Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 13)

— Спіймали палія?

— На жаль, ні.

— А тих, що напали на вас? Теж не знайшли?

— Міліція на ті часи не була така сильна, як зараз.

— А потім, що потім?

— Потім келінойї твоя зовсім злягла. Повіз я її до міста лікувати. Та так і залишився тут. Хотів піти з міліції, але дружина розрадила. «Не по-чоловічому це — злякатися, кидати роботу, коли розпеченим залізом треба випалювати внутрішніх ворогів, — сказала вона. — Ви повинні працювати в міліції, хоч би заради світлої пам'яті наших дівчаток, чия кров кличе до помсти». Ось чому я нещадний до злочинців! Ось чому спалахують вони ненавистю, тремтять від страху, коли зачують моє ім'я. Кажуть, я бездушний… Неправда це! Серце моє — не камінь, в нім є і любов, і доброта. Але якщо зустріну злочинця, хай то буде навіть батько рідний — не пожалію, як не пожалів свого сина!

Салімджан-ака грюкнув величезним кулачиськом по столу, схопився, заходив по кімнаті. Потім надів кінець шланга на краник водопроводу, пустив воду в квітник, підійшов до кабиці, розвів вогонь.

— Годі сидіти, пора мити рис! — наказав він мені роздратовано. Бачачи, що в нього зіпсувався настрій, я не зважився просити продовжувати оповідь. Накривши плов, щоб він умлівав, Салімджан-ака сів на місце, взяв пляшку й навіщось збовтнув коньяк:

— Випити ще, чи краще не треба? — сказав він, мовби розмірковуючи вголос.

— Краще не пийте.

— Я не часто п'ю, — промовив Салімджан-ака, з булькотом наливаючи в чарку. — Буває, що раз на місяць, або на два місяці, дивись, та й потягне, як-от сьогодні… Вип'ю, посумую — ніби полегшає. Але перед кожним не розслабишся. Спробуй лишень поплач перед якимось спекулянтом — враз на шию тобі сяде, як на ішака… Ти мені сина, Хашиме, нагадуєш. Він теж, як оце ти, любив трохи похвалитися, збрехнути іноді. Бачить, що діло непосильне, а все одно візьметься: «Е, та чого там, зробимо. Та ще як — на ять зробимо!» Ти теж: не вмієш плов готувати, а кажеш — умію, та ще як! По-моєму, ти й рис кинув у казан, не промивши його як слід, га?

— Бо вода кінчилась… — спробував я виправдатися.

— Ну гаразд, головне, чесний ти хлопчина, не заради користі у всякі халепи вскакуєш. Помилився — визнаєш…

То на чому ми зупинились? Угу, я, здається, казав, що переїхали до міста. Продовжував служити. Намагався бути вірним сином народу, країни своєї. Спершу працював у обласному управлінні міліції слідчим, потім призначили начальником відділу. Хотіли призначити начальником управління, та хтось підкинув кудись наклепницький папірець. Доки розбиралися, з'ясовували і дійшли висновку, що всі звинувачення на мою адресу — чистісінька брехня, минуло близько року… От як, синку… А тим часом народився Карімджан, посвітлішало в домі. У нас з дружиною і горе стало згладжуватися, забуватися якось… Єдиний син! Ми носили його на руках, вдовольняли кожну примху — от і виріс він розпещений, коверзливий, ласий до готовенького, як я тобі казав, брехливий і ледар. Бачили: не так виховуємо дитину, бачили всі вади, а все одно дорожчого, ніж він, не було для нас нікого. І пестили далі.Та й часу, щоб серйозно взятися за нього, не було. З одного боку, любов без міри, з другого — нагляду справжнього немає… Сяк-так закінчив восьмий клас. І навідріз відмовився вчитися далі. Три роки тинявся без діла. Саме тоді, як виявилося, і став він на слизьку дорогу. А нам голову морочив, казав, що серйозно займається спортом…

Коротше, якось уранці я помітив, що дверцята мого письмового стола відімкнені: там я зберігав особистий іменний пістолет, який мені подарував ще нарком внутрішніх справ за викриття махінацій з коконами. Хто міг відчинити шухляду, адже ключ від стола я завжди ношу при собі? Кинувся до столу: ні, пістолет на місці. Тільки в обоймі бракувало одного патрона. Я зачув лихе. Убіг до Карімової кімнати. Дивлюся, спить. На спинці ліжка висять його штани. Багнюка, що прилипла до холош, ще не висохла. Отже, він повернувся додому зовсім недавно. Вдосвіта. Пістолет брав він, це напевно. Але в кого він послав кулю, якої бракувало в обоймі?!

Страшенним зусиллям волі взяв себе в руки, вийшов з кімнати. Коли снідали, вдав, що нічого не сталося. Карім від сніданку відмовився, сказав, що погано себе почуває, зостався в постелі. А я, прийшовши на роботу, зрозумів, що сталося те, чого я найдужче боявся: труп сторожа ювелірного магазину знайдено на вулиці Егарчі, рана від вогнепальної зброї… Надвечір, коли зробили експертизу, стало ясно: цією зброєю був пістолет моєї марки. Куля влучила якраз у серце. Всю міську міліцію було кинуто на пошуки убивці.

Повернувшись додому, я зайшов до Каріма, кинув перед ним пістолет.

— На, застрель рештою патронів мене й маму! Карім похнюпив голову.

— Добре, хоч не на смерть поранив сторожа… — сказав я, щоб викликати його на розмову. Він метнув на мене бистрий погляд. В очах його палахкотів невимовний жах.

— І він упізнав тебе… — додав я.

— Це не я стріляв! — дико закричав Карім.

— Хто стріляв?

— Таліб!

— Де награбоване?

— У Таліба.

— Як потрапив до нього мій пістолет?

— Ми грали в карти. Я програв і… повинен був украсти на один вечір ваш пістолет і дати їм.

— А якби виграв?

— Таліб віддав би мені свій транзистор.

«Який нікчема! — подумав я. Гострий біль різонув серце. — «І це мій син?..»

— Матері про те, що сталося, ні слова поки що. Зрозумів?

— Так.

Цілу ніч прокачався без сну. Змагали думки, одна страшніша за іншу. Дружина не витримає, коли дізнається, що наш син — убивця або, в кращому разі, підсобник убивць. Зам'яти цю справу я теж не зможу, та й намагатись не буду — совість не дозволить. Можливо, що не знайдуть цього Таліба, який стріляв у сторожа, — адже нема ніяких слідів. Тоді, якщо я не скажу, хто вбивця, Карім залишиться на волі. Якщо скажу, то заберуть і Каріма, бо це він дав злочинцям зброю. Ні, мати з її хворим серцем після всього, що пережила, не перенесе ганьби… ганьби, якою вкрив її любий, наш єдиний син…

Уранці я все ж розповів дружині про те, що сталося. Вона слухала мене мовчки, без звичайних жіночих ахів та охів, але зблідла смертельно. Дав я їй сердечних крапель. Мовчки випила, начебто трохи отямилася.

— Надовго його посадять? — прошепотіла ледь чутно й умовкла.

Ще два дні минуло в тривозі й сумнівах. Не витримав. Совість не дозволила мовчати далі, Хашимджане. Взяв з собою Каріма й пішов на прийом до міністра. Азад Азимович юнаком теж, ось як ти, жив один час у мене, поважав і любив покійну мою дружину. Я поклав перед ним на стіл заяву, пістолет і розповів усе, що мені було відомо про вбивство сторожа ювелірного магазину, про участь у ньому мого сина.

Міністр був приголомшений. Він довго мовчав.

— Та-ак, — проказав потім, похитавши головою. — Погана історія вийшла. — Подумавши трохи, додав: —Але ви не повинні кидати службу.

— Я мушу піти. Тепер я не маю права працювати в органах.

— Залишатися вам чи ні — вирішить міністерство, товариші.

— Ні, я вчиню так, як велить моя совість! — сказав я і вийшов, навіть не попрощавшись з Азадом Азимовичем.

Каріма до суду не арештовували, такий був наказ міністра: три місяці не виходив з дому, сидів біля узголів'я хворої матері. І за весь час жодного разу не зміг прямо глянути мені в очі. Так, тисячу разів він проклинав себе за те, що накоїв. Але уникнути кари не міг. Будь-який злочин, з яких би мотивів його не було б учинено, підлягає покаранню. Ти чуєш, підлягає покаранню!..

Дружині стало гірше, і вона не змогла піти в суд. А я висидів процес від початку до кінця. Карімові дали п'ять років. Повернувшись додому, застав дружину, сердешну мою, порадницю, товариша, помічницю, в ліжку, вже холодною. Чуєш, Хашимджане, я не зміг з нею навіть попрощатись, почути останні слова людини, яку я кохав тридцять років!..

— Не треба, не плачте, — сказав я, але сам не зміг стримати сліз.

— Нічого, синку, так мені стане легше. І я знову буду, як і раніше, щодня, щогодини воювати зі спекулянтами, шахраями, хапугами, боротися за правду. Ти знаєш, що таке правда, синку?

— Знаю.

— Якщо знаєш, затям: правда буває одна. Але злодій, спекулянт і їм подібні розуміють її по-своєму. А ми боремося саме з такими, хто хоче переінакшити нашу правду, чи не так?

— Саме так.

— Молодець! Давай, синку, обнімемося… Знаєш що, ти житимеш у мене, поки Карім не повернеться. Віднині я вважаю тебе своїм сином. І обох синів своїх — тебе і Каріма, якщо людиною вийде, оженю в один день. Хочеш одружитися?

— Я повинен порадитися з бабусею!

Салімджан-ака засміявся і пішов до вогнища, щоб зняти плов, від якого йшли нестерпно смачні пахощі…

197-ма стаття Карного кодексу

На душі похмуро, неспокійно. Казав же товариш Артиков, що траплялися такі випадки, коли наклеп, обмова були сильніші за факти. Полковник навіть сина свого не пожалів, батька рідного не пожаліє, якщо той переступить закон…

Останні три дні комісія працює, не знаючи втоми. І «бідолашний» директор, і кухарі, і квадратний буфетник, як і раніше, правлять своєї: Кузиєв вимагав грошей, нам довелося дати їх — і квит!

Сьогодні на роботу не вийшло два члени комісії — загрипували. Полковник не тямить себе, хоч і сам нездужає, міряє вшир і вздовж свій кабінет і не втомлюється, дарма що подолав чималу відстань, нікуди не виходячи. Раптом він зупинився посеред кабінету, видно, набридло йому це заняття, й наказав: