Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 19)
— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.
— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.
— Але що примусило цю людину тікати сюди?
— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.
Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…
На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…
Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив «московському» й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…
Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.
У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:
— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?
Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.
— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…
— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…
— А я здавав би монастир в оренду Голлівуду… — мрійливо промовив Джейк.
— Правильно! — вигукнув Кортец і, зітхнувши, додав: — Дивно! Радянська Росія — країна, де не можна безкарно бути дурнем. Це враження виносять усі іноземні гості, що мають здоровий глузд. А разом з тим… Чим, якщо не дурістю, можна назвати те, що така доходна споруда пустує занедбана десь у глушині?
— А ось Івану Грозному саме це й подобалося, мосьє.
— Що ж, у нього були свої міркування, до речі, очевидно, теж не позбавлені матеріальної основи. Хто-хто, а він, напевне, знав, що його книжечки варті десятків мільйонів доларів… У росіян є така приказка: «Далі покладеш — ближче візьмеш». Запам’ятайте її, Джейк.
Кортец і Джейк, не поспішаючи, простували вузькою зеленою смужкою землі, що відокремлювала Сіверське озеро від монастирських стін і башт. Тут, як і в інших монастирях, стояла віковічна тиша, тільки несміливі хвилі вели тиху розмову на пологому березі озера…
Джейк оглянувся. За ним назирці плентався похмурий монастирський сторож дід Антон. Його мучила задишка, але він ішов, сопучи й важко ступаючи по пушистій траві своїми величезними чоботиськами.
— Навіщо ви взяли його з собою, мосьє? — кинувши незадоволений погляд на старика, запитав по-французькому Джейк.
— У нього всі монастирські ключі, товаришу Богемський. Це тутешній апостол Петро, — посміхаючись відповів Кортец.
— Ви забули, що я співробітник Музейного фонду, мосьє. Я відберу від нього всі ключі й пошлю його під три чорти, — холодно сказав Джейк.
— Це буде ваш другий безглуздий вчинок, товаришу Богемський, — не озираючись, промовив Кортец.
— А який був перший?
— Листи на Ординці. Вони нічого нам не дали, але, мабуть, уже пустили по нашому сліду якогось сищика.
— Дурниця!
— Дай боже, товаришу Богемський, щоб це виявилось дурницею. Але з цим конвоїром ми не привертаємо нічиєї уваги.
Кортец підійшов до озера. Вода, схвильована легеньким вітерцем, виблискувала дрібними брижами; хвильки поспішали до монастиря, мов натовп паломників, але на березі шлях їм перепиняли гладенько відшліфовані багатопудові валуни.
— Спитайте його, звідки це каміння, — звернувся до Джейка Кортец.
Джейк знизав плечима: питання здавалося йому пустим. Але все-таки він переклав його, байдуже дивлячись у каламутні, блукаючі очі старика.
— Звідти… — кивнув старик на високі фортечні стіни монастиря і додав, з зусиллям вимовляючи кожне слово: — Монахи кидали їх… на голови… на голови іноземним гостям…
— Ого! — не дочекавшись перекладу, весело вигукнув по-французькому Кортец. — Ви відчуваєте, товаришу Богемський, який камінь кинув у мій іноземний город цей мельник з опери «Русалка»?
Старик уважно дивився на Кортеца з-під своїх сивих, навислих брів.
— Що сказав… цей пан? — запитав він, звертаючи погляд на Джейка.
— Він каже, що ви схожі на мельника з опери «Русалка», — зневажливо відповів Джейк.
Старик заквоктав, наче глухар на токовищі. Він сміявся і трусив скуйовдженою головою.
— Який я мельник? Я ворон тутешніх місць! — сердито сказав він, раптом обірвавши сміх.
Джейк і Кортец перезирнулися.
— Цікаво… — після довгої паузи промовив по-французькому Кортец, втупившись у старого сторожа.
— Цей столітній пень, виявляється, щось тямить в операх і навіть уміє говорити дотепи.
Джейк уже позирав на старика сторожко й підозріливо, але той не звертав уваги ні на нього, ні на Кортеца. Вмостившись на одному з валунів і скинувши рудого чобота, він заходився перемотувати буру смердючу онучу.
— Гм… дивний старик, — тихо промовив Джейк.
— Думаю, що не завжди він носив онучі… — резюмував Кортец і додав не зовсім упевнено: — Як по-вашому, товаришу Богемський, чи не розуміє він наших з вами розмов?..
Джейк ще раз уважно поглянув на старика і відповів Кортецу, на цей раз по-англійському:
— А дідько його знає! Треба перевірити.
— Говоріть і далі по-французькому і не звертайте на нього уваги, — теж по-англійськи запропонував Кортец і тут же перейшов на французьку: — Отже, товаришу Богемський, вам довелося вчора почути тут, у монастирі, цікаву лекцію професора Стрілецького про поїздку Івана Грозного в Сіверський монастир у 1557 році?
— О так, мосьє!.. — жваво підтвердив Джейк. — Професор Стрілецький дуже докладно описував своїм молодим друзям візит Грозного до цього монастиря.
— А чого приїжджав сюди цар Іван Грозний? — з удаваною цікавістю запитав Кортец, скоса поглядаючи на сторожа.
— Він привіз сюди і сховав у монастирі якісь книги, мосьє…
Тим часом дід Антон уже перевзув одного чобота і готувався взятися за другу онучу, але валун, на якому він сидів, очевидно, здався йому незручним. Сторож підвівся і, вибравши інший камінь, круглий, наче велетенський череп, пристроївся ближче до Джейка.
— Професор збирається шукати тут книжковий скарб Грозного?: — запитав Кортец.
— Так, мосьє… — відповів Джейк. — Незважаючи на свій поважний вік, це дуже енергійний учений.
— Прошу вас, товаришу Богемський, запитайте у старика, чи не чув він чого-небудь про відвідини Грозним Сіверського монастиря і про книжковий скарб, — попросив Кортец.
Джейк повернувся до сторожа і переклав йому запитання Кортеца.
Старик посопів ще з хвилину і, дивлячись убік, пробурмотів:
— Різне кажуть… Старі люди говорили… був тут скарб… але вивезли його потім…
Кортец і Джейк перезирнулися:
— Хто вивіз? — жваво запитав Джейк.
Старик подумав, ворушачи кошлатими бровами.
— Цар Борис вивіз… — сказав він нарешті. — Годунов… Розповідають, був той цар людиною розумною… начитаною… І таємницю про монастирський скарб знав.
— Від кого знав? — уже занепокоєно спитав Джейк.
— А це… вам треба було б… у нього спитати… — глухо промовив старик, відводячи погляд.
— Що ви думаєте про цю версію? — спитав Кортец, звертаючись до Джейка по-англійському і забуваючи при цьому, що він, іноземний турист, досі російської мови не повинен був розуміти.
— Нісенітниця! — вигукнув Джейк теж англійською мовою і швидко підвівся з трави. — Старик повторює якесь базікання. Крім того, він, по-моєму, ненормальний.
— Ну, це не ваша ідея, — насмішкувато сказав Кортец. — Старик сам назвав себе «вороном тутешніх місць»…