Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 18)

— А якось ми з друганом гасали в лісовому заповіднику на горбах і розганялися на всіх тих гірках, як на шосе, — аж під п’ятдесят.

— Та ну нафіг!

Боже ж ти мій, вони й досі говорять про мотоцикли!

— І куди ми його зараз тягнемо?

— До моєї мамки. Як вона ще не спить, то зробить нам чаю.

— До твоєї маман?

— Ага.

— Ох…

Мене наче громом прибило. Рішення було таким очевидним, що я навіть уявити собі не міг, як так сталося, що я не додумався до цього раніше. Я зрозумів, що можливості чекати вже не було й сенсу зволікати також, — якщо я нічого не зроблю, то за мить вибухну, — тож, пригнувши голову, вирвався з рук Джеймі й дівчини та помчав вулицею. Я втечу; зроблю, як Ерік, і відтак знайду собі десь гарне й тихе місце, щоб нарешті нормально висцятися.

— Френку!

— Йобаний стид! Що йому ще в голову стукнуло?

Тротуар досі був у мене під ногами, які рухалися більш-менш так, як треба. Я чув голоси Джеймі й дівки — вони бігли за мною й кричали, але я вже проминув вуличне кафе та пам’ятник полеглим на війні й поступово набирав швидкість. Розтягнутий сечовий міхур не надто мені в цьому допомагав, утім заважав набагато менше, ніж я сподівався.

— Френку! Повернись! Френку, годі вже! Що сталося? Френку, псих ти нещасний! Ти ж собі шию зламаєш!

— А нехай собі! Він же здурів!

— Ні! Він — мій друг! Френку!

Я завернув за ріг на Банк-стрит, ледь оминув два ліхтарі, різко взяв ліворуч на Адам-Сміт-стрит і вискочив до автомайстерні «Макґарвіз». Перед нею пригальмував і забіг за бензоколонку, хапаючи ротом повітря, відригуючи й відчуваючи, як у скронях стукає кров. Я скинув штани й розкарячився, притулившись до «п’ятизіркової» колонки та важко віддихуючись, доки шорстким, мов деревна кора, бетоном заправки розтікалося озерце паруючої сечі.

Почулися кроки, і праворуч від мене з’явилася тінь. Я озирнувся й побачив Джеймі.

— Ху-х, ху-х, ху-х… — відхекувався він, схопившись однією рукою за сусідню колонку, нахилившись до землі й спершись іншою рукою об коліно; його груди важко здіймались. — Ось… ху-х… ось… ху-х… ось ти… ху-х… де. У-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф…

Він усівся на підвищення, на якому стояли бензоколонки, й утупився поглядом у темне скло контори. Я також сидів напочіпки, спершись спиною об колонку й чекаючи, доки з мене припинить крапати. Я завалився назад і важко опустився на бордюр; затим, похитуючись, підвівся й натягнув штани.

— Навіщо ти це зробив? — усе ще відхекуючись, спитав Джеймі.

Я відмахнувся, намагаючись застібнути ремінь. Мене знову починало нудити від міцного запаху прокуреного після пабу одягу.

— Виб… — я спробував сказати «вибач», але просто зблював.

Антисоціальна частина мого мозку раптом знову подумала про жирну яєчню з беконом — і мій шлунок випустив фонтан. Я зігнувся навпіл, блюючи й відчуваючи, як мої кишки скручуються вузлом; попри мою волю вони поводились, мов живі, — вочевидь, саме так почувається жінка, усередині якої штовхається дитина. Від струменя блювоти дерло в горлі. Якби не Джеймі, я б уже впав. Уклякнувши на місці, мов напіврозкритий складаний ніж, я гучно забризкував заправку. Аби я не зарився носом у бетон, однією рукою Джеймі схопив мене за пояс, а другою підтримував за лоба й щось бурмотів. Нудота не минала, з’явився сильний біль у шлунку; очі сповнилися слізьми, з носа текло, й мені здавалося, що моя голова готова луснути, мов перестиглий помідор. У перервах між спазмами я намагався дихати, випльовуючи згустки блювоти, кашляючи й ригаючи водночас. Я чув, що видаю такі ж страшні звуки, як оскаженілий Ерік по телефону, і сподівався, що ніхто не проходитиме поблизу й не побачить мене в такому негідному й безпорадному стані. Я припинив блювати, відчув себе краще, почав знову, і мені стало в десять разів гірше, ніж було раніше. З допомогою Джеймі я пересунувся вбік і став рачки на відносно чистій ділянці бетону, де бензинові плями здавалися старими. Я закашлявся, кілька разів блювонув і впав Джеймі на руки, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб притлумити біль у м’язах живота.

— Краще стало? — поцікавився Джеймі.

Я кивнув і нахилився вперед, сівши на обидві сідниці; поставив п’яти на бетон і опустив голову між колін. Джеймі поплескав мене по спині.

— Друже Френкі, зажди хвилинку.

Через кілька секунд він повернувся з грубими паперовими рушниками; одним із них Джеймі витер мені рота, а іншим — решту обличчя. Й опісля навіть відніс їх до смітника.

І хоча я досі почувався п’яним, у мене болів живіт, а в горлі ніби погризлися їжаки, мені справді стало набагато краще.

— Дякую, — спромігся сказати я і спробував підвестися.

Джеймі мене підтримав.

— Боже мій, Френку, ну ти й напився.

— Ага, — відказав я, витираючи рукавом очі й озираючись, щоб пересвідчитись, що довкола досі ані душі. Я поплескав Джеймі по плечу, і ми рушили в напрямку дороги.

Йдучи порожньою вулицею, я глибоко дихав, а Джеймі підтримував мене під лікоть. Дівчина, очевидно, кудись поділась, однак я анітрохи не жалкував.

— Чому ти тікав?

— Приспічило, — похитав головою я.

— Що? — реготнув Джеймі. — Чому ж ти просто не сказав?

— Бо не міг.

— Тільки через дівку?

— Ні, — відповів я й закашлявся. — Говорити не міг. Перепив.

— Що? — засміявся Джеймі.

Я кивнув.

— Ага.

Він знову розсміявся й похитав головою. Ми рушили далі.

Мати Джеймі ще не спала, а тому пригостила нас чаєм. Це була велика жінка, яку вечорами я завжди бачив у зеленому халаті, якщо ми з її сином зазирали до неї в гості після пабу, а таке траплялося доволі частенько. Я не відчував до неї неприязні, навіть попри те, що вона вдавала, нібито я подобаюсь їй більше, ніж насправді.

— Ох, хлопче, а я бачила тебе й у кращому стані. Ось, сідай і випий чаю. Ах ти ж бідося.

Мене посадили в крісло у вітальні муніципального будинку, а Джеймі пішов вішати наші куртки. Я чув, як він підстрибує в коридорі.

— Дякую вам, — прохрипів я пересохлим горлом.

— Ось так, милий. Хочеш, я ввімкну для тебе обігрівач? Ти часом не змерз?

Я похитав головою, вона усміхнулась, кивнула, поплескала мене по плечі й пішла на кухню. До вітальні зайшов Джеймі й усівся на диван поряд із кріслом. Поглянувши на мене, він вишкірився й похитав головою.

— Треба ж таке! Щоб аж до такого стану!

Джеймі сплеснув у долоні й почав розгойдуватися на краєчку дивана; його ноги не діставали до підлоги. Я закотив очі й відвернувся.

— Не переймайся ти, друже Френкі. Кілька чашок чаю — і тобі стане легше.

— Угу, — спромігся відповісти я і здригнувся.

Я вийшов від Джеймі приблизно о першій ночі, дещо протверезівши й обпившись чаєм. Живіт і горло вже майже не доймали, але я все ще хрипів. Сказавши Джеймі та його матері «добраніч», я пройшов околицями міста до стежки, що вела на острів, і рушив нею до мосту й нашого будинку в суцільній темряві, час від часу користуючись своїм маленьким ліхтариком.

Прогулянка серед боліт, дюн і пасовищ видалася тихою. Окрім звуків власних кроків, до мене лише зрідка долинав далекий гул вантажівок, що проїжджали через місто. Майже все небо вкривали хмари, місяць ледь світив, і я геть нічогісінько не бачив перед собою.

Мені пригадалося, як два роки тому, повертаючись серед літа цією ж стежкою в сутінках, після того як цілий день пролазив на пагорбах за містом, я помітив дивні вогні, що рухалися в темному небі десь далеко за островом. Вони коливалися й доволі незвичним чином пересувалися — мерехтіли, совалися й палахкотіли важким щільним сяйвом, якого на небі аж ніяк не могло бути. Якийсь час я спостерігав за ними в бінокль, і подекуди серед рухливих вогнів мені начебто вдавалося розгледіти певні конструкції. Мене вхопили дрижаки, і мій мозок напружився, намагаючись якомога швидше віднайти пояснення тому, що я бачив на власні очі. Я швидко окинув поглядом довколишню темряву й знову зосередився на далеких і абсолютно безшумних стовпах мерехтливого полум’я. Вони висіли в небі, неначе вогняні обличчя, які, невідомо на що очікуючи, спостерігали за островом.

І невдовзі я зрозумів.

То був міраж, віддзеркалення в шарах повітря над морем. Я бачив газові факели бурових платформ, розташованих у Північному морі, ймовірно, за сотні кілометрів від острова. Поглянувши на нечіткі обриси довкола небесних вогнів іще раз, я й дійсно розгледів серед газового сяйва розпливчасті силуети бурових вишок. Зрадівши, я рушив далі, перебуваючи в набагато кращому настрої, аніж до того, як помітив незрозумілі видіння, — мені спало на думку, що хто-небудь із менш розвинутими логічним мисленням та уявою на моєму місці міг би вирішити, що побачив НЛО.

Урешті-решт я дістався острова. У будинку не світилося жодне вікно. Я постояв серед темряви, намагаючись усвідомити його розміри, і подумав, що у кволому місячному сяйві він здавався навіть більшим, аніж був насправді; наш дім нагадував голову кам’яного велетня, гігантський осяяний місяцем череп, сповнений примар і спогадів, який невідривно дивився на море, доки його могутнє, поховане під камінням і піском тіло чекало на нікому не відому команду, а чи заповітне слово, готуючись у будь-яку мить скинути із себе кайдани.

Будинок дивився на море, впивався поглядом у ніч; я відчинив двері й опинився всередині.

5

Букет квітів

Я вбив маленьку Есмеральду, бо відчував, що заборгував як самому собі, так і світу в цілому. Зрештою, на моєму рахунку вже налічувалося двоє дітей чоловічої статі, а отже, я зробив жіноцтву щось на кшталт статистичної послуги. З огляду на це я виснував, що якщо вже дотримуватися своїх переконань, то необхідно бодай трішечки відновити рівновагу. Так уже склалося, що моя двоюрідна сестра виявилася найпростішою та найочевиднішою мішенню.