Иэн Бэнкс – Осина фабрика (страница 12)
— Знаю-знаю, — сказав він.
Я доїв, відкинувся на спинку стільця і втер рота, роздратований більше його поведінкою, аніж чимось іншим. Батько продовжував кивати.
— Я знаю, коли ти п’єш міцне, а коли — лаґер. І «ґіннесс» також відчувається.
— «Ґіннесс» я не п’ю, — відказав я, хоча це мене вразило. — Ще не вистачало підхопити від селючих ніг грибок.
Вочевидь, цей жарт він пустив повз вуха, оскільки за мить повів далі:
— Та як ти не розумієш? Ти ж просто пропиваєш гроші. Навіть не думай, що я буду фінансувати твій алкоголізм.
— Не кажи дурниць, — мовив я й устав з-за столу.
— Я знаю, що кажу. Я знав і сильніших за тебе мужиків, які казали, що бухло їх не переборе, а врешті-решт вони кінчали на дні канави з пляшкою кріпленого під боком.
Якщо це мав бути удар нижче пояса, то він схибив; фраза «сильніші за тебе мужики» вже давно вичерпала свій потенціал.
— Коротше, це ж моє життя, хіба ні? — відказав я, поклав свою тарілку в раковину й вийшов із кухні.
Батько змовчав.
Того вечора я дивився телевізор і працював із паперами, заносячи на мапи новоназваний Пагорб Чорного Винищувача, стисло записуючи все, що я зробив із кролями, занотовуючи результати удару використаних мною бомб, а також робіт із виготовлення нової партії. Я вирішив, що на майбутнє носитиму в Бойовому Ранці «полароїд»; під час каральних вилазок із низьким рівнем ризику, таких, як оця проти кролів, корисність фотоапарата з надлишком компенсує додаткову вагу й необхідний для його використання час. Звісно, під час серйозної сутички в Бойовому Ранці не має бути нічого зайвого, а отже, камера лише заважатиме, але я вже протягом кількох років не відчував справжньої загрози, відтоді як кілька старших хлопців із Портеніла задирали мене в місті й влаштовували засідки на дорозі.
Я вже думав, що для мене настануть справді скрутні часи, однак очікуваного загострення конфлікту так і не відбулося. Одного разу, після того як вони спинили мене з велосипедом на дорозі, почали штовхатися й вимагати грошей, я пригрозив їм ножем. Тоді хлопці мене облишили, проте за кілька днів спробували захопити острів. За допомогою сталевих кульок і камінців я утримував їх на відстані, а вони відстрілювалися з пневматичних рушниць, і протягом деякого часу все це видавалося мені досить захопливим; але згодом з’явилася місіс Клемп, яка саме їхала до нас після щотижневих закупів, і пригрозила викликати поліцію, тож, облаявши стару бридкими словами, хлопці забралися геть.
Після того випадку я облаштував у стратегічно важливих місцях острова систему сховків, у яких зберігав поліетиленові пакети й коробки із запасами сталевих кульок, каміння, арбалетних стріл та свинцевих тягарців. Окрім того, на порослих травою дюнах за протокою я встановив сильця й розтяжки, під’єднані до скляних пляшок у такий спосіб, щоб той, хто спробує прокрастися на острів, потрапив до пастки або ж перечепився через дріт, який висмикував закопану в піску пляшку й розбивав її об камінь. Наступні кілька ночей я просидів на горищі, висунувши голову з заднього слухового вікна й нашорошивши вуха, намагаючись розчути дзвін розбитого скла, приглушену лайку або більш звичний сигнал — звуки сполоханих птахів, — проте нічого не сталося. Певний час я просто уникав хлопців, з’являючись у місті тільки в супроводі батька або ж тоді, коли ті були в школі.
Система сховків збереглася й досі; я навіть додав до одного чи двох таємних складів кілька пляшок із запальною сумішшю там, де ймовірний вектор атаки пролягав по достатньо твердій території, об яку можна було розбити пляшки, натомість розтяжки розібрав і сховав у сараї. Мій Оборонний Довідник, який містить у собі мапи острова з позначеними на них сховками, імовірними напрямками нападу, стислий виклад тактик, список наявної зброї, а також тієї, яку я мав змогу виготовити, у цій останній категорії включає такі неприємні речі, як розтяжки й сильця, встановлені на відстані людського зросту від вкопаних горлами в землю й прикритих травою розбитих пляшок, зариті в пісок і набиті дрібними цвяхами міни з електричними детонаторами, а також кілька цікавих, а то й незвичних, видів таємної зброї — наприклад, фрізбі із прикріпленими до країв лезами для гоління.
Не те щоб я хотів когось убити — усе це радше призначається для оборони, аніж для нападу, — але з цими речами я почуваюся набагато безпечніше. Незабаром я назбираю достатньо грошей, щоб придбати дійсно потужний арбалет, і я нетерпляче на це чекаю; він допоможе змиритися з тим, що мені так і не вдалося переконати батька купити рушницю або дробовик, якими я зміг би час від часу користуватись. Звісно, у мене є рогатки, пращі та пневматична рушниця, і за певних умов усі вони здатні бути смертоносними, однак річ у тому, що вони не мають тієї далекобійності, якої я так прагну. Із саморобними бомбами ситуація аналогічна. Їх треба встановлювати чи в кращому випадку жбурляти в ціль, утім, навіть якщо метати спеціально виготовлені маленькі заряди з пращі, страждає точність і скорострільність. До того ж із пращею може трапитися багато неприємних речей; метальним бомбам необхідний доволі короткий запал, щоб вони вибухали достатньо швидко після приземлення і їх не могли відкинути назад, а я вже кілька разів опинявся в небезпечних ситуаціях, коли бомби вибухали одразу після того, як полишали пращу.
Звісно, я також експериментував із гарматами — як із простими самопалами, так і з мортирами, які стріляли метальними бомбами по навісній траєкторії, — проте всі вони були неоковирними, небезпечними, повільними й самі могли в будь-яку мить злетіти в повітря.
Дробовик був би ідеальним варіантом, і хоча я також погодився б на рушницю 22-го калібру, усе ж доведеться вдовольнитися арбалетом. Можливо, колись мені вдасться вигадати спосіб подати заяву на отримання дозволу на володіння зброєю самотужки попри те, що офіційно мене не існує; але й тоді, зважаючи на всі обставини, мені можуть відмовити. «О, якби ж ми жили в Америці!» — іноді думаю я.
Коли задзвонив телефон, я саме записував, у яких пляшках давненько не перевіряв рівень випаровуваності запальної суміші. Зиркнувши на наручний годинник, я здивувався, що дзвонили так пізно: була майже одинадцята. Я збіг сходами до телефону, почувши, як батько підійшов до дверей своєї кімнати, коли пробігав повз.
— Портеніл 531.
У слухавці почулося пищання.
— Бляха-муха, Френку, я вже встиг натерти собі на ногах мозолі завбільшки з місячні моря! Чорт забирай, братка, ти там як?
Я зиркнув на телефон, а тоді перевів погляд на батька, який, спершись об перила поверхом вище, запихав сорочку піжами в штани.
— Привіт, Джеймі, нащо ти мені так пізно дзвониш? — мовив я в слухавку.
— Що?.. Ага… старий десь поблизу, так? — спитав Ерік. — Перекажи йому від мене, що він — мішок відбірного гною.
— Джеймі переказує тобі вітання, — гукнув я батьку, який мовчки розвернувся й рушив до своєї кімнати.
Я почув, як зачинилися двері. Тоді знову розвернув голову до телефону.
— Еріку, де ти тепер?
— Е, ні, я тобі ніфіга не скажу! Сам вгадай!
— Ну,
— Ах-ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Ерік.
Я стиснув пластмасову слухавку.
— Як ти там? З тобою все гаразд?
— Так. Як сам?
— Чудово. Слухай, а що ти їси? У тебе є якісь гроші? Ти їдеш автостопом? Знаєш, тебе шукають, але в новинах поки що нічого не казали. Ти ж не… — я урвав себе раніше, ніж устиг сказати щось, на що він міг би образитись.
— Та все в мене добре. Я їм собак! Ха-ха-ха!
Я лише застогнав.
— Господи, ти ж жартуєш, так?
— Ну а що мені ще їсти? Френкі, у мене все прекрасно. Я тримаюся полів і лісів, багато ходжу пішки, стоплю, а коли дістаюся якого-небудь містечка, то знаходжу гарного жирного й соковитого пса, приручаю його, відводжу в ліс, а там уже вбиваю і їм. Що може бути простіше? Мені справді подобається життя просто неба.
— Але ж ти їх хоча б
— Бляха-муха! Звісно, я їх готую, — обурено відказав Ерік. — За кого ти мене маєш?
— І це все, чим ти харчуєшся?
— Ні. Ще я краду. З крамниць. Це так просто. Я навіть краду те, що не можу з’їсти, просто так, заради розваги. Наприклад, тампони й мішки для сміття, півкілограмові упаковки чіпсів і сотні соломинок для коктейлів, набори з дванадцяти різнокольорових свічок для тортів і рамки для фотографій, чохли для керма із шкірозамінника й вішаки для рушників, пом’якшувачі для тканин і кондиціонери повітря подвійної дії, що дозволяють позбутися стійких кухонних запахів, милі коробочки для всіляких дрібниць і блоки касет, кришки для бензобаків із замками й засоби для чищення платівок, телефонні довідники, журнали про схуднення, прихватки, пачки етикеток, накладні вії, косметичні набори, антинікотинову суміш, іграшкові наручні годинники…
— Невже ти не любиш чіпси? — перебив його я.
— Га? — спантеличено перепитав Ерік.
— Ти сказав про півкілограмові упаковки чіпсів як про щось неїстівне.
— Заради Бога, Френку, а
— Ну а як ти загалом? — швидко запитав я. — Я про те, що тобі ж, певно, доводиться спати на землі. Ти часом не застудився?
— А я не сплю.
—
— Звісно, ні. У людини немає потреби спати.