Гюнтер Крупкат – Корабель приречених (страница 19)

— А чому б і ні? — сказав містер Коннор. — У житті нема нічого настільки неймовірного, що б не могло бути правдою. В усякому разі ця коштовність є, і належить вона місіс Хорткліф.

Капітан Сміт перейшов палубу, прямуючи в свою каюту. На містку ніяких змін. Туман не розходився. Видимість була часом достатня, часом зовсім погана. Ртутний стовпчик термометра невпинно падав. На ніч Сміт віддав нові розпорядження про дальші заходи безпеки. Проте стрілка машинного телеграфу все ще показувала: «Повний вперед».

Біля офіцерського курильного салону капітан зупинився. Звідти долітали збуджені голоси. Він увійшов. Вісім офіцерів, серед них інженер Белл, квартирмейстер Модлі, Мардок і Лайтолдер, які тільки-но щось жваво обговорювали, враз замовкли і ніяково опустили очі. © http://kompas.co.ua

— Я не заважатиму вам, панове? — люб'язно запитав капітан. — У вас якраз такі жваві дебати. Дозвольте поцікавитися, про що?

— Ми говорили про погоду, капітане, — пояснив Мардок.

Сміт обвів поглядом присутніх.

— Так, туман завдає багато неприємностей. Але ми з ним упораємося.

— Справа не тільки в тумані, містер Сміт, — сказав Лайтолдер. — Ми наближаємося до зони, де, як відомо, в цю пору року дрейфують айсберги. Це небезпека для судна. Треба було б зменшити швидкість.

— Майте на увазі, командоре, я не хочу нести відповідальність через якусь безглузду вигадку з рекордом. Ви взялися за дуже рисковану справу, — втрутився Модлі.

— Дурниці! — сердито проскрипів Мардок. — «Титанік» як рибальський тралер.

— Чорт з ним, з рекордом! Блакитна стрічка все одно вже у нас в кишені, — вигукнув інженер Белл.

Капітан роздратовано похитав головою.

— Панове! Вам ввижаються привиди. В інтересах безпеки буде зроблено все необхідне, залежно від ситуації. Поки що немає підстав вживати якихось особливих заходів.

У двері постукали. Всі обернулися. На порозі стояв високий молодий чоловік, Філліпс, старший радист «Титаніка». Він козирнув і вручив капітанові щойно одержане повідомлення. Сміт прочитав, передав радіограму Мардоку, який спокійно ознайомився з нею.

Усі мовчки чекали. Командор стримано промовив:

— Нас попереджають. На нашому курсі помічені айсберги.

— Ось і маєте! Спустити пару! Нічого більше не лишається, — вигукнув Белл.

Сміт зміряв його суворим поглядом.

— Ви капітан цього судна, містер Белл, чи я?

— Вибачте, — буркнув інженер. — Але ж треба щось робити!

Очі капітана блиснули.

— Буде зроблено все, що необхідно в даний момент. Будьте в цьому певні! — і він вийшов з салону.

— Не треба сперечатися з капітаном, Белл, — з докором сказав Модлі.

Інженер підхопився і спересердя почав ходити по салону.

— Не кажіть! Мені увірвався терпець. Така нерішучість!

— Я довго плавав з капітаном Смітом. У найскладніших умовах він виявляв себе досвідченим, умілим капітаном, — промовив Лайтолдер. — Тепер він якось змінився.

Белл зупинився перед другим помічником. Обличчя інженера налилося кров'ю, на лобі набрякли товсті жили.

— Змінився? Цілком правильно, Лайтолдер! А чому? Тому що наш глибокошановний генерал-директор весь час твердить йому: «Рекорд, рекорд, рекорд! За всяку ціну рекорд!»

— А за яку? — спитав один з молодших офіцерів.

— За кілька тисяч людських жертв і судно, що коштує мільйони, ось за яку!

— Досить, досить! — почувся глухий голос Мардока. «Старший» сів у крісло і почав чистити нігті. — Ваше щастя, що старик цього не чує. Вам, здається, справді ввижаються привиди. Що ж трапилось? Радіо принесло кілька повідомлень про айсберги, і ви вже розхвилювалися, мов школярі. Ми на «Титаніку», сер! Згадайте про це!

Модлі без жодного слова підсунув інженерові коньяк, але «господар пекла» навіть не звернув уваги на цей доброзичливий жест.

— Може, президент і вам закрутив голову? — зло вигукнув Белл.

Мардок посміхнувся.

— Він у всіх вас розпалив честолюбство, — розходився інженер. — Я знаю! Ісмей і мене пробував умовити, але тут якраз дістав облизня. Мене не спокусять ніякими обіцянками. Я не хочу, щоб мене потім мучила совість. Ні, панове! На місці капітана «Титаніка» я посадив би за грати кожного, хто пробував би примусити мене порушити обов'язок моряка. Кожного, панове!

Слова Белла збентежили офіцерів, вони ніяково відводили очі і, посилаючись на службу, один по одному виходили з салону. Лишились тільки Белл, Мардок і Лайтолдер.

Мардок спокійно стежив за цією загальною втечею. Зручно вмостившись у кріслі, спрямувавши погляд на стелю, він знову почав розмову.

— Наскільки мені відомо, сер Брюс ніколи не робив спроби втручатися в справи суднового командування. Він на борту тільки пасажир, як і інші.

Белл співчутливо подивився на «старшого».

— Крім того, любий Мардок, він ваш генерал-директор і, коли судно ввійде в гавань, зробить з вами все, що захоче. Ісмей дасть вам місце капітана або звелить покласти документи на стіл. Ви, певно, становите виняток і не бачите цієї дрібниці? Невже ви настільки наївні, що вірите, ніби сер Брюс Ісмей зважатиме на почуття обов'язку в якогось офіцера і тим самим дозволить зірвати рекорд?

— У вас занадто смілива манера говорити правду, любий Белл. Яке щастя, що ви не капітан. Мабуть, щоб тільки досадити Ісмею, ви ладні були б негайно повернути назад до Саутгемптона.

— Смішно!

— Сподіваюсь, ви хоч не стверджуватимете того, що прохолодний туман за бортом не впливає вам на нерви?

Грубо вилаявшись, Белл схопив кашкета і, грюкнувши дверима, вискочив з салону.

— От ми й лишилися самі, — сказав Мардок Лайтолдеру, який, схрестивши руки на грудях, стояв біля ілюмінатора і похмуро дивився на шлюпки, обриси яких виднілися в сірих сутінках. — Якщо ми будемо й далі сперечатись, то я, кінець кінцем, збожеволію.

— У мене зовсім немає наміру сперечатися з вами, Мардок. Це все одно нічого не дасть.

— Ви так гадаєте?

— Саме так.

Вони помовчали. Кожен думав про своє. З залу доносилась музика.

— А вони лежать там, унизу, — промовив Мардок.

— Хто?

— Чотири покійники в шостому бункері.

— Чому ви згадали про це саме зараз? — Лайтолдер стежив за прозорою смугою туману, що повільно підіймалася над шлюпками і відсувалася вбік.

Мардок голосно позіхнув.

— У мене виникла думка: вони лежать унизу нерухомі, мовчазні, в той час як нагорі танцюють, займаються фліртом, галасують і п'ють. Дивний світ! Скрізь суперечності. І через кілька годин усе стане минулим.

— Що стане минулим?

— Інколи. ви задаєте дивні питання, Лайтолдер! Подорож, звичайно. Гучна зустріч в Нью-Йорку. Офіціальне вітання, преса, інтерв'ю, потиски рук. Пасажири розійдуться. А нам лишиться одне — робота. Готуй судно до наступного рейсу! Але вільний час я постараюсь добре використати. Ми з Беллом побродимо по місту. Він знає цей південний Вавілон, як свою кишеню. Підете з нами? Справді, варто. Белл — нетесана колода, це правда, але хлопець чудовий. Ох, Нью-Йорк! Ще кілька годин.

А в цей час у танцювальному залі оркестранти настроювали інструменти. Стюарди під наглядом Уілтон і кінчали накривати столи, прикрашені квітами, старанно розставляли кришталь і срібло. В розкішних каютах дами востаннє торкалися пуховкою кінчика носа, а чоловіки застібали сліпучо білі манишки, одягали фраки. Пасажири третього класу вже святкували гомінливо й весело останню ніч подорожі. Яскраво палало полум'я під паровими котлами, кочегари невтомно кидали туди лопатами гори чорних діамантів. У сяйві яскравих ламп, наче блискавки, миготіли поршні гуркотливих машин, і стрілки манометра тремтіли біля самої червоної риски. Наказу приборкати ці сорок шість тисяч кінських сил не надходило. З шумом краючи хвилі, судно швидко йшло нічним морем, над яким клубочилися сірі примари і ткали перед утомленими очима вахтових матросів химерні картини.

ОСТАННЯ НІЧ

Близько десятої години вечора свято було в розпалі. Судно сяяло, наче казковий палац. Від носа до корми на ньому панувало пожвавлення. Музика, сміх, галас, дзенькіт склянок сповнювали зали, кафе, бари і каюти, де дружніми компаніями збиралися пасажири. Великий зал з високим скляним куполом потопав у морі світла й квітів. Та все це багатство блідло перед чарівною красою дам, що пливли по паркету в обіймах своїх кавалерів.

Це була захоплююча симфонія різноманітних кольорів і відтінків — від сліпучо білого й ніжного кольору морської хвилі до яскраво-червоного й темно-фіолетового. Це був блискучий вихор золотих і срібних черевичків з брильянтовими пряжками; рубінів, смарагдів, сапфірів і топазів, що сяяли на матовій шкірі; діадем, зірок і гребінців у майстерно укладених зачісках; оздоблених діамантами перламутрових віял з кольоровим страусовим пір'ям.

Обер-стюард Уілтон нерухомо стояв на своєму місці і спокійно, як завжди, диригував у метушні загоном стюардів, яких у цю ніч можна було зрівняти з добре тренованими марафонськими бігунами. Маленькі пажі теж не сиділи без діла. Якась леді загубила коштовну сумочку. Її треба було розшукати за особливими прикметами: два сапфірні камінці на замку і десять великих брильянтів на ручці. Іншому треба дістати букет троянд або віднести секретну любовну записку за точною адресою. Містер Уілтон шепотів стюардам, що пробігали повз нього:

— До столу 35! В каюту 178! До містера ліворуч! І за його ледве помітним знаком юнак у світлій формі мчав виконувати наказ.