Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 24)

Тася закивала головою:

— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.

— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.

Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.

— Сірятина, та й годі…

— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.

— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…

Тася подивилася на знімок:

— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.

— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!

Тася замислено дивилась у вікно.

— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..

— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.

— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?

— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?

Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.

— Невже… — тихо промовила Тася.

— Що?

Але Тася поклала знімок на стіл:

— Ні… Це мені здалося.

— Що вам здалося?

— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…

Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.

— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим «умільцем живопису».

— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.

— За художником Єланським…

— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?

— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…

Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.

— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього «художника», — тоном змовника запропонував Волошин.

Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.

— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.

— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.

— Він!

Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.

— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?

— Це як?

— На животі…

— У… умію.

Волошин заговорив пошепки:

— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того «кам’яного мішка». Зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.

Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не «по-пластунському».

Так вона й зробила, і вже через дві хвилини досягла башти. Швидко й безшумно видряпавшись по її внутрішній драбині на покрівлю першого яруса фортечної стіни, Тася пішла настилом над казематами і незабаром побачила Волошина. Той сидів навпочіпки і озирався на всі боки. Помітивши Тасю, яка навшпиньки підходила до нього, він приклав палець до губів.

Раптом Тася почула приглушені голоси, що долинали знизу. Волошин припав вухом до щілини в настилі і махнув рукою, наказуючи Тасі лягти. Забувши про своє нове плаття, Тася лягла на живіт і прислухалася. Внизу розмовляли по-французькому.

Так, у напіврозваленому «кам’яному мішку» фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.

Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого «кам’яного мішка» в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:

— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…

Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:

— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…

Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. «Потомкові великого конквістадора» здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: «Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…»

Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:

— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…

— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.

— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…

Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.

Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:

— Ви… знайшли?

— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!

— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.

Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.

— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.

— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…

— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..