Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 38)

вмираючи від сміху, члени вже, мабуть, розпущеного під три чорти Товариства зоофілії.

— «Міжнародна комісія юристів опублікувала свою доповідь про тортури», — перекладала Сусанна. — «Женева. Крапка. Ця організація (МКЮ) опублікувала в середу доповідь про рідкісне насильство, — чому, скажіть мені, рідкісне? / Хай йому біс, перекладай без коментарів, наказав Патрісіо. / Сукара лайнока, відповіла Сусанна, що розмовляла волапюком не гірше, ніж п’ятьма іншими мовами, — про рідкісне насильство під тортурами, заподіяне опозиціонерам і дванадцятьом тисячам політичних в’язнів, наявних, за даними цієї організації, в Бразилії».

— Дванадцять тисяч? — перепитав Ередіа, заходами з величезним пакунком цукерок для Мануеля, вгамованого завдяки аеронавтичному методові Ґладіс; тепер малий жбурнув величезну кількість тапіоки, збагнувши, що її годі порівнювати з тим, що чекає його за отим рожевим папером із зеленою стрічкою. — Я б сказав двадцять тисяч, але й це вже добре для міжнародної комісії. Читай далі, мала.

— «Доповідь, що спирається головно на документи і свідчення, які потай просочилися з в’язниць або потрапили до членів комісії завдяки колишнім в’язням, яким пощастило втекти, стверджує, що тортури перетворили в «політичну зброю» й систематично застосовують, щоб змусити в’язнів говорити, а водночас і як «спосіб переконування». Мати одного студентського лідера повідомила, що керівники табору інтернованих на «острові Квітів» мають звичай заводити до кімнати для побачень скаліченого юнака, «чиї безладні рухи і сліди пережитих страждань мають спонукати батьків-матерів, які провідують дітей, радити їм активно співпрацювати зі слідчими».

— Певне, мабуть, добра країна / та Америка, батьку, — продекламував Ередіа. — Ти б хотів поїхати туди? / З великою насолодою. / Тоді хоч казися тут, / ти туди не поїдеш. Ця прикінцева пародія свідчить про попередні дари, мати його сучка, хай простить і не сцить. Читай далі, сестричко.

Оскар чув Сусаннин голос, бачив руку Ґладіс, що гралася волоссям Мануеля, зрештою запхавши його тапіокою з нездоланною вправністю, відчував скутість Патрісіо, вже прийшли Моніка й Ґомес, і все звелося до швидких запитань, поглядів, спрямованих на нього і на Ґладіс, великих жертв пінгвіна, дітей місяця вповні, бо, починаючи віднині, все для них буде муром і уламками скла, взявшись за руки, їм треба тікати, виламувати ґрати, жити непевним життям, клятий пінгвін, пригнічено думав Оскар, дивлячись на Ґладіс немов із гордістю та підтвердженням надії. «В оповіді зазначено, що тортури загалом застосовують по-науковому (яка проституція мови в газетах, зухвало думав той, ти знаєш, вони плутають ремесло або техніку з наукою, цьому бідолашному слову дістається все лайно, на яке, по суті, воно заслуговує, коли забуває, що існує, щоб надавати нам гідності, а не перетворювати нас у роботів, і таке інше, ох-ох-ох, як ти добре говориш) і перелічено, — перекладала далі Сусанна, підвищивши голос із явним наміром попередити, мовляв, або вони замовкнуть бодай трохи, або ж вона припинить для них трансляцію кольорового каналу, — перелічено методи, які застосовують найчастіше: покарання водою (голову в’язня раз по раз занурюють у відро з брудною водою або наповнене сечею та екскрементами), покарання електричним струмом (прикладання електродів до статевих органів, вух, ніздрів, грудей або вивернутих повік), тортури морального порядку (скажімо, покарання дитини на очах у матері або чоловіка і жінки в одному приміщенні)». Ви тільки подумайте, якби це все з’явилось як стаття кореспондента газети «Le Monde», хлопці з мого чудового посольства казали б, що це наклеп, озвався Ередіа. Вони вже сказали, поправив Маркос, що зайшов, наче кіт, і сів у фотель коло вікна, ця газета сьогодні заявила, що Міжнародна комісія звернулася до твого посольства в Женеві, щоб воно передало їй ноту, в якій міністр юстиції Бразилії, — смійтеся з цієї посади в світлі всього сказаного, — чеснотливо висловив протест проти цієї доповіді й запевнив, що в Бразилії немає політичних в’язнів. Гаразд, слухай далі.

— Чи ви справді схильні дати мені закінчити? — запитала Сусанна. — «З другого боку, Комісія повідомляє, що у військовій в’язниці в Белу-Орізонті є поліційні собаки, — погляньмо, чи не скажуть, скільки їх там, — спеціально навчені нападати на чутливі частини людського тіла. В приміщеннях DOPS (федеральної цивільної поліції) Сан-Паулу до «поширених» методів належать виривання нігтів і здавлювання статевих органів. У Сан-Паулу, Курітібі й Жуїс-ді-Форі деяких в’язнів палили паяльною лампою.

Відгородившись від гамору, від криків Мануеля, що поривався до цукерок, інстинктивного жесту Ередіа, що легенько провів рукою по своєму лівому передпліччі, яке рік тому, в Сан-Паулу всіх місць, йому повільно зламали в трьох місцях, той, ти знаєш, спромігся знайти собі місце, щоб самому прочитати кінець доповіді, просту останню фразу, яку треба було б повторювати день і ніч на всіх хвилях, в усіх газетах, усіма перами (хоча цю кляту мову чистих рецидивів уже не вживають)

ЗАВДЯКИ ПОВТОРЮВАНИМ І ТОЧНИМ ВИКРИТТЯМ ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЦИВІЛІЗОВАНИХ КРАЇН МАЄ СЬОГОДНІ РЕАЛЬНИЙ ШАНС ПОКЛАСТИ КРАЙ НЕЛЮДСЬКОМУ СТАВЛЕННЮ, ЯКОГО ЗАЗНАЮТЬ У БРАЗИЛІЇ ТАК БАГАТО ЛЮДЕЙ…

* * *

Мадам Франк піднялася за нею нагору, голос Франсини залунав у жалюгідній кабінці кав’ярні на вулиці Леклюз, чистий і ніби щойно дезодорований, її голос доходив до мене в будці, де тхнуло сусіднім туалетом, звичайно, вона прийде, але чому Монмартр, зрештою так, візьме таксі, невиправна, але ж так, за півгодини. Я вже знав, якими будуть оті півгодини: ще одна особиста інспекція, коси, панчохи, ліфчик і зуби, можливо, зміна спідньої білизни або вагання перед спідницею і блузою, вирішення кількох ділових питань із мадам Франк. Я чекав її з четвертим, уже наполовину випитим коньяком, вечоріло, надворі було тепло, з’являлися люди, групи алжирців простували до площі Піґаль або площі Бланш, вечір у своїй неоновій рутині, картопля-фрі, повії коло кожних дверей і в кожній кав’ярні, пора відчужених у місті, яке у світі найособистіше і найміцніше закорінене в собі.

— Я проспіваю тобі танго, — заявив я, коли ми вирішили на користь одного з поганеньких ресторанів на бульварі Кліші. — Поки що я знаю тільки слова, але ти побачиш, що музика прийде разом із вечерею, це питання часу. Початок я запозичив у якоїсь пісні, яку співав Ріберо, ти, звичайно, його не знаєш, він з Буенос-Айреса. Звучить отак: «La encontró en el bulín y en otros brazos», почекай, поки я перекладу: «Я знайшов її в нашій кімнаті, але в чужих обіймах», це просто і ясно, але саме звідси й починається полікаюк, як сказав би Лонштайн, якого ти теж не знаєш.

— Це, мабуть, одна з причин, чому ти напився, — зітхнула Франсина, — але ти даремно покликав мене, я не служу в армії спасіння, зрештою, я сама прошу про нього одного бенедиктинця за іншим і, запевняю, інколи це не дуже зручно.

— Дякую, — сказав Андрес, цілуючи руку, від якої трохи відгонило синіми або зеленими пульверизаторами. — Яка ти добра, моя давня подружка, ти поряд із тяжкопораненим, готова до переливання крові й нескінченних годин чатування. Не бійся, я тобі дуже не набридатиму, я покликав тебе принаймні на те, щоб ти знала: ви, як і завжди, мали слушність. Ох-ох, не перетворюй ніс у знак запитання, ви — це Людмила і ти, ви — це здоровий глузд у місті, помічна рука, що піднімає парасольку, відсуває швацьку машинку і повільно ставить перо на стіл для розтину.

— Я піду, якщо хочеш.

— Ні, кохана, навпаки, я проспівав тобі доречний фрагмент танго, а тепер ми зіткнемося з двома десятками устриць, що є самим терпінням, як навчає Льюїс Керол, і, сподіваюся, почуємо, що розмовляємо про приємніші речі.

— Мені байдуже, якщо не хочеш говорити. Я теж питиму, як бачу, це найкраще, що можна вчинити.

Франсина завжди була така, коли я називав її давньою подругою, ці слова дратували її, дарма що були найлагідніші з тих, якими я міг назвати її, слова «коханка» і «люба» вже не вживають у французькій мові, але були, по суті, тими, які їй хотілося б почути між рядків, коли я розмовляв із нею й називав її, і ми, звичайно, давно були коханцями, але, думаю, я доходив до найкращого в ній (може, в собі? Треба зважати на закамуфльований егоїзм) тільки тоді, коли траплялися такі події, як цього вечора, коли час пронизував мене і я був позбавлений усякої мети, яка не була моєю маленькою повнотою П’єра Буле, Лютославського або японського кіно, і я потребував Франсини як відстрочки реальності, витонченої марихуани, яка давала мені змогу кілька годин ширяти горілиць, далеко від себе самого, але обличчям до неба, якого я не міг зректися, мого прекрасного світу тисяча дев’ятсот сімдесятого року, такого страшного для мільйонів людей, як повідомляли газетні статті. Давня подруга пригорнулася своїм обличчям до мого, знала, що я хворий, будучи здоровим у світі хворих, мабуть, думала, що від молодого Вертера до не такого молодого Андреса Фави дистанція менша, ніж здається, а міфи, табу й причини роздирати собі груди змінюються, вчора індивід натрапляв на перешкоди, нестримно пориваючись до вершин, сьогодні він стоїть між двома світами (між трьома, сказав би Патрісіо, а від сьогоднішнього ранку й Людмила), і пропонувала мені ґречні й сумовиті жалощі, бо нечисте сумління таких людей, як вона, врівноважене розважливою діалектикою, яка допомагає їй жити, любити мене без ілюзій, як-от тепер, au jour le jour[127].