Гюнтер Крупкат – Корабель приречених (страница 35)

Спінюючи воду, з шумом відкидаючи з свого шляху шматки криги, «Карпатія» йшла повним ходом. Багато очей стерегли, чи не з'являться де небезпечні айсберги, а серед них — «Титанік». Уже півгодини капітан Рос-трон не опускав бінокля. Кашкет зсунувся в нього на потилицю.

— Вісімнадцять вузлів, капітане!

На губах Рострона заграла горда посмішка. Такої швидкості судно ще ніколи не досягало.

— Ми зробимо це не більше, як за дві години, — тихо промовив він.

— «Титанік» замовк! — сповістив радист.

— Не більше як за дві години! — сказав капітан і знову втупив очі в темряву.

Спінюючи воду, «Карпатія» йшла повним ходом…

О другій годині двадцять хвилин ніс «Титаніка» зник під водою. Вода клекочучи закрила капітанський місток, на якому лишився капітан Сміт.

Протягом п'яти хвилин корма корабля то виринала з океану, то знову зникала під водою. Велетень ще чинив опір. Усередині судна щось загуркотіло. Цей гуркіт, і зойки живих, і стогін конаючих, і звуки оркестру — все злилося в один моторошний заключний акорд.

Боксхолл видерся на дах каюти і вистрілив решту ракет. Білі зірки спалахнули над піднятою кормою і освітили страшну картину сліпучим сяйвом. Уламки судна пролітали в повітрі, розбивались об верхню палубу, з гуркотом розлітаючись на шматки, проносилися над охопленими страхом смерті людьми, що повисли на поручнях, на тросах, примостилися на виступах, не знаючи, що їм робити: чи триматися міцніше, чи відважитися плигнути у воду. Дах каюти, на якій стояв Боксхолл, була знесена якимсь уламком.

Коли спалахнула остання ракета, перед Лайтолдером випливло з пітьми жіноче обличчя. Обличчя, яке він всюди шукав з таким відчаєм! Тепер воно з'явилося перед ним, наче видіння. Це була Бетті. На мить погляди їх зустрілися. Потім темрява поглинула все.

— Міс Кашбарн! За борт! Ви мусите стрибнути за борт! — Лайтолдер рукою відшукав її.

— Облиште мене! Прошу вас, облиште!

— Стрибайте, Бетті! Ходімо! Дорога кожна хвилина!

— Я не хочу… не хочу жити… Ах, облиште ви мене!..

— Бетті, ми будемо жити… Ми обоє! Жити, чуєте! Жити! — Він схопив її за руки. Дівчина міцно трималася за поручні. Потім повільно розняла пальці. Тіло її затремтіло від німих ридань.

Лайтолдер підняв Бетті, міцно притис до себе і стрибнув.

Вахтовий на «Каліфорнії» глянув на годинник. Дві години двадцять хвилин. Він ще раз спрямував бінокль у той бік, де раніше спалахували ракети.

— Вони, нарешті, закінчили фейерверк.

— І вогні погасили.

— Очевидно, пішли спати.

А ПОТІМ НАСТАЛА ТИША…

П'ять хвилин трималася над водою величезна корма «Титаніка», потім… поволі опустилася в воду, немов рука мертвого капітана востаннє послала наказ у машинний відділ: малий вперед! Курс — морське дно! Всього два з половиною кілометри глибини. Там можна кинути якір. На вічні часи.

«Титанік» занурювався повільно, гордий в своїй величі, як і личило «Королю морів». Він ішов на дно в супроводі великого почту під салют вибухів, що гриміли всередині, під свист і шипіння повітря, під шум високо злітаючих фонтанів. Краї водяного кратера, покриті піною, піднялися вгору. За ними зник червоний вогонь на щоглі «Титаніка».

В тремтливому світлі факелів і ліхтарів ця картина здавалася фантастичною. Ті, що сиділи в шлюпках, на деякий час забули про своє лихо. Вони не чули криків, хрипіння, клекоту води, не бачили людських тіл поміж уламками криги й корабля. Але коли незбагненне сталося і на місці велетенського корабля утворився пінистий вир, в якому кружляли дерев'яні уламки, пухирі повітря і мертві тіла, тоді знову почалися ридання й жалібні зойки за чоловіками, батьками, матерями, дітьми, бо ніхто не знав, урятувалися вони чи разом з судном поринули в пучину моря.

Тільки найбільш завбачливі налягли на весла, щоб відвести шлюпку якомога далі від небезпечного виру. Та незабаром їх спіткало нове лихо.

Скрізь з води тяглися руки, чіплялись за борти переповнених шлюпок, мертвою хваткою впивалися в руль і весла. Ось одна з шлюпок накренилась і попливла догори кілем. Потопаючі з останніх сил намагалися стягти на неї свої закляклі, мокрі тіла. Знову і знову простягали вони руки, ковзали по слизькому дереву, аж поки не тонули або гинули від паралічу серця; потім покійники пливли геть на рятувальних поясах. На вільне місце пробивались інші, хапали за ноги людей, які видряпалися на кіль, а ті безжально відштовхували їх назад у воду.

Серед уламків криги тихо пливла ще одна шлюпка. Край борту ледве піднімався над водою. Тремтячи від холоду і нервового напруження, в ній тісно стояли п'ятдесят жінок: сидіти не було де. Вони тупо дивилися перед собою. Поміж ними стояли діти. Деякі матері умовляли дітей заспокоїтися. Але як безпорадно звучали ці умовляння серед плачу й ридань! «Любий мій! Любий мій чоловіче!» — закричала жінка. Ніхто не звернув уваги на цей вибух нелюдської скорботи.

Кілька жінок, що відчували в собі силу, змінили втомлених гребців. Місіс Кеннеді стягла з плечей норкове манто.і кинула його гребцям, мокрим від поту.

— Прикрийтеся, інакше ви помрете. Мені все одно буде тепло. Берись, Мерджері!

Мати й дочка взялися за весла. Шкіра на їх ніжних руках, які ніколи не знали важкої праці, вкрилася пухирями. Піт струмками збігав по обличчях, очі горіли. Повітря з хрипом виривалося з грудей. Але напруження глушило думки. З сухих потрісканих уст матері й дочки не вийшов жоден жалібний звук.

Шлюпка описувала кола. Не можна було віддалятися далеко від інших. Ось вона знову наблизилася до місця катастрофи. Звідти долинали зойки, стогін та ридання тих, що боролися з смертю. Жінки затулили вуха й заплющили очі, хоч при тьмяному світлі ліхтарів усе одно нічого не можна було побачити.

— Вони тягнуть нас під воду! — раптом пронизливо закричала одна з жінок і вказала на білі, безкровні руки, що вчепилися за борт.

Переповнена шлюпка захиталася.

— Геть! — заревли жінки. — Нікого не можна взяти. Ми перевернемося! — . І вони, мов божевільні, били по руках потопаючого.

Почалася жорстока боротьба. Одні боялися знову втратити життя, яке їм пощастило тільки-но врятувати. Інші намагались повернути вже втрачене. Бліді руки трималися міцно. Їх могли бити, давити, обдирати до крові — вони не випускали краю борту. Кожен судорожно стиснутий палець треба було розчіпляти окремо. Місіс Кеннеді побачила близько перед собою сіру овальну пляму обличчя. Потім дві руки вхопилися за борт. Шлюпка накренилася. Вода хлюпнула через край. Місіс Кеннеді пойняв жах. Вона вирвала важке весло з кочета і щосили вдарила ним по голові. Сіра пляма зникла.

Матрос підняв ліхтар.

— Знову хтось біля борту? Геть звідси, а то силою відкинемо!

В цю мить над водою з'явилася голова. Місіс Кеннеді впізнала цього чоловіка. Скуйовджене волосся злиплося над раною, що зяяла на лобі. Двоє великих очей пильно дивилися на міс Кеннеді. Несамовитий крик вирвався з широко відкритого рота чоловіка за бортом: «Мерджері!» Потім голова зникла, наче сховалася під водою з переляку.

Місіс Кеннеді перехилилась за борт. Вона схилялася все нижче і нижче, доки не втратила рівноваги і не впала в воду. Бідолашна жінка потонула відразу, майже одночасно з своїм чоловіком. Оптимізм обманув містера Кеннеді. Його надія справдилася тільки наполовину. Так, життя триває, триває, незважаючи ні на що, але вже без Майка Кеннеді!

У вухах Мерджері довго дзвенів голос батька. Вона, мабуть, чутиме його протягом усього життя. Нерухомим поглядом дівчина дивилась на те місце, де сиділа її мати і яке тепер зайняла інша жінка. Шлюпка пішла далі. Настирливі, небезпечні руки були відкинуті. Люди, які ще раз пробували врятувати своє життя, були відштовхнуті назад, в обійми смерті.

Навколо ставало дедалі тихше. Боротьба закінчилась. Мов привиди, посувалися шлюпки. Тихо сплескували весла. Інколи чулися тільки плач, вигук сонної дитини, стогін пораненого.

В тьмяному світлі гаснучих ліхтарів на одній із шлюпок заблищали золоті букви «Титанік» — все, що лишилося від судна, про яке завтра похоронний дзвін у всіх церквах Лондона сповістить: пароплав компанії Вайт-Стар-Лайн «Титанік» вантажопідйомністю сорок п'ять тисяч тонн загинув у морі.

В шлюпці лежала молода жінка. Здавалося, вона спала. Груди її здіймались і опускалися, глибоко дихаючи. Іноді струнке тіло здригалося. Жінка розплющила очі, глянула на нічне небо, де, оповиті легким серпанком туману, блискотіли зірки. Зелені, блакитні, червоні — вони здавались іскрами діамантів. Жінка довго не відривала погляду од того далекого безмежного всесвіту, потім повернула голову вбік і задумливо подивилася на офіцера, що, смертельно втомлений, лежав поруч, його форма, як і її сукня, наскрізь промокла. З волосся на руку жінки капала вода. Кожні п'ять секунд — краплина… Жінка не прийняла руки і знову заплющила очі.

Літній чоловік зняв з плечей ковдру і дбайливо прикрив нею молоду жінку й офіцера. Він уже зігрівся. Та й що станеться з ним, старим Домержем? Його життя минуло. А у цих двох, у лейтенанта Лайтолдера і маленької Бетті, воно ще попереду. Домерж посміхнувся. Так, очі художника — гострі очі…

В іншій шлюпці на колінах перед старшим радистом стояв Брайд. Він був такий радий, що, нарешті, знайшов товариша. Філліпс був у дуже тяжкому стані, його витягли з води непритомного і пораненого. Уламок корабля, що з великою швидкістю виринув на поверхню, вдарив його в груди і потрощив ребра. Брайд намагався вгамувати біль медикаментами з аптечки, що була в шлюпці. Філліпс лежав на дні шлюпки блідий і мовчазний. Брайд підсунув йому під голову свою куртку. Більшого він не міг зробити.