Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 16)

— Температура ніби спала. Як твої справи?

— Сьогодні знову замалим не побився.

— Через усяку дрібницю лізеш у бійку.

— Зовсім не через дрібницю. Хашимджане, піди-но, братику, принеси дві ложки. Салімджане-ака, з'їжте мастави, пропотієте. Ні, спочатку ковтніть таблетку, ось я приніс, хороша річ. Коли я хворів, теж таку ковтав: всю знімає недугу… Ви кажете, що через кожну дурницю лізу в бійку. Та як же не битися з цими нахабами?! Привезли вранці сто лантухів борошна. Експедитор не дає розвантажити, за кожен лантух по карбованцю вимагає. Я кажу: «Ані копійки не одержиш!» Тоді він відповідає: «У такому разі і ти не одержиш борошна!» Я сказав: «Одержу!» Він сказав: «Спробуй»! Ну й замалим не побились.

— А борошно взяв-таки?

— Ні, де там, назад повезли, негідники! Тисячу разів просив вас погладити їх проти шерсті!

— І гладили, і ще погладимо, будь певен!

Поївши гарячої мастави, Салімджан-ака щільніше загорнувся в ковдру. Завмаг поніс додому порожні тарілки. А я задумався про свого начальника. Ох і важко доводиться йому. Ані хвилини немає спокою: навіть захворів ось, а змушений вислуховувати скарги на хабарників. Злочинці стають щодень спритнішими, підступнішими, хитрішими. За три дні до нашого відділу надійшло чотирнадцять заяв. Хто знає, яких заходів вживає зараз «скривджений» директор Аббасов, щоб кинути мене за грати! Хоч би Салімджан-ака не зліг надовго, бо ці пройдисвіти занапастять мене…

У Салімджана-ака був старенький, геть облізлий, з пом'ятим кузовом «Москвич», схожий на незграбного жука. З сусідом — шофером райсоцзабезу — ми взялись одремонтувати його. Не забув я, виявляється, уроків батька — класного механізатора! Попоморочилися, звісно, але поставили «жучка» на ноги, тобто на колеса. Була субота. Салімджан-ака уже остаточно видужав, був, як і раніше, веселий, бадьорий. Вирішив звозити діток Нігмата — ака в цирк.

— Краще б самі поїхали, — сказав я незадоволено. — Ця гопкомпанія вам протуркає всі вуха.

Салімджан-ака усміхнувся, похитав головою, мовби кажучи: «Ой хлопче, нічого ж бо ти не розумієш». Потім спитав:

— А батька їхнього тобі не жаль?

— А чого його жаліти? Нормальна людина, не кривий же і не сліпий.

— Не кривий, звичайно. Але дуже важко йому доводиться. У дві зміни працює, бідолаха, щоб діти були нагодовані, одягнуті, взуті. Людьми їх хоче зростити, — розважно пояснював Салімджан-ака. — Цих шибеників не доглянь один день — і той піде на стадіон пляшки збирати, інший злигається з хуліганами… Життя собі занапастять, як Карім. Крім того, я ж казав тобі, що з ними я почуваю себе краще, чистішим, молодшим, чи що. Забуваю, що Карім у в'язниці, а дружина — далеко-далеко… Нігмат — хороша людина. Покійна твоя келінойї теж любила цих граченят всією душею. Всіх їх вона сама приймала в пологовому будинку, пупики перев'язувала. Так, прекраснішої людини я не зустрічав! Ти ось що, Хашиме, пострижи тим часом хлопчаків.

— А ви куди?

— До магазину сходжу. Хочу купити дітворі сорочки. Куди я подіну свої гроші, з собою в домовину заберу чи що? Правду кажу, товаришу сержант?

— Так точно, товаришу полковник!

… Діти, виявляється, не знали, що я перукар. Спершу вони не погоджувалися стригтись, коверзували: за вушка-лопушки свої боялись. Та коли я сказав, що той, хто не пострижеться, не піде в цирк, усі забажали перенести операцію першими.

— Дядечку, а ви працюєте перукарем? — поцікавився Батир.

— Так, я працюю перукарем.

— Дядечку, а ви вмієте фарбувати волосся? — спитав Батир.

— Умію.

— Пофарбуйте тоді моє волосся в чорний колір.

— Навіщо це тобі?

— Всі мене рудим дражнять.

— Хто тебе дражнитиме, тому відріжу вуха. Найгострішою бритвою! — пригрозив я.

— Обидва вуха?

— Обидва.

Моя тверда обіцянка, напевно, так утішила Батира, що він терпляче сидів, хоч мої заіржавілі від безробіття ножиці висмикували з його кучми цілі пасма волосся.

За годину я надав головам граченят належного вигляду. Тим часом і Салімджан-ака повернувся з покупками. Бачили б ви, як зраділи діти обновам! Я, мабуть, не зможу описати, що вони виробляли. А Бахрам-безштанько затис під пахвою штани, що їх приніс Салімджан-ака, і почав підстрибувати на місці, як м'ячик.

— Ти чого не надіваєш своїх штанів? — запитав я суворо.

— А якщо я їх надіну й коли треба буде, не зможу одстебнути ґудзики, то штанці будуть знову мокрі, — пояснив Бахрам, ладен піти в цирк у своєму натуральному вигляді.

Нарешті вирушили в дорогу. Я сів за кермо, полковник — поруч зі мною, а семеро граченят розташувалися на задньому сидінні. Одного, найдорослішого, поклали в багажник. Точніше, він сам зажадав це місце, що, як я зрозумів, було його законне: років зо два тому в цьому багажнику він їздив у гори по тюльпани.

Коли виїхали на дорогу, мені чомусь стало дуже й дуже весело й радісно. Чи то було приємно, що їду ось у машині поруч з людиною, яку всі міліціонери міста звуть не інакше, як учителем, наставником, а чи подіяло щебетання цих граченят, не знаю; у всякому разі мене переповнювала радість, гордість і ще якісь подібні приємні почуття.

— А діти вміють співати? — гукнув я, обертаючись назад.

— Не вміємо, — призналися вони чесно. — Зате знаємо вірші!

— Давайте, шпарте!

— «Вчіться на відмінно!

— Мудрими будьте!

— Казав нам завжди!

— Дідусь Ленін!» — стали вигукувати діти кожне по рядку. Так ми їхали і їхали, але раптом машина подала якийсь звук, схожий на ридання, посмикалася і стала посеред дороги. Хвилин п'ять лащив я підбором стартер — дарма! Потім вирішив, що, можливо, немає подачі бензину — перевірив карбюратор. Але тут був цілковитий порядок. А може, немає іскри? Бобіна теж працювала нормально, подавала струм. Салімджан-ака виліз з машини, поштурхав колеса, поторкав буфер, знизав плечима: «Та наче все гаразд!»

— Мабуть, акумулятори сіли. Доведеться штовхати, — запропонував я. Полковник підтримав. Дітвора обліпила машину, як мухи шмат хліба, намазаного медом. «Москвичок» рушив чи не швидше, ніж умів їхати на моторі, що зараз, проте, як і раніше, не бажав подати ані звуку. Ми вирішили, що Салімджан-ака з дітворою дістануться до цирку на якійсь попутній, а я підремонтую машину й поїду слідом.

Помучившись з півгодини, я покликав на підмогу шоферів, що проїжджали мимо. Оглянувши мою машину, вони, як змовилися, казали тільки одне: «Давно пора цю гарбу здати в брухт!» і без жалю покидали мене з моїм мучителем. Довелося гнати «Москвича» назад.

Відбуксирувати нас додому погодився за три карбованці арбакеш, який розвозив по місту вугілля. Віслюк був здоровенний, умить домчав додому. Нудьгуючи від безділля, я заходився поливати троянди, замів у дворі. Тітонька Лутфі принесла велику миску машкічирі[10]. Витьопавши його, я знову збадьорився. Я ж бо взагалі такий: попоїм добренько — і поганого настрою як не було! Насвистуючи, я снував по кімнатах.

Зупинився біля книжкової шафи. Може, почитати щось? Серед книг я знайшов товстий загальний зошит. Це були якісь чернетки Салімджана-ака. Знаю, негарно читати чужі нотатки без дозволу. Але хіба я чужий Салімджанові-ака? Я ж його прийомний син! Невже син не має права ознайомитися з нотатками батька?!

Я чув, що полковник пише книжку — пам'ятку для молодих міліціонерів. Рукопис цієї книжки я й тримав зараз у руках. Знайшовши місце, де було найменше виправлень і закреслень, почав читати.

«Ти прийшов працювати в міліцію, отже, ти маєш служити своєму народові, Батьківщині.

Працівник міліції мусить бути людиною глибоко мислячою, витриманою і при цьому мати гаряче, добре серце. Будь чесним, не зловживай службовим становищем з корисливою метою.

Ти виступаєш від імені держави, будь гідний цього.

Вір людям, шукай їхньої підтримки.

Тим, хто збився на манівці, подай руку допомоги.

Твоя мета — не посадити, а врятувати від в'язниці.

Не поспішай остаточно засудити людину. Але, якщо впевнений, що правий, до кінця обстоюй свою думку.

Твій авторитет — авторитет органів міліції. Авторитет міліції — авторитет держави. Бережи, не заплямуй свій авторитет.

Будь суворим, але справедливим. Тоді завоюєш повагу.

Не будь розтелепою, адже ти охоронець порядку».

Я вам, здається, казав, що не можу довго читати: при цьому мене ломить в сон. Але цього разу дочитав усе до кінця. Мцже, другий батько все це спеціально для мене написав особливо останнє…

Аббасов знову переходить у наступ

Боротьба розгоралася дужче й дужче. З одного боку щосили старалися наклепники на чолі з Аббасовим, «нещасненьким, замученим» директором кафе «Сама втіха». Не покладаючи рук труждалася і комісія на чолі з полковником Атаджановим. Наслідком її роботи були дві пухлі папки, повні переконливих матеріалів, що викривали Аббасова та його поплічників. Серед документів лежали двадцять одна скарга трудящих, акти інспекторів міської торговельної інспекції, працівників міліції і народного контролю про зловживання в кафе «Сама втіха», відомі вам свідчення боягуза кухаря та квадратного буфетника і ще безліч усіляких довідок, витягів копій документів. Щоб спростувати ці факти, Аббасов теж завів пухлу папку і виступив з такими звинуваченнями.

Перше. Сержант X. Кузиєв, якого так завзято захищає райвідділення міліції, насправді є душевнохворим, недавно п'ят діб перебував у будинку божевільних. (Довідка додається).