Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 22)

— Ну… — зітхнув я, спершись однією рукою об стіну й розмірковуючи над тим, що ж мені відповісти. — Я… я просто пожартував. О Боже… та я й не знаю.

Похмуро позираючи на слухавку, я чекав, що ж скаже Ерік.

— Менше з тим, Еріку, що там чути? — запитав він.

— Та нічого такого. Учора ходив у місто. Був у пабі. Ти дзвонив?

— Я? Ні.

— А тато казав, що хтось телефонував. Я подумав, що то був ти.

— І навіщо ж мені дзвонити?

— Та звідки мені знати? — я знизав плечима. — З тієї ж причини, що й сьогодні. Але нехай.

— І навіщо ж, на твою думку, я зателефонував сьогодні?

— Не знаю.

— Господи! Ти не знаєш, навіщо я дзвоню, не знаєш, як тебе звати, неправильно розчув моє ім’я. Ну ти й дурбецало!

— О Боже! — мовив я, радше до себе, аніж до Еріка. Я вже відчував, що ця розмова ні до чого путнього не приведе.

— Не хочеш поцікавитись, як справи в мене?

— Так, хочу, — сказав я. — Як ти там?

— Жахливо. А ти?

— Добре. А чому жахливо?

— Насправді тобі начхати.

— Звісно ж, ні. Що вже трапилося?

— Нічого, що могло б тебе зацікавити. Запитай мене про щось інше, наприклад про те, яка тут у мене погода, де я є чи ще про щось. Я ж знаю, що тобі начхати, як я себе почуваю.

— Аж ніяк. Ти — мій брат. Звісно ж, я переймаюся, — заперечив я й у цю ж мить почув, як відчинилися двері кухні, а за кілька секунд унизу з’явився батько й, узявшись рукою за велику дерев’яну кулю, що прикрашала останнє поруччя сходів, поглянув на мене. Аби краще чути, він задер і дещо схилив набік голову. Я розчув не все, що мені казав Ерік, і зрозумів лише:

— …чхати, як я себе почуваю. Щоразу, коли я дзвоню, чую тільки одне: «Де ти?» Ось і все, що тебе цікавить. Тобі нецікаво, що відбувається у мене в голові. Тебе непокоїть лише, де моє тіло. Не знаю навіть, навіщо я це роблю. Не знаю та й годі. Я міг би й узагалі не дзвонити.

— Гм, що ж. От і маєш… — мовив я, подивившись на батька й посміхнувшись. Той стояв на місці, мовчав і не рухався.

— От бачиш, що я мав на увазі? Оце й усе, що ти можеш сказати. «Гм, що ж. От і маєш…» Дякую тобі, блядь, аж підскакую! От як ти переймаєшся!

— Аж ніяк. Усе геть навпаки, — сказав я йому, а тоді, дещо відставивши слухавку від рота, крикнув батькові: — Тату, це знову Джеймі!

— …і навіщо я тільки намагаюся? Я й справді не… — не припиняв торочити Ерік, очевидно, не звернувши уваги на те, що я щойно сказав. Батько також пропустив мою репліку повз вуха, лишившись стояти із задертою головою там, де й стояв.

Я облизав губи й мовив:

— Що ж, Джеймі…

— Що? От бачиш? Ти знову забув, як мене звуть. І який тоді в цьому сенс? Ось що мені скажи. Гм? Який сенс? Він мене не любить. Але ж ти мене любиш, чи не так? Гм?

Його стало дещо гірше чути, і на лінії з’явилася сильніша луна; певно, Ерік відставив слухавку від рота. Здавалося, нібито він говорить із кимось, хто стоїть у телефонній будці поруч із ним.

— Так, Джеймі, звісно.

Я посміхнувся батьку, кивнув і заклав одну руку під пахву, намагаючись виглядати якомога більш розслабленим.

— Ти ж любиш мене, сонечко, адже так? Твоє серденько палає вогнем… — бурмотів десь удалині Ерік. Я проковтнув застряглий у горлі клубок і знову посміхнувся батькові.

— Так воно й буває, Джеймі. Я тату так уранці й сказав.

Я махнув батькові рукою.

— Любов спопеляє твою душу, чи не так, крихітко?

У мене аж серце підскочило, коли окрім Ерікового бурмотіння я розчув у слухавці чиєсь швидке хекання. Від млявого скиглення й чавкання я увесь укрився гусячою шкірою. У голові все попливло, неначе я одним махом вихилив чарку п’ятдесятисемиградусного віскі. «Хе-х, хе-х, у-у-у, у-у-у», — продовжувало долинати зі слухавки. На тлі цього Ерік тихо бурмотів якісь заспокійливі слова. О Боже мій! У нього ж там собака! О ні!

— Гей! Слухай! Джеймі, послухай! Що думаєш? — у розпачі вигукнув я. Цікаво, чи батько помітив мої сироти? Мабуть, у мене й очі на лоба повилазили, але я нічим не міг цьому зарадити; я чимдуж намагався придумати щось, аби відволікти Еріка від пса. — Я тут… е… подумав, що нам з тобою… треба якось попросити Віллі, щоб він дозволив нам іще раз покататися на його розвалюсі. Ти ж пам’ятаєш його мінівен? Ну той, на якому він іноді ганяє пляжем. Минулого разу було справді круто, хіба ні?

У роті пересохло, і я почав хрипіти.

— Що? Що ти таке верзеш? — раптом перепитав Ерік, знову підсунувшись до слухавки. Проковтнувши застряглий у горлі клубок, я ще раз посміхнувся батьку, і мені здалося, що він дещо примружився.

— Джеймі, невже ти не пам’ятаєш, як ми ганяли на мінівені Віллі? Я тут дивлюся на тата, — ці слова я прошипів, — і думаю, що непогано було б умовити його купити мені якусь стару тарантайку, щоб можна було їздити хоч на чомусь.

— Що ти за фігню несеш? Я ніколи ні на чиїй машині не їздив пляжем. Ти знову забув, хто я, — не почувши мене, відказав Ерік. Я відвернувся від батька й утупився поглядом у куток; гучно зітхнувши, відставив слухавку від рота й прошепотів сам до себе: «Боже ж ти мій…»

— Так, Джеймі. Саме так, — безнадійно повів я далі. — Наскільки я зрозумів, мій брат намагається дістатись сюди. Ми тут із татом сподіваємось, що з ним усе гаразд.

— Ах ти ж падло мале! Говориш так, наче мене й не чуєш! Господи, як же мене бісить, коли люди так поводяться! Але ти — ти зі мною так не поводитимешся, чи не так, запальна ти моя?

Його голос знову зазвучав віддалено, і я почув у слухавці собаку — ба навіть щеня. Подумати лишень. Я ввесь спітнів.

З коридору до мене долинули звуки кроків і клацання кухонного вимикача. Знову почулися кроки в коридорі, а затим — на сходах. Хутко розвернувшись, я посміхнувся батькові, який наближався до мене.

— Облиш, Джеймі, це стара пісня! — жалібно проказав я, виснажений як метафорично, так і буквально.

— Не займай телефон надто довго, — мовив батько, проходячи повз, і рушив сходами вище.

— Добре, тату! — радісно крикнув я, починаючи відчувати біль поблизу сечового міхура, що іноді виникає в мене, коли все складається якнайгірше і я не бачу жодного виходу із ситуації.

— А-а-а-а-у-у-у-у!

Я відірвав слухавку від вуха й витріщився на неї, не в змозі зрозуміти, чий це був крик — Еріка чи собаки?

— Алло? Алло? — гарячково зашепотів я, поглядаючи на стіну другого поверху, аби пересвідчитися, що на ній уже немає батькової тіні.

— Га-а-а-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у! — проскавучало в слухавці. Мене кинуло в дрож, і я увесь затремтів. Господи, що ж він із тією твариною робить? На іншому кінці дроту почувся глухий металевий звук, схожий на лайку крик, а потім знову брязкіт і грюкіт ударів.

— Ах ти ж падло мале! Ар-рх! Блядь! Суко! Вернись сюди! Ах ти ж…

— Алло! Еріку! Тобто Френку! Тобто… Алло! Що там у тебе відбувається? — прошипів я, позираючи на сходи, скоцюрбившись біля телефону й прикриваючи вільною рукою рота. — Алло?

Спочатку почувся якийсь гуркіт, після чого Ерік прокричав прямо в слухавку:

— То все через тебе!

Пролунав черговий удар. Якийсь час до мене долинав лише незрозумілий шум, і як би я не напружувався, мені все одно не вдавалося з’ясувати його походження; то могли бути просто перешкоди на лінії. «Можливо, варто покласти слухавку?» — подумав я і вже навіть приготувався це зробити, аж раптом знову зачув нерозбірливе бурмотіння Еріка.

— Алло? Що ти сказав? — запитав я.

— Ти ще там, га? Маленьке падло від мене втекло. І все через тебе. Боже, ну яка з тебе користь?

— Вибач, — щиро перепросив я.

— Надто пізно! Чорт! Ця паскуда мене вкусила. Але я впіймаю її знову. Падло таке! — Почулося пищання. Ерік закинув в автомат дріб’язок. — Сподіваюсь, ти радий? Так?

— Чому це я маю радіти?

— Тому, що ця клята шавка від мене втекла, гівнюк ти малий!

— Хто? Я? — перепитав я, щоб потягнути час.

— Ти ж не хочеш, щоб я повірив у те, що тобі шкода?