Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 41)

з брудною валізою в коридорах, де таксі і готель, у коридорах, де шукають знову.

* * *

— Усе, полячко, треба винайти знову, — наставляв Маркос, — і я не бачу причини, чому кохання має бути винятком, люди вірять, що немає нічого нового під неоном, ми звикаємо до рутини, діти криком вимагають черевиків «Carlitos», ти носиш тридцять восьмий, я — сорок третій, є чого реготати. Слухай, щоразу, коли я йду купувати сорочку в крамницю «Monoprix», перше, про що мене запитує продавниця, — обсяг моєї шиї. Не переймайтеся, кажу їй, хочу велику і простору. Тиша, очі, як у сови, зціплені вуста, такого не може бути, видно, як вона думає й казиться, ще краще, ніж якби мала телевізор на лобі. Але ж, месьє, обсяг шиї підказав би вам розмір сорочки / Ні, мадам, я люблю довгі й широкі, а з моїм обсягом шиї ви мені дасте одну з тих облиплих і приталених сорочок, які добре пасують Аленові Делону, а мені як корові сідло / Дива, я вперше таке чую / Мадам, не засмучуйтесь, дайте мені найбільшу, яку маєте / Месьє, вона вам не пасуватиме / Мадам, з цією сорочкою я буду щасливий, мов сита пума / І отак п’ять хвилин, але з ними не треба розслаблятися, це все треба винайти знову, я, на жаль, не побачу його, але тим часом можу винайти тільки для себе, можу винайти тебе, полячко, і хочу, щоб ти мене винаходила щомиті, бо, якщо мені щось і подобається в тобі, крім цього вологого животика, то це те, що ти завжди видираєшся на якесь дерево, а повітряні змії тобі подобаються більше, ніж добре настроєні клавікорди.

— Блуп, — вихопилось у Людмили. — Знаєш, мені набагато більше подобаються клавікорди.

— Бо ти їх слухаєш так, наче то повітряний змій, вітер, удари хвостом, кольорові бантики, ти не з тих, що вдягаються для музики, вдягаються для театру, вдягаються, щоб злягатися, вдягаються для салату з помідорів. Коли подумаю, що не минуло й двох годин, як ти знімала з мене штани, наче я Мануель і мене треба підмити абощо, а потім хотіла мені покласти спиртовий компрес, я, полячко, до речі, боявся, що ти переведеш мою найкращу грапу, ти ще заплатиш мені за неї.

— А ти заходився м’яти мені пипки, — проказала Людмила.

— Бачиш, я не такий оригінальний, як ти, але стараюся, — виправдовувався Маркос, здушивши її так, аж вона жалісливо нявкнула, і то не тільки пипки, а й тут, і тут, і навіть між тим і тим.

— Ой, — усміхнулася Людмила, не винаходь мене надто швидко, блуп, але це правда, я теж хочу, щоб усе було новим, іншим і, як ти кажеш, повітряним змієм, там, у твоїй провінції, певне, повно повітряних зміїв і козенят, я знаю це завдяки пряникам, які не брешуть, завдяки твоїм рукам, ой, безсоромний.

— Полячко, моя провінція міститься в старій і втомленій країні, там, повір, усе треба зробити по-новому, може, тобі це видається вигадкою, але це правда, старій і втомленій унаслідок фальшивих сподівань і ще фальшивіших обіцянок, яким, до речі, ніхто ніколи не вірив, крім пероністів старої гвардії, і це з причин досить різних і добре обґрунтованих, хоча результат зрештою був такий, як і завжди, тобто полковники цілими гронами, починаючи від першого героя, від якого й пішла ця мода.

— А чому багато твоїх друзів, оті газетні вирізки й навіть Патрісіо говорять про перонізм як певну силу, надію абощо?

— Бо це правда, полячко, бо слова мають страшну силу, бо Realpolitik[133] — єдине, що лишається нам перед лицем усіх пентагонських горил і всіх цабе, тепер ти цього ще не розумієш, але зрозумієш потім, подумай про сік, який вичавили зі слів Ісуса, про образ Ісуса, і ти зрозумієш, що ми потребуємо сьогодні чудодійного слова, і нехай образ, якому відповідає це слово, матиме чесноти, сильніші за кортизон.

— Маркосе, але ж ти не віриш у цей образ.

— Яке це має значення, якщо він служить нам, щоб повалити щось набагато гірше, мораль наших дідів, полячко, вийшла тепер з обігу, а до того ж наші діди мали подвійну мораль у мить, коли впирали кому завгодно, тут не сумнівайся. Твоя правда, мені абсолютно начхати на старого, який удає, ніби здійснює дистанційне керування чим-небудь, чим він, по суті, був нездатний керувати і в свої найкращі дні, дарма що мав у руках виграшні карти, і тому він тепер поза грою, проте назви та образи тривкіші за те, що називають і зображують, карти в кращих руках тепер можуть дати те, чого не давали свого часу, розумієш, про що я кажу?

— Я б хотіла розуміти краще, — сказала Людмила, — хотіла б зрозуміти дуже багато, але твоя країна далеко, я бачу не дуже виразно, коли стільки води посередині.

— Там теж бачать не дуже виразно, не хочу надокучати тобі чимсь складнішим за закон квартплати, а тільки скажу, що нам, скажімо, Веремії, підходить усяка ефективна зброя, бо ми знаємо, що правда за нами, що ми приперті до стіни і зсередини, і ззовні, горилами та янкі, а також пасивністю мільйонів, які завжди сподіваються, що хтось інший замість них полізе у вогонь, і навіть те, що вороги перонізму отак ставляться до нас, видається більше ніж легітимним мотивом захищати його й користатися з нього, а коли-небудь, знай, коли-небудь відійти від нього й від багатьох інших речей по єдиній можливій дорозі, ти уявляєш собі, якій.

— І тоді ми з тобою поїдемо до Кордови, — розтягувала слова Людмила, що мала свої ідеї-фікс, — і я хочу, щоб там було багато кульок, птахів, козенят і медових пряників.

Маркос збагнув, що за цими словами ховається втома, бідолашна полячка, скільки нового нагромадилось у її голові. Він попросив дати йому пити, дививсь, як вона гола походжає по кімнаті, рухається, як актриса, володарка свого тіла, кожного руху, що вимальовував її в сутіні. Колись усе стане таким, як ти, думав Маркос, гукаючи її, все буде оголеним і гарним, ми ліквідуємо купу брудних пальт і загиджених штанів, бо, полячко, з цього всього має щось вийти. Але цей бажаний образ слід любити до нестями, незважаючи на Realpolitik та іншу необхідну зброю, не завжди чисту і гарну, незважаючи на інші неминучі погані варіанти вибору, як-от, скажімо, коли хірург бабрається в лайні та жовчі, щоб вирізати пухлину й повернути підлітка до життя, тільки з цим усім і, зрештою, коли настане пора, всупереч цьому всьому можна покинути ніч.

— Мені боляче, не треба туди.

— Боляче? Вибач, я не помітив, таке може статися, коли балакаєш про політику.

Маркос нахилився над нею, відчуваючи, як вона горить, пригорнувшись до його тіла, ковзнув униз, аж поки його вуста досягли місця зустрічі стегон, і заходився ніжно цілувати її, заповзати язиком у гладенький солоний отвір; Людмила підвелася, бурмочучи і стогнучи, він почув її заклик, але й далі шукав глибин, його руки стиснули їй стегна жестом людини, яка гамує нелюдську спрагу. Знетямившись від насолоди, яку й інші вміли давати їй, Людмила відчула, що це не те саме, що сьогодні все змінилося і все, зрештою, однакове, її поця, рот Маркоса, її стегна, руки Маркоса, а всередині підводилося інше, те, що Маркос прагнув сказати їй, щось на кшталт надії на відмінність у схожості. Запустивши руки у волосся Маркоса, вона кликала його нагору, розкрилася, мов арка, шепочучи його ім’я, в якому починалося щось інше, вже від інших меж, по той бік грані, де все могло бути поетичними альманахами, повітряними зміями, козенятами і театрами, де коли-небудь Веремія зможе мати ці всі назви і всі зірки.

* * *

Сторінки для Мануелевої читанки: завдяки своїй любові до сенсацій і сатири Сусанна й далі збирала вирізки й педагогічно наклеювала їх, тобто чергуючи корисне з приємним, і то так, що, коли настане пора, Мануель прочитає альбом з не меншою цікавістю, ніж Патрісіо і вона читали свого часу «Скарбницю юності» й дитячий журнал «Billiken», перехід від читання до гри відбуватиметься в дитини без великого травматизму, але як дізнатися, де лектура, а де вже гра, яким буде світ Мануеля і, хай йому грець, каже Патрісіо, молодець, люба, ти наклеюєш йому нашу теперішність, а також інші речі, тож йому доведеться обирати, дізнаватись, якими були наші катакомби, і, можливо, хлопець почне вже їсти той такий зелений виноград, на який ми поглядаємо з такого низу.

Такі міркування не наганяли на них смутку, навпаки, незмірно тішили їх, скажімо, Сусанна вирішила, що Мануелеві — ще в аргентинській початковій школі — годиться знати про речі, про які повідомляють вирізки і без яких спокійнісінько обходяться інші, теж південноамериканські діти; знати про все, що в цілковитій згоді з Песталоцці сприятиме руйнуванню відрубності та провінціалізму тих дітей, і, не замислюючись довше, рясно змастила клеєм цілу сторінку альбому і приклеїла там одну чилійську вивіску, яку подарував Фернандо (а втім, він зник з географічної карти після своєї вірогідної підозри, що дійшло до гарячого і найкраще розважливо ховатись у готельному номері: стипендії — річ делікатна), тож Мануель, почавши долати неписьменність, дізнається, що

* * *

Другий поверх над бульваром, брудним від людей, неонові мухоловки для провінціалів, вузькі, помальовані червоним і золотим сходи, спертий дух колективного існування, гардероб із беззубою старою і стертими засмальцьованими жетонами, треба бути, мабуть, несказанно засмученим, думала Франсина, піднімаючись першою, щоб набратися духу й зайти до такого місця; на сходинках ще можна було відмовитися, попросити Андреса провести її до таксі, а потім самотньою пробути свою нікчемну ніч, але вона піднімалася, біле вино огорнуло її не менш тупою і печальною втомою, ніж задимлений салон нагорі з туманними чоловічими постатями на кількох рядах віденських стільців, помостом, де зелений і синій прожектори ворушили повітря гарячого акваріума, і великою золотою рибкою, що всміхалася геть нікому і щойно зняла бюстгальтера з блискітками, знову, вп’яте за вечір, поклавши його на бильце фотеля, де вже лежали блуза й спідниця і куди невдовзі легенько впадуть червоні трусики, і мадемуазель Антинея постане голісінька за три метри від Андреса і Франсини, що вже почали розрізняти форми і барви в мінливому тумані акваріума.