю. Але, якщо подумати, можливо, це й на краще, враховуючи те, на яких балакучих, грубих, самовпевнених і пихатих ідіотів перетворюються цілком розумні люди, щойно молекули алкоголю в їхній крові перевищують кількість нейронів чи щось таке. На щастя, це помітно лише у тверезому стані, тож вирішення цієї проблеми настільки ж приємне (принаймні під час самого процесу), наскільки й очевидне.

Коли я повернувся, батько спав у шезлонгу перед будинком. Поставивши велосипед у сарай, я деякий час постояв біля дверей і поспостерігав за батьком, ставши в такий спосіб, щоб на той випадок, якщо він раптом прокинеться, усе виглядало так, наче я саме закриваю двері сараю. Батькова голова була дещо схилена в мій бік, а рот — трішечки відкритий. Він одягнув темні окуляри, однак крізь їхнє скло я чудово бачив його заплющені очі.

Мені хотілося сцяти, тож я не міг спостерігати за ним довго. Не те щоб у мене була для цього певна причина; мені це просто подобалося. Приємно було усвідомлювати, що я його бачу, а він мене — ні, що я при тямі й пам’яті, а він — ні.

Я пішов до будинку.

Після побіжного огляду Стовпів решту понеділка я лагодив Фабрику й дещо в ній покращував; я пропрацював увесь день, доки не втомилися очі й батько не покликав мене до вечері.

Увечері дощило, тож я лишився вдома дивитися телевізор. Спати я вклався рано. Ерік не зателефонував.

Позбувшись приблизно половини випитого в «Армз» пива, я пішов поглянути на Фабрику ще раз. Я виліз на тепле й залите сонячним світлом горище, де пахло старими цікавими книжками, і вирішив улаштувати невеличке прибирання.

Я розклав по коробках старі іграшки, закріпив відгорнуті кутики килима й шпалер, пришпилив кілька мап, що впали з косої дерев’яної стелі на підлогу, поклав на місце інструменти й матеріали, якими користувався, коли лагодив Фабрику, та зарядив ті її деталі, які цього потребували.

Під час прибирання я знайшов кілька цікавих речей: власноруч вирізьблену з дерева астролябію, коробку з розібраною масштабною моделлю оборонних споруд Візантії, рештки моєї колекції ізоляторів із телеграфних стовпів і кілька старих блокнотів, якими я користувався, коли батько вчив мене французької. Погортавши їх, я не виявив очевидної брехні; батько не навчив мене непристойної лайки замість виразів «Перепрошую» або «Чи не підкажете, як мені дістатися до вокзалу?», але я переконаний, що встояти перед такою спокусою йому було тяжко.

Завершивши прибирання, я кілька разів чхнув, вдихнувши блискучу пилюку, що здійнялася на залитому золотавим світлом горищі. Я знову взявся оглядати полагоджену Фабрику лише тому, що мені подобалося її роздивлятись, копирсатися в ній, торкатися її руками, рухати її маленькі важелі, дверцята й пристрої. Урешті-решт я змусив себе від неї відірватися, вирішивши, що невдовзі мені випаде нагода скористатися нею як слід. Удень я впіймаю нову осу й використаю її завтра вранці. Перед прибуттям Еріка мені кортіло спитати Фабрику ще раз; я хотів краще уявляти собі, що мало трапитися.

Звісно, було дещо ризиковано двічі запитувати в неї про одне й те саме, однак, як на мене, обставини склалися виняткові, та й, зрештою, Фабрика належала мені.

Осу я впіймав без проблем. Вона більш-менш добровільно залізла до ритуальної банки з-під джему, у якій я завжди тримав об’єкти для Фабрики. Поклавши в банку кілька листочків і шматочок апельсинової шкірки, я накрив її кришкою з дірками, залишив у затінку на березі річки й почав будувати дамбу.

Стікаючи потом під променями сонця, я працював аж до раннього вечора, мій батько в цей час фарбував задню частину будинку, а оса, ворушачи вусиками, досліджувала вміст банки.

Коли я вже збудував половину дамби, мені спало на думку (хоча мить була для цього не найвдаліша), що було б весело закласти в неї вибухівку, тож я обладнав водозлив і збігав до сараю по Бойовий Ранець. Принісши ранець до струмка, я обрав найменшу бомбу з електричним детонатором, яку тільки зміг знайти. Я прив’язав її дроти, оголені кінчики яких стирчали з просвердленого в чорному металевому корпусі отвору, до вимикача ліхтарика й поклав вибухівку в два поліетиленові пакети. Заклавши заряд в основу головної дамби, я вивів дроти за греблю й провів їх уздовж загаченої частини струмка майже до того місця, де стояла банка з осою. Аби все виглядало більш-менш природно, я сховав дроти під піском, а тоді продовжив будівництво.

Система дамб вийшла величезною й надзвичайно складною; вона обслуговувала не одне, а цілих два піщаних селища, перше з яких було розташоване між двома верхніми дамбами, а друге — нижче за течією за третьою й, власне, останньою. Я збудував мости, дороги, невеличкий замок із чотирма баштами, а також два тунелі. За кілька хвилин до вечірнього чаювання я розмотав залишки дроту в корпусі ліхтарика й переніс банку з осою на вершечок найближчої дюни.

Звідти мені було видно батька, який досі фарбував лиштви на вікнах вітальні. Я ще пам’ятаю, що колись фасад будинку, його розвернуте до моря обличчя, прикрашали візерунки; навіть тоді вони вже потьмяніли, утім якщо мене не зраджує пам’ять, то була другорядна класика психоделічного мистецтва; величезні вири й мандали, розкидані по фасаду, мов різнокольорові татуювання; вони звивалися довкола вікон і обрамляли двері. Пережитки батькового хіпівського минулого, які тепер обсипалися й зникли, стерті вітрами, морською вологою, дощами й сонячним промінням. Наразі на їх місці можна було розгледіти лише якісь нечіткі обриси, а також кілька чудернацьких кольорових плям, що нагадували облущену шкіру.

Я відкрив корпус ліхтарика, уклав туди циліндричні батарейки, закріпив їх і натиснув кнопку вимикача. Послідовно з імпульсом дев’ятивольтової «крони», примотаної до ліхтарика ізоляційною стрічкою, він скерував напругу по з’єднаних із корпусом бомби дротах, які виходили з отвору для лампочки. Десь усередині бомби розжарилась металева мочалка — спершу ледве-ледве, але згодом яскравіше, — і, щойно вона почала плавитись, біла кристалічна суміш вибухнула, розірвавши металевий корпус, як папір, попри те що я довгенько пітнів із надміцними лещатами, аби бодай трішки його зігнути.

Бам! Стіну головної дамби розірвало на друзки; брудна суміш диму, газу, води й піску злетіла в повітря й забризкала все довкола. Вибух пролунав глухо й потужно, і, сидячи на вершечку дюни, я відчув крізь штани, як за мить до цього рвучко й сильно здригнулася земля.

Грудки здійнятого в повітря піску з плюскотом попадали у воду й засипали дороги та будиночки. Звільнена маса води ринула крізь пробиту вибухом діру в піщаній греблі, підмиваючи краї розколу, і накрила бурою хвилею перше селище, торуючи собі шлях до наступної дамби, підпираючи її стіну, відкочуючись назад, руйнуючи піщані будиночки, завалюючи замок набік і розламуючи його вкриті тріщинами вежі. Опори мосту не витримали, дощечка зісковзнула одним кінцем у воду, дамбу почало заливати, і невдовзі потік, що на ділянці довжиною в добрих п’ятдесят метрів від першої дамби набрав неабияку швидкість і досі продовжував підпирати стіну другої, геть змив її гребінь. Обвалився розтрощений замок.

Полишивши банку з осою на дюні, я помчав униз у захваті від того, як потік води линув розгалуженим руслом, зносив будиночки, розливався дорогами, протікав крізь тунелі, а досягши останньої дамби, швидко прорвав її й затопив решту будівель у другому селищі. Усюди обвалювалися дамби, підмивало будинки, падали мости, осипалися тунелі й зсувалися береги; доки я захоплено спостерігав за процесом руйнації, у моєму животі здійнялася хвиля приємного збудження й клубком підкотилася аж до горла.